СВІТ ЛОВИВ ЕДІПА… І ПІЙМАВ, або ВИНЯТКОВО СТАРОГРЕЦЬКЕ УБИВСТВО.
09.01.2023
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
В Театрі на Подолі нова вистава за суперкласикою - «ЦАРЕМ ЕДІПОМ» СОФОКЛА, у постановці Давида Петросяна. З В’ячеславом Довженком в ролі Едіпа та Наталею Сумською в ролі Іокасти.
Вистава сподобалась - точна, за ритмікою і сюжетними ходами, вигадливою і тонко нюансованою графікою світла (сказати б акцентованою й персоналізованою, як воно й водиться нині, коли йдеш темнявою вулицею із власним ліхтариком, телефонно бемкаючим). До речі, режисер є і автором пластичної концепції вистави.
Сподобались актори - і ті, що у головних ролях, і ті, що не в головних, а чи в хорі (античному, хоча й не зовсім). То ж коли усі вийшли на поклони, з режисером Петросяном включно, я побажав, аби й Софокл з’явився на сцені. У мене було відчуття, що він тут, у залі… Трохи пізніше він таки постав переді мною - але вже на вулицях Києва. Утім, про це я вже написав у попередньому софоклівському пості.
У театральному анонсі вистави підкреслено, що «Цар Едип» є одним із перших детективів в історії. Власне цей жанровий силует і постає на сцені - від першої миті, коли хористи рушають у пізнавальну мандрівку із такими собі пошуковими дротиками (такими шукали раніше підземні поклади води). Ось він, світ людський, який ловить конкретного персонажа на ймення Едіп. Ой, хто в лузі, озовися…
У підсумку, справді, Петросян посуває рамку оповіді убік сучасних модифікцій детективу. Хоча й на давньогрецький лад. Бо ж детектив сучасний, яким його знаємо від ХІХ століття, передбачає, що читач, глядач не знають імені убивці. У тому й цимус… А тут ніц, кожен в курсі, що Едип і вбив свого батька. У Софокла і його співавтора Петросяна цю конструкцію віддзеркалено. Усі в курсі, окрім самого Едіпа, який і провадить перехресні допити свідків, неначе справний детектив. Аби у підсумку переконатися: фатум, прокляття долі, яке висіло над ним, спрацювали і він, того не бажаючи, усе ж убив батька. Рокованість долі, яку ні обійти, ні об’їхати…
У цьому й трагедія. Люди, народ, людство в цілому знають про рокованість приреченість на убивства, на війни - та жодне з прагнень не приносить бажаного результату. Українці, свіжий приклад, не могли не здогадуватись, що росія піде війною на Україну, одначе все ж вірили, що вдасться цю фатумно-залізну невідворотність оминути. Та ба, учергове нитку новітньої історії, яка так красиво й натхненно, принаймні місцями, ткалась, ушльопок путін рубанув сокирою. Пояснивши, до речі, саме невідворотністю історичної долі: нє било другова вихада.
путін, а чи, може, хто інший лупнув тим топірцем по линві, тримаючись якої ми рухалися догори й на гору? Давні греки вважали, що то все діяння Мойр, богинь долі (звідти й слово «мор», те, що спричинило дошукування Едіпом першопричини бід). Це вони, скурві дівки, жеребкуванням визначали, кому й куди бігти, кому і скільки жити, кого милувати, а кого убивати - за гріховодство, велике й мале. І пильно стежили за тим, аби ніякі хитрощі не завадили тим фатумним оборудкам зреалізуватись.
Про це й вистава Давида Петросяна. У цьому її песимістична підкладка. Яка доростає трагічного фіналу. В’ячеслав Довженко доволі переконливо відтворює наростаючий відчай людини, яка йде, обмацуючи, сантиметр за сантиметром, ту линву, що єднає його з первісним лихим задумом Долі, Фатуму… Бо ж біда народна - мор, чума, неврожай…
За який гріх та кара? Хоча ж він цар, владика, і міг би зробити вигляд, що нічого, власне, не сталося. Як це робить більшість владик, сучасних у тому числі: «я не я, хоч хата, державна, і моя». Ні, для Едіпа з’ясування істини лежить в основі його морального кодексу. Виколоті очі то пік одчаю. Більшість воліють просто грати роль сліпих, наводячи фокус, очима зрячими, на екран вигаданих (придворними піїтами, з політологічними нахилами) причин і наслідків.
Наталя Сумська в ролі Іокасти - як завжди професійна досконалість. Цариця як раз із тих людей, що про все здогадуються, але воліють не кристалізувати і не локалізувати точку пізнання. Краще зупинитись і перечекати - допоки трупи воріженьків, чи недругів, хтось проманцулить мимо у цвинтарні далі. Відтак точним виявляється статичність Іокасти у більшості мізансцен. Водночас це статика цариці, в ній стільки затаєного знання… Персональна підсвітка лишень посилює це враження.
Софокла зазвичай називають поетом, а не драматургом. Бо він не конструктор драматичних історій, а інтерпретатор поетичних міфів. Себто реальності, що існує у грандіозній сюжетиці міфів. Де усе вже відбулося, однак людина все ще може - відмобілізувавшись - змінити хід подій. Чи, принаймні, їхню швидкість. Та навіть програючи, людина може перемогти: поборюючи коли не ворогів, то себе самого - свої страхи і свої слабкощі. І тим самим викладаючи підмурівок майбутніх перемог і змін долі.
В акторському ансамблі також знані актори Сергій Сипливий, Роман Халаімов, Олександр Данильченко, а також молоді артисти Театру на Подолі.
Нагадаю. ДАВИД ПЕТРОСЯН, 31-річний режисер, працює в Театрі імені Івана Франка. Поставив на франківській сцені вистави "Земля" (за Ольгою Кобилянською), "Буна" (за п'єсою Віри Маковій), "Крум" (за Ханухом Левіним), "Кассандра" (за Лесею Українкою) та ін. Нині готує виставу "Візит дами", за Фрідріхом Дюрренматом, з Наталею Сумською у головній ролі.
На фото Сергія Гавришкевича - В'ячеслав Довженко і Наталя Сумська