УКРАДЕНА І ВІДНАЙДЕНА СОВІСТЬ.
07.01.2021
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
А власне йдеться про фільм «СОВІСТЬ» (1968).
7 січня 1930-го народився автор цієї картини, кінорежисер ВОЛОДИМИР ДЕНИСЕНКО (1930-1984). Поставив фільми «Солдатка» (1959), «Роман і Франческа» (1960), «Сон» (1964), «На Київському напрямку» (1967), «Совість» (1968), «Осяяння» (1971), «Женці» (1978), «Високий перевал» (1982) та ін.
1968 року Денисенко наважився на крок у чомусь майже відчайний – зробити фільм поза цензурою. Разом із своїми учнями він робить картину „СОВІСТЬ”, за сценарієм, написаним разом із письменником Василем Земляком.
Свідомо чи несвідомо тут реалізувалися філософські підходи екзистенціалізму – напряму, що ніяк не кореспондувався з радянською ідеологічною системою координат. Трагічна історія людини, позбавленої вибору. Бо ж обидва варіанти вчинку є програшними. Він справді убив німецького офіцера і саме за це взяті в заручники жителі його села. Одначе ж зрозуміло, що усіх розстріляють – незалежно від того, з’явиться він перед німецькими очима, чи ні.
Фільм дістав адекватну візуальну складову. Оператор Олександр Деряжний відтворює події у максимально випаленій, вибіленій чорно-білій палітрі. Людській душі тут немає жодного опертя, жодної звичної підпорки. Її існування, її екзистенція розірвана, дематеріалізована.
За таких ситуацій в радянських фільмах зазвичай з’являється „кризовий менеджер” – комісар, партійний працівник. Тут ним і не пахне – як власне незрідка й було в житті.Доповнює цю палітру модерно-мінімалістська музика Кшиштофа Пендерецького, дібрана до фільму...
А ще – це був урок своїм учням. Може, уперше після Ігоря Савченка педагог залучає своїх учнів до роботи, що називається, „на повну котушку”. Тим більше, що тут був і урок високої етики. А крім того, фільм і сприймається нині в контексті європейського, а не вузько-радянського кіно. То ж не дивно, що, до прикладу, Денисенків учень В’ячеслав Криштофович завжди робив фільми, які важко віднести до радянської парадигми.
Зрозуміла річ, фільм „Совість” не мав жодних шансів вийти на екрани. Тим більше, що у серпні 1968-го радянські танки увійшли до Чехословаччини, за чим послідували репресії щодо діячів культури.
Пам'ять про «Совість» жила. Пригадую, як у 1976 році з трибуни з'їзду кінематографістів Роман Балаян закликав повернути із забуття, зняти заборону з фільмів «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка і «Совість» Володимира Денисенка.
Зрештою, в роки Перебудови, наприкінці 1980-х, «Совість» таки воскресла. Щоби умерти знову – судячи по всьому фільмокопію хтось просто поцупив. На щастя детективна інтрига завершилась на позитиві (про це див. розповідь нижче). Син митця, кінорежисер Олександр Денисенко, за сприяння Романа Балаяна, реставрував стрічку. Уперше її показали 1991 року на Всеукраїнському кінофестивалі в Києві і Чернівцях...
У фіналі «Совісті» розстрілюють усе село. Гора трупів... З-під неї, сторожко озираючись, виповзає хлопчик. І біжить, біжить, біжить. Один з цілого народу. Не забуваймо того хлопчика.
Україна і українці не раз опинялись у могилі, на дні історії. Завжди примудрялися вижити. Так хочеться, аби ми нарешті не тільки виживали, а й почали нарешті жити – по-справжньому... У тій маленькій ролі хлопчика – син режисера і його дружини, чудової актриси Наталі Наум, Олександр Денисенко.
Коментар Олександра Денисенка (цитую за сайтом Національної спілки кінематографістів України від 7 січня 2016):
«Два роки я шукав єдину вцілілу не знищену КДБ позитивну копію фільму "Совість". Шукав її спільно з Миколою Олійником – студентом батька, котрий грав у фільмі роль поліцая. Ми облазили всі архіви, фільмотеки і сховища. Їздив я навіть у Білі Стовпи в Росію. Але так ту копію і не знайшов.
Останнє місце перебування копії фільму значилося в журналі реєстрації у Спілці кінематографістів. Її привозили на конфліктну комісію у Спілку з Музею Довженка з кіностудії Довженка, яким тоді керувала Тетяна Тимофіївна Дерев’янко, бо туди батько віддав на збереження їй ту останню копію фільму, коли всі були знищені, змиті на срібло або порізані на фрагменти, як приклади для операторів кінофакультету.
У журналі значилася дата 26 жовтня 1986 року. Саме у той день привезли в Спілку копію фільму. І саме після перегляду фільму і рішення комісії про те, що картину слід відновити, бо це вже була «Пєрєстройка», цю єдину копію знову вкрали.
Комісію очолював Леонід Осика. І я йому так само безмірно вдячний, як і Роману Балаяну. А ще я вдячний Михайлу Бєлікову, бо саме він сприяв моїм пошукам цього фільму. Ми писали з ним листи у всі кінофонди колишнього СРСР, а потім написали спільно із ним листа до прокуратури.
Цей лист особливо посприяв пошукам. Було відкрите кримінальне провадження у справі викрадання цієї копії. Прийшов слідчий на кіностудію, поговорив з Тетяною Тимофіївною Дерев’янко, пояснив їй, що та єдина копія, яка стояла на балансі музею Довженка, є державною Через перший відділ кіностудії і куратора КДБ кіностудії Довженка офіційно з’ясували, що ніяких лихих намірів знищити останню копію «Совісті» у КДБ не було. І лише після цього, після колосального рейваху у кіноспільноті вночі на кіностудію Довженка заїхала машина і з неї буквально викинули під дощ, бо це був вже листопад 1988 року, єдину уцілілу копію фільму.
Викинули не в «яуфах», а в коробках. З деяких коробок плівка випала і жужмом валялася під дверима фільмосховища. І вже зранку о 9.00 мені подзвонила Людмила – начальниця довженківського фільмосховища – і сказала дві фрази: «Саша! Папіну «Совесть» кто-то подбросил ночью под дверь фильмохранилища! Приезжай немедленно!»власністю.
Я відразу приїхав. Вона, Людмила, насправді свята людина, дала мені ті два «яуфи» з плівкою, і я «викрав» копію вже вдруге з кіностудії Довженка. Потім через Спілку, оскільки рішення конфліктної комісії вже було, було отримано фінансування на реставрацію і нову редакцію фільму.
Дуже допоміг тоді Юрій Олененко – добрий батьків товариш. Він тоді очолював Держкіно УРСР і саме він виділив кошти на відновлення фільму. І завдяки саме цим людям «Совість» вдалося врятувати і повернути дати їй друге життя.
Це зайвий раз підтверджує, що совість – справа колективна. І мені особливо приємно, що картина отримала перший приз першого і єдиного Всеукраїнського кінофестивалю імені Івана Миколайчука у 1991 році. Батько, коли знімав фільм, казав, що совість – це голос твого янгола. І якщо ти його чуєш, то ти людина. Дякую уклінно усім людям».
https://www.facebook.com/sergiy.trymbach
Тарас. Повернення. Фільм Олександра Денисенка
91-річниця з дня народження відомомого кінорежисера ВОЛОДИМИРА ДЕНИСЕНКА (7.01.1930, Медвин — 10.06.1984, Київ). Учень Олександра Довженка та Марьяна Крушельницького вірив в красу людського духу і в творчості своїй обстоював саме його. Всі свої 54 роки прожив в колосальній щоденній духовні роботі і життєвій напрузі.
Далі:
https://www.facebook.com/Тарас-Повернення-Фільм-Олександра-Денисенка-432246024031419/