f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

ПАВЛО МОВЧАН НАРОДИВСЯ СЬОГОДНІ…

15.07.2021

Sergiy Trymbach

НСКУ, Українська кіноакадемія

Посеред літа, посеред трагічного лихоліття, напередодні Другої світової… О, чого тільки не зазнало це покоління. Та щораз воскресало, щораз знаходило в собі ресурс любові до цього стражденного світу, який усе прагне тебе піймати. А ти не даєшся…


Павле Михайловичу, ще многих і премногих щасливих і багатих на здобутки літ - допоки не «настане хвиля переселень». Хоча, звісно, Ви підготувались до тих переселень, і навіть субстанцію собі намислили-надіяли - «бо є основа травою мислити себе». Але хай та трава почекає…

https://www.youtube.com/watch?v=zWwzAt7NZ5s&t=9s

 

Мовчан-політик, на превеликий жаль, таки добряче застує Мовчана-поета. Поета, який, до речі, має кінематографічну освіту. Одначе з кіно не склалось - з початку 1970-х в Україні вирішили те кіно перетворити на «траву забуття», усі Мовчанові сценарні напрацювання й ідеї було відкинуто. Одначе ж досвід той не пропав, не згинув, обернувшись химерною аудіовізуальною складовою багатьох віршів.

https://www.youtube.com/watch?v=7h08Ruv6iDc

А ще - мистецтвом мислити покадрово.

«Ні часу вже, ні імені не треба,

предосить марнослав’я, метушні… Безодні колір натікає з неба,

душа співмірна вічній глибині…»

В одній строфі - два плани, змонтовані-злютовані воєдино. Перший більше мовно-публіцистичний, другий - де вмикається колір небесний, який тут же стає знаком глибини, вічної-довічної.

https://www.youtube.com/watch?v=Twc-2XbQFQc

Або ще от се:

Край тіні власної ти, матінко, сидиш,

покрай життя, покрай своєї долі,

і зеленіє в затінку спориш,

і високо тобі, як на престолі.

І все ти бачиш, все до білоти,

до мого смутку, до рубця на тілі —

все бачиш ти, все чуєш серцем ти,

проламуючи простір скрижанілий…

Початок - предметний план, який одразу доростає до символу - мати сидить покрай життя і душевного гармонів’я. І бачить життєвий простір у його найдрібніших подробицях, проламуючи буттєву оболонку… Читати, вдумуватись, вживатись у такі вірші - особлива насолода. Ну, і одного вірша Павла Мовчана відтворю повністю.

Вислизає із горла розслаблений звук,

прилипає до пальців струна-волосина.

Все, чого не торкнешся, жадає сполук,

розкрадає тебе по краплині.

Не питаю “навіщо”, питаю “чому”,

відчуваючи безглуздь і марність питання,

не минути чому нам страждання і мук,

і чому нетривалим було раювання?

Залишився в минулому меду горнець,

пам’ятає язик прохолоду від слова,

пам’ятає душа про твердий рішенець,

хоч до льоту іще й не готова.

Обшугалась луска, біла суцвіть летить,

протяг тягне геть все, аж гуде порожнина,

тисне простір давкий, витискається мить –

пада в отвір наступна піщина.

Наполоханим пучкам не втримать тепла,

не зіпертися їм на поламані тіні,

та на кволу струну раптом сіла бджола,

щоб віддать їй останнє тремтіння.

https://www.facebook.com/sergiy.trymbach