"АБО ЗРОБИМО З ВАС НАРОД - АБО УПАДЕМО..."
14.05.2024
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
14 травня День народження ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА (1871-1936)
Стовідсотковий геній, чиї тексти пронизують тебе наскрізь. Відома фраза з листа Кирила Гаморака письменнику: "Стефанику, так не пишіть, бо вмрете".
А він писав, хоча ж незрідка ночами, трохи зігріваючи нічний морок чарчиною горілки. І поставали слова, що пропікали папір. Як у новелі "Камінний хрест", де бачимо і чуємо Івана Дідуха, якого у селі звали Переломаним. Весь вік свій стратив на горбі (на тім горбі й зібгало йому хребта). Тільки ж та земля не дарувала Іванові статків. Відтак спродав усе та й вирішив добуватись на Той світ, що Канадою зветься. Бо сини і жінка на те наважились, а він мусив на те податись.
І покликав на проводи усе село. Ті проводи відчуваються неначе похорон, неначе смерть, погибіль страшна - бо життя стратилось геть, бо без зв'язку із землею від твоєї самості не лишається сліду, і то вже виглядає як смерть. Тому і ставить Іван Дідух Камінний хрест на тому згорьованому горбі - по самому собі.
"Спросив Іван ціле село.
Стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити.
— Дєкую вам файно, газди і газдині, що-сте мі мали за газду, а мою за газдиню... Не договорював і не пив до нікого, лиш тупо глядів на-вперед себе і хитав головою, як би молитву говорив і на кожне її слово головою потакував...".
СТЕФАНИК, як на мене, не був професійним літератором. Так, він, що сягнув вершин літературної майстерності. У тому сенсі, що література для нього була передусім засобом не заробітку, а порятунку людей, народу, українського народу. Тому міг роками не писати, коли не було прямого чи опосередкованого спонукального мотиву.
Він мав у собі іскру національного месії, нарід і його спасіння, його тривання в космосі історії - ось що було його болем...
Коли той біль ставав пекучим, як у роки Першої світової війни, і коли біда народу ставала нестерпною, тоді й поставало Стефаникове Слово. Як от у новелі "ВОНА - ЗЕМЛЯ" - буковинська родина мусила зрушити з місця і податися світ за очі. Зупиняються переночувати у газди, який переконує їх вертати додому:
- Як увідете у чужий язик, у великі студені мури, то доля розфурєє вас по каміню, і лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки закостенілі будуть з непам'єті сіяти на сміх панам, що спацірують, яру пшеницю по каміню. Бог не прийме вас до себе з того каміня, але віде перед свої ворота, як вас уб'ють на ваші землі. Вертайтиси на свою мнєконьку землю, а там буде вас бог благословити і на шибениці…— Грішний я, Семенку, грішний перед богом і перед вами. А то в мене ниви, як вівці добре годовані, чорні та кучеряві. Я зараз завертаю вози до схід сонця, аби бога не гнівити… — Наше діло з землею; пустиш єї, то пропадеш, тримаєш єї, вона всю силу з тебе вігортає, вічерпує долонями твою душу...
Сьогодні, коли мільйони українців і українок мусили податися з України світ за очі, ця новела Стефаника знову пропікає українське серце.
Пророче слово перевертає душу і спрямовує її до сутності свого буття. Таким був сам СТЕФАНИК - прагнув побачити в українцях народ, прагнув налаштувати їх своїм словом на те, аби стали таким народом.
Так римується із Книгою пророка Єзекіїля:
"... коли я був серед полонених над річкою Кевар, відкрилося небо, і побачив я Божі видіння". Подібними видіннями є і тексти Василя Стефаника...
P.S. Дивно, що наше кіно лише одного разу звернулось до творів Стефаника. Фільм "Камінний хрест" (1968) Леоніда Осики, за сценарієм Івана Драча, за новелами "Злодій" та "Камінний хрест", є справжнім шедевром. Театр, на щастя, був куди уважнішим до Стефаника.
Про фільм іншим разом. А сьогодні, а в ці дні думаймо про Василя Стефаника і його грандіозний спадок. В ці дні і в усі наступні.