f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Травневі спогади. ТАНЯ ДЕРЕВ'ЯНКО - 91-ша весна

05.05.2021

Sergiy Trymbach

НСКУ, Українська кіноакадемія

Прикро, але сьогодні про неї все рідше згадують. Це неправильно і несправедливо. Хоча б тому. що це вона в кінці 1950-х заснувала музей кіностудії імені О.Довженка. З підказки режисера Леся Швачка (Лесь Филимонович обожнював розповідати про перші кроки українського кіно; "Довженко,- говорив він мені,- спершу нічого ж у кіно не вмів. Доводилось показувати йому, як плі-івочку,- тут голос Швачка зривався на замало не медоточивий спів,- клєїти..."). І Швачко, і Дерев'янко належали до небагатьох тоді людей, які розуміли: пам'ять про минуле треба берегти, треба будувати Храм музею... Утім, і досі таких людей не густо.

ДЕРЕВ'ЯНКО була людиною напрочуд живою, справжньою, з великим почуттям гумору, з нахилом до театральності чи навіть карнавальності слів, жестів, вчинків.

На фото: 1999 рік, в музеї кіностудії ім. О.Довженка, відкриття виставки, присвяченої Берлінському кінофестивалю. Т.Дерев'янко (ліворуч), далі Володимир Войтенко, я, з камерою Борис Фесик.

Скажімо, їдемо ми з нею кудись, підходимо до вагона потягу. І раптом Тетяна Тимофіївна звертається до провідниці і, показуючи на мене, виголошує: "Перед вами всемирно известный ученый, профессор Сергей Васильевич Тримбач!". Я шиплю у відповідь щось про припинення от сього "цирку", одначе провідниця виструнчується, люди навколо зацікавлено поглядають на "всемирно известного"... "Я повышаю твой имидж, Тримбач",- пояснює вона,- без этого сегодня никак.- Треба повишать правдивою інформацією,- сердито відповідаю,- а не казками про мою "всемирность", яка сягає відстані від Будинку кіно до кіностудії Довженка". Та гніватись на неї було важко. У ній жив режисер, себто director, який любить і вміє міняти формат самого життя, його стилістику..

1994-й, рік столітнього ювілею Довженка. Напередодні дзвінок від Дерев'янко.

- Тримбач, завтра мы с тобой едем на Байковое кладбище.

- Їдьте самі, мені туди ще зарано.

- Ты эти шуточки брось. Едем к директору кладбища, договариваться о том, чтобы они взяли на себя благоустройство могил родителей Довженко, его сестры и ее мужа.

(Хто не знає, їхні могили справді на Байковому, хоча могила батька, Петра Семеновича є символічною; точне місце його поховання під час німецької окупації Києва, невідоме).

Назавтра Т.Т. заїжджає за мною на такому собі воєнізованому "газику", окрім мене взято ще двох похмурих чоловіків. На Байковому ми заходимо в кабінет директора. Той щось пише, не піднімаючи голови. Звісно, що і не підніме, відмовка готова: "нет средств", "не предусмотрено бюджетом" і т.п.

У мене холонуть ноги і сама душа від картинки цвинтарного начальства. Одначе ж у Дерев'янко заготовлено спіч.

- Я надеюсь,- починає вона, і пафос її одразу сягає недосяжних у цім кабінетику небес,- вам, уважаемый, известно имя великого Александра Петровича Довженко?!!

Директор піднімає очі і що він бачить? Попереду стоїть дама з палицею-тростиною (вона сама казала, що це палиця самого Довженка, у 50-ті всі чоловіки інтелігентної, сказати б, ментальності ходили у макінтошах, капелюхах і з такою-от тростиною - по моді).

Дама доволі свірєпого виду на той момент, дивись, аби не шарахнула тією палицею по голові. Свірєпость дами доповнювали троє похмурих мужчин (зі мною включно), з розряду "мугиряк", людей, готових на все заради мети - пляшку оковитої добути чи місцинку на цвинтарі.

- Довженко?- в очах директора запрацював пошуковий комп'ютер. -Довженко... - і вже за кілька секунд: Ну как же, знаю, конечно.

Свірєпость Дерев'янко за ті ж секунди перетворилась на чарівність і вишуканість.

- Я ничуть не сомневалась в вашей не просто порядочности, но и высочайшем интеллекте, памяти, умноженной на доброту и совестливость.

Ще за хвилину директор пропонує зробити все, про що просили, і навіть більше - авто, аби під'їхати до могил.

- Нет, не надо,- Дерев'янко почала повертати собі лик дами суворої і не схильної до безхребетних компромісів.

- Ваше дело - исполнить долг!

Оце і є режисура - уміння поставити життєвий епізод у такий спосіб, аби він обернувся - як хатка у казці - потрібним тобі боком.

Так Тетяна Дерев'янко добувала і архівні та музейні речі. Узагалі - дуже любила людей кіно, можливо навіть більше від самого кіно. Уміла слухати тих людей, одкривати свої душі і свою пам'ять.

Пом'янемо сьогодні Тетяну Дерев'янко - берегиню пам'яті, берегиню нашого кіно.

https://www.facebook.com/sergiy.trymbach