Зворотний відлік на Потсдамській площі

В кожного кінофестивалю класу «А» є своя внутрішня архітектура, котра змінюється щороку, й Берлінале тут не виняток. Наразі минуло вже 5 днів, і складається враження, що поки що головним подразником основного конкурсу є жанрове, переважно гостросюжетне кіно.

Так, фестиваль відкрився «Островом собак» 49-річного вихідця із Техасу Веса Андерсона. Це лялькова анімація — друга в кар’єрі режисера після «Неймовірного містера Фокса» (2009), у якому головного героя озвучив Джордж Клуні. Тут список зірок ще більш вражаючий: Брайан Кренстон, Едвард Нортон, Скарлетт Йоханссон, Йоко Оно, Гарві Кейтель, Тільда Свінтон.

Андерсона можна назвати в певному сенсі формалістом: він дбає про предметну насиченість кадру, а ось нестандартною драматургією себе не обтяжує. З «Островом» те ж саме. Там показана Японія недалекого майбутнього; мер вимишленого міста Мегасакі  одержимий ненавистю до собак, яких він під приводом епідемії «собачої чуми» висилає на острів-сміттєзвалище. Раптом у цю юдоль, викравши літак, десантується 12-річний племінник мера, що шукає свого пса. Тут-то й починається революція.

Історія нехитра. Є хороші герої — підлітки, вчені й собаки, є погані — представники влади й мафіозі, котрі в такий убивчий спосіб обстоюють інтереси котів. Добро, звісно, переможе. Люди розмовляють японською (інколи без перекладу, але виразно) й англійською, собаки — тільки англійською, причому відчутно літературною. Заторкнуті теми екології, корупції, урядової змови; та все ж, незважаючи на «дорослі» моменти, за змістом це невибаглива казочка для молодшого й середнього шкільного віку.

Єдине, чим викликає повагу фільм Андерсона, — це колосальна ручна робота, вкладена в ляльок і в декорації. Кидаються в очі старанно виконані деталі — аж до блощиць, що бігають по собачій шерсті. На жаль, режисер до рівня власних лялькарів і декораторів (серед яких була і наша землячка Ілона Вовчик — див. інтерв’ю з нею в «Дні» — «Ми — невидимий народ» https://day.kyiv.ua/uk/article/ kultura/my-nevydymyy-narod) не дотягнув.

Після гучного «мультиплікаційного» відкриття почалися будні. Психологічна драма «Спадкоємиця» (Парагвай—Уругвай—Німеччина—Бразилія, режисер — Марчело Мартінессі) — про літню лесбійку, що, мешкаючи в успадкованому від батька обійсті, потроху розпродає його й паралельно переживає особисту кризу. Фільм зроблений на напівтонах, без крутих поворотів, з майстерно приглушеною акторською грою. Дія настільки уповільнена, акторки (майже весь простір історії заповнений жіночими персонажами) настільки стримані, що інколи здається, що на екрані нічого не відбувається. Але під кінець режисер виводить сюжет на пристойну фінішну пряму: героїня таки виривається з убивчої рутини. Мораль очевидна: ніколи не  пізно починати життя спочатку.

Але все ж здається, що найбільше галасу — від робіт, побудованих на загостренні сюжету. Наприклад, «Панянка» братів Давида й Натана Зелльнерів (США) — типовий вестерн, проте вивернутий навиворіт. Тут є суворі чоловіки зі зброєю, вродлива панянка (теж зі зброєю), стрілянина, вибухи, коні, індіанці. І все подано надзвичайно іронічно. Інколи навіть з вельми брутальним гумором. Чоловіки зображені як збіговисько йолопів та шахраїв, а центром щирості й здорового глузду постає героїня (хороша робота Мії Васиковські). Логічно, що замість того, аби стати призом для якого-небудь рицаря на гнідий кобилі, вона сама відйововує свою долю й волю. На мене, це цілком собі фестивальний продукт: знущання з традиційного жанру, феміністичні мотиви, тверезий погляд на романтичні міфологеми. Зрештою, слово «фестиваль» означає «свято»               — чом би й не повеселитися?

Ще більшу поляризацію викликала «Єва» (режисер — Бенуа Жако, Франція) — екранізація роману американського детективіста Джеймса Хедлі Чейза. (Анти)герой фільму — такий собі Бертран (Гаспар Ульєль), який краде п’єсу раптово померлого письменника і, видаючи її за свою, стає успішним драматургом. Але видавець та публіка вимагають нової п’єси, тож Бертран знаходить проститутку Єву (Ізабель Юппер) і починає грати з нею в стосунки, намагаючись закохати в себе, а усі діалоги й ситуації використовує як матеріал для роботи — виступає копіїстом реальності, яку режисує. Грає — і заграється, з фатальними наслідками.

Головне запитання, що турбує фестивальну публіку — що такий фільм робить в основному конкурсі? Адже це абсолютно жанровий продукт, без прихованих сенсів чи візуальних експериментів — цинічний варвар на святі інтелекту.

Але кіно, як не поділяй його на «авторське» й «розважальне» — мистецтво все одно масове. «Єва» — міцний і жорсткий психологічний трилер, і його прикінцеві сцени відлунюють у пам’яті після перегляду. А головне — неймовірна, незабутня Юппер.  Вона веде протагоністку по всій гаммі станів, яких вимагає цей напружений сюжет, не боїться постати в кадрі без гриму, зі зморшками й іншими ознаками віку — і залишається заворожливою. Невідомо, чи дадуть Юппер «Ведмедя» за кращу жіночу роль — але вона з цією роботою увійшла в акторське безсмертя.

З іще більшим правом на звання трилера може претендувати «22  липня» 58-річного норвежця Еріка Поппе. Це — про півтори години на острові Утьойа 22 липня 2011 року — у той страшний день нацистський терорист Андрес Брейвік розстріляв там молодіжний табір. Події показані очима 19-річної Кайї (Андреа Бернтцен) зі стовідсотковим дотриманням єдності місця й часу. На самому початку Кайя звертається в камеру: «Ви ніколи не зрозумієте, просто слухайте», — і, хоча це лише частина розмови з матір’ю по телефону, заклик прочитується однозначно: перед нами — мистецьке свідчення. Поппе не показує прямого насильства — все залишається на краю, опосередковано — через близькі та віддалені постріли й крики. Камера метушиться від укриття до укриття, точно передаючи хаос бійні, ненадовго  зупиняється на вже загиблих. Моменти руху і відносного затишшя чергуються в потрібному ритмі. Власне, це не реконструкція, а намагання, наскільки це можливо, поставити глядача на місце жертв, по максимуму прибравши всі кінематографічні «атракціони». У Поппе це вийшло: фільм б’є по нервах, наче небезпечна бритва, ошелешує фіналом. І саме тому, можливо, зупинить від подібних учинків хоча б одного борця з «мультикультуралізмом».

Наостанок, якщо казати про сюжет власне всього конкурсу, то він теж вибудований згідно з певним драматургічним каноном: кожного дня градус контроверсій наростає, кожнен новий фільм усе більше розсварює публіку. Тому зроблю оптимістичне припущення — головний вибух Берлінале ще попереду.+