f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини

Іван Козленко: «Для повернення всього українського фільмофонду, що зберігється в Москві, нам знадобилося б 100 років!»

07.10.2014

На прохання сайту НСКУ, ситуацію з оцифровуванням вітчизняної кіноспадщини і російським "Держфільмофондом" прокоментував заступник генерального директора Національного центру Олександра Довженка Іван Козленко:

Цій новині в лютому передувала новина самого Госфильмофонда про те, що гендиректор Бородачов просить уряд Росії розглянути можливість фінансування оцифрування фільмофонду, для чого необхідно 5-6 млрд. руб.

(http://kinote.info/articles/12135-gosfilmofond-prosit-5-6-mlrd-rub-na-otsifrovku-kinoarkhiva-rossii). В тій новині вартість оцифровки одного фільму визначена в межах 20 тис. дол. Як бачимо, російський уряд задовольнив подання Госфільмофонда й частково профінансував роботи з оцифровки. В жовтневій новині подибуємо вже іншу вартість оцифровки одного фільму: в середньому 400 тис. руб., що по сьогоднішньому курсі дорівнює 10 тис. доларів (з урахуванням індекса інфляції - максимум 12 тис., але ніяк не 20 тис. доларів). У мене одразу виникає питання до ціни послуг з оцифрування. По-перше, Госфільмофонд має власну цифрову лабораторію, відповідно, ціна робіт з оцифрування мала би дорівнювати фактичній вартості робіт. Чи вартує 10, ба навіть 20 тис. доларів оцифровка фільму? Для того, щоб відповісти на це питання, слід визначитися з терміном "оцифрування". Якщо просте сканування плівки - така робота коштує на ринку принаймні вдесятеро дешевше. Якщо йдеться про (бодай часткову) реставрацію зображення, ціна може бути виправданою. Проте, поза всяким сумнівом, Госфільмофонд може виставляти будь-яку ціну, користуючись монополією на плівку. Я вірю, що держави Балтії та Грузія могли справді замовити Госфільмофонду скани плівок власних фільмів з метою подальшої реставрації або перенесення на плівку. Викликає сумнів, що це може стосуватись всіх фільмів цих країн, але часткова оцифровка, вочевидь, відбувається, як вона відбувалась і раніше, вже близько трьох останніх років.

Що ж до України - тут знову-таки детективна історія. З ким могло бути погоджено (й навіть підписано контракт на) оцифрування фільмів українського виробництва? За словами гендиректора Госфільмофонда, такий контракт укладено зі студією Довженка. Проте, нам невідомо про існування такого контракту. Єдина установа, яка за статутним своїм призначенням могла би укласти в Україні такий контракт - це Центр Довженка як державний кіноархів. Вочевидь, Бородачов помиляється в назві установи, як це часто буває. Проте  з Центром також такого договору підписано не було. Три роки тому ми підписали з Госфільмофондом контракт на виготовлення вихідних матеріалів фільмів для подальшої реставрації уже на території України. Тобто за контрактом ми купували не цифрові, а плівочні копії фільмів, відсутніх в Україні: близько двох десятків за три роки.

Якщо раніше Госфільмофонд користувався монополією на фізичні носії (оригінальні негативи фільмів), які колишні республіки вимагали повернути кіностудіям-виробникам, з приходом цифрової епохи, це питання перестало бути актуальним. Оригінальна нітроплівка 1920-х років, наприклад, тепер нікому не потрібна: носієм інформації стає цифра. Відповідно, з приходом цифрових технологій в кіновиробництво й, особливо, в кінореставрацію, Госфільмофонд втрачає монополію на плівку, точніше, можливість її капіталізувати (для реставрації можуть використовуватись навіть прокатні копії фільмів, і хоч бажано мати найближчу до негатива копію, або сам негатив як джерело цифрової реставрації, це після революції в сфері цифрової реставрації перестало бути необхідною умовою). Проте, аби якимось чином використати вигоди свого монопольного становища, Госфільмофонд вирішив продавати цифрові копії фільмів. Проблема в тому, що нема гарантії, що, по-перше, вони зроблені з негативних носіїв, а по-друге, що при скануванні дотримано всіх необхідних параметрів для передачі максимального спектру кольорових характеристик: для цього замовник принаймні має бути присутнім при скануванні.

Отже, я вважаю заяву Бородачова занадто оптимістичною й спрямованою радше на внутрішній російський кіноринок, аби виправдати отримання колосальних асигнувань, отриманих Госфільмофондом. Процес реставрації фільму має власну логіку й закуповувати цифрові копії стрічок в промислових масштабах сенсу немає. Країни-замовники замовлятимуть цифрові копії фільмів для реалізації власних програм реставрацій, а це - не більше десятка фільмів на рік.

В будь-якому випадку, я вважаю приклад Госфільмофонда повчальним для українського уряду: саме так держави в усьому світі опікуються національною кіноспадщиною. Український же уряд дає лише 2,9 млн. грн. фінансової допомоги українському фільмофонду Центру Довженка. Госфільмофонд має в сотні разів більше фінансування: як основне, так і проектне, як от, наприклад, з проектом оцифрування. За кошти, якими фінансується Центр Довженка, Україна могла бвикупити у Госфільмофонда (за оголошеною ціною цифрової копії) лише 22,3 фільми на рік. Відповідно, для повернення всього українського фільмофонда, що зберігється в Москві, нам знадобилося б 100 років!