f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

"Ніколи не гратиму російського депутата і не пропагуватиму російську культуру" - В’ячеслав Довженко, актор кіно

21.08.2018

Зйомки художнього фільму Тараса Томенка «Будинок «Слово», що розпочалися в Києві, назвати актуальними мало – це кіно ідеально підходить для нашого часу, бо стосується минулого, а хто його не пам’ятає, за словами Джорджа Сантаяна, «той приречений його повторювати».

Одним з головних персонажів у фільмі і одним з головних в минулому України першої половини XX-го сторіччя є письменник Микола Хвильовий. Його грає актор В’ячеслав Довженко. І це вже саме по собі важливо: той, хто втілив на екрані одну зі знакових фігур сучасності загалом й російсько-української війни зокрема, «кіборга» Богему (у фільмі - Серпень), тепер втілює того, без кого і сам Богема, і вся українська мистецька богема була б суттєво дрібнішою.

Довженка можна назвати екстраординарним вже хоча б тому, що він зіграв у двох найкасовіших фільмах минулого року – «Кіборгах» і «Свінгерах». Другий з них навіть став прибутковим. І це в країні, де кіно не є бізнесом, бо всуціль збиткове, і 20-мільйонної межі досягло лише чотири фільми за всю історії новітньої української кінематографії. Тож його участь в «Будинку «Слово» - це трохи більше, ніж участь просто актора. Може, він є фартовим, як сказали б більш тямущі в цьому гравці?

- В’ячеславе, історію Хвильового за часів «совка» замовчували, але від початку Незалежності про нього почали багато говорити. Наразі момент, що він був за Україну, але залишався комуністом, робить його фігуру суперечливою. Який ви образ хочете втілити на екрані? Тобто яким глядач побачить Хвильового?

- Мій покійний батько теж був комуністом. Але перед цим його довго не приймали до компартії, бо його батько був «кулаком». А раніше як робили: якщо ти не член партії - про кар’єрний ріст можна не думати. А йому цей ріст був потрібний, - його дружина, моя мама, померла, і він залишився сам з двома дітьми на руках. І що він зробив? Він прочитав усі 36 томів Леніна, цитував його, знав на пам'ять… Тож коли Радянський Союз розпався, мій батько свого партквитка не викинув, з принципу. І тому, що він прочитав усього Леніна. І тому, що мав свою позицію, в принципі вірну – ідея в основі комунізму була не погана, просто її, по великому рахунку, «ізвратілі»…

- Це ви так вважаєте, чи він так вважав?

- І я так вважаю. Задекларована ідея була не погана, а от люди – і Ленін, і Сталін, - які провели її через свою призму, зробили з неї той вид соцреалізма, який і дійшов до нас. Драма Хвильвого схожа на драму мого батька – він був атеїстом, але перед смертю заговорив про Бога.

Ось цей шлях мого розчарованого у своїй вірі батька схожий на розчарованого у своїх поглядах Хвильового. Але драма Хвильового у фільмі – це не розчарування людини у комунізмі чи у владі. Мені здається, тут драма глибша: він створив «Будинок «Слово», а потім побачив, на що він перетворився. Тому що, за великим рахунком, система настільки змусила його і всіх грати за її правилами, що це призвело до внутрішнього надлому.

- Хіба тут мова не про розчарування владою?

- Так. Але. Я ж актор, і мислю дієвими категоріями. Розчарування, як таке, зіграти важко, а коли ти розумієш причину, тобі легше рухати цей паровоз – як-то кажуть, - рухати в напрямку трагічного фіналу.

- Цікаво, що і сам Хвильовий робив «дієві» речі, які потім на нього і на всіх решту болюче впливали: наприклад, коли він написав відомі слова «Геть від Москви!», це призвело до особистого звернення Сталіна до Кагановича, і появи зараз нам зрозумілого руху з гаслами на кшталт «антирусские настроения», «буржуазный национализм» тощо.

Вам не здається, що це було дуже пророчо? Зараз росіяни називають українців фашистами, тому й урятувати прийшла нас вогнем і мечем…

- У нас у фільмі цієї фрази немає, але є інша, яка показує, що Хвильовий хотів сказати: що так звана «російська культура» заполоняє українську, витісняє її, і те, що Хвильовому і компанії обіцяли українізацію і розвиток культури, - це були балачки.

Подальші події все чудово проявили – ми існували в тіні Росії, нас витіснили з культури. Хвильовий це відчував, так.      

- Як ви на екрані це показуєте – ставлення героя, його думки, його пророцтва?

- Ну, як вам сказати? Сценарій складається зі сцен. Кожну сцену треба вирішувати окремо, бо в кожній є якась подія. Завдання актора цю подію виділити.

Наприклад, є така сцена: до кабінету Хвильового заходить Уманцева (дружина, таємна співробітниця ЧК, - ред.), і каже, типу, «ти знову свою єрунду пишеш?», він їй відповідає «не заважай», а потім заходить Любисток (донька Юлії Уманцевої, Люба, - ред.), і їй він вже розказує, що всю ніч не спав, бо до нього приходять всі ті, персонажі, яких він придумує…

А тепер щоб ви зрозуміли, як ми все вибудовуємо: не можна починати сцену, що одна людина відкриває двері, а інша сидить і на машинці друкує. Ми відразу маємо створювати атмосферу. Тобто камера заходить в кімнату, і показує, що там все розкидано, є батарея, якийсь мішок, пляшка горілки, меблі розламані, а в кутку сидить людина з папіроскою, поруч якої гора недопалків, все задимлено. Грубо кажучи, сусіди спали і чули, як він усю ніч там з кимось воював. Заходять зранку, а там – поле бою!

І тоді ми маємо право сказати, що «я всю ніч не спав, бо до мене приходили персонажі». Ось це називається дієвий підхід до сцени. Справа не в його друкуванні всю ніч, і не в конфлікті з Уманцевою, і навіть не в Любистку, яку він любить як свою доньку, а в тому, що йому ввижається…

От і починаєш з режисером вибудовувати певні обставини, куди зайде сам глядач.

- Тобто ви придумуєте прямо на майданчику?

- Так! У нас є читки, на яких ми маємо напрямок роздумів про способи проявити ту чи іншу конфліктну історію. Бувають сперечку, буває захват від ідей – це і є творчий процес.

- Про творчий процес: на майданчику «Будинку «Слова» зустрілися одночасно три актори, які разом попередньо грали у фільмі «Кіборги» - ви, Андрій Ісаєнко і Роман Ясиновський. Я розумію, у вас вже дружні стосунки і наразі вам потрібно грати інших персонажів. Як вам вдається відгородитися від вже зіграного, і заграного разом, щоб тепер грати в гру «я вас бачу вперше»?

- Ну, за сценарієм ми ж знаємо один одного – Хвильовий дружив з Майком Йогансеном (його у фільмі грає Андрій Ісаєнко – ред.)! Розумієте, образ створюється з вчинків, які робить людина, а також з того, як він реагує на свій осередок і як він себе у ньому проявляє.

Хвильовий часом «відчубучував» такі речі, за які його і назвали «хвильовим», бо він хвилював, запалював. Йогансен був модником, балагуром, собачником.

 

Але кожний з нас – я і Андрій – приходимо на майданчик зі своїм багажем, щоб створити своїх Миколу і Майка. Наприклад, в одній зі сцен до кав’ярні заходить Йогансен, а там стоїть більярдний стіл.

Звісно, Андрюша, розуміючи, кого він грає, каже, що його місце має бути біля столу – бо ж Йогансен був ще й більярдистом. В сцену не увійшло, але обов’язково хтось мав би кукурікати під столом, як це, за легендою, робив Маяковський, коли програв Йогансену. Ясно, ми про це подумали, та просто не встигали це зняти. Тому Андрюша просто в кадрі сказав: «Ну, програв, так кукурікай тоді!»… Ми граємо з позиції тих персонажів, в шкуру яких влізли. Але по-своєму, бо ж не знаємо, як це робили наші прототипи у свій час. У нас інша естетика.

- А як ви входили в неї? До прикладу, Роберт ДеНіро, готуючись до ролі в «Таксисті» три місяці таксував Нью-Йорком. Ви не думали так готуватися?

- Ні-і-і! Я з розумінням ставлюся до таких речей, але й з гумором. Не так давно я прочитав інтерв’ю з Джудом Лоу, де його спитали, чи вам щось дало те, що, готуючись до ролі підводника, ви тиждень прожили на підводному човні. На що він відповів: «Я не знаю, що ми там робили»… В мене інший підхід.

Чому класику називають класикою? Тому що ті теми, які в класиці порушували, вони є вічні. Вони і 300 років тому існували, і зараз існують, і будуть існувати в майбутньому. Кохання, зради і їх похідні.

Тобто я приходжу на майданчик і – включаюся. Але не маючи права привнесення тієї, старої, естетики. Ну, якщо б на сцену вийшов Рубен Сімонов, і зіграв би короля Ліра так, як він грав раніше, - його б зараз засміяли.

- Є версія, що Хвильовий не застрелився, а його вбили. Що ви про це скажете?

- Є така версія. Я думаю, що дай Боже, щоб про це зняли фільм. Бо це буде, як мінімум, детектив, а крім того, чим більше про Хвильового знімуть, тим краще.

В нашій картині йдеться про самогубство. І ми розкриваємо мотивацію, причину, чому так відбулося, що його на це штовхнуло? Я дуже сподіваюся мені вдасться донести це з екрану. 

- Після ролі Серпня в «Кіборгах» у вас друга підряд знакова роль. Майже підряд. Бо між ними була роль у «Свінгерах». Як ви сполучаєте в собі такі різні жанри і таких різних героїв?

- Ахілесова п’ята акторства – амплуа. Ще з юнацьких років мене обурювало питання кастинг-директорів: «А яке у вас амплуа?» Але в мене немає амплуа – я можу зіграти і комедію, і трагедію.

Як казав мій педагог: «Хороший артист – це як хороший коньяк». Щоб це не потрактували превратно, поясню. На шляху у актора дуже багато спокус, а також дуже зручно і легко, коли тебе використовують в одному напрямку. А тобі їсти хочеться кожен день, і ти вирішуєш – «буду грати подлецов постійно».

І тільки цей напрямок до тебе прилипає – все, тобі вже важко зіграти іншого плану роль. Бо відібрані тобою штампи, способи гри, не можна використовувати в іншому місці, лише тут. Це справа кожної людини. Тому я із задоволенням погодився на «Свінгерів». Бо це ще й виклик для самого себе. Я сміливо стрибнув у цей напрямок, звісно, ризикуючи. Але ж професія актора – це постійний виклик собі.

Тобі все життя будуть казати, що ти нічого не вмієш, що ти нездара, що за тебе краще зробить якийсь васічкін. Тому, або ти сміливо ідеш і наражаєш себе на небезпеку, або сидиш на місці. Але ж під лежачий камінь вода не тече! Тому поняття амплуа – придумане, чи навіть так – надумане.

- А якщо фільм виходить поганим? Частина відповідальності так чи так ляже на актора, навіть якщо він там гарно зіграв.

- Є така театральна приказка: «Погана вистава – поганий режисер, гарна вистава – молодці актори».

Яка б не вийшла картина – треба чесно виконувати свою роботу, відповідально. Звісно, ти не знаєш який добрий режисер, як будуть монтувати знятий матеріал, як картину оформлять на пост-продакшні. І так само, може бути, що ти не будеш задоволений картиною, взагалі. Але головне, щоб тобі не було соромно за свою роботу.

- Вам бувало соромно?

- Ну, в принципі… ніколи. Я критично до себе ставлюся, але ніколи не бачив на екрані себе, який би халтурив. До себе я багато і часто прискіпуюсь – ось тут не встиг, а тут треба було б переграти. Але я завжди знаходжуся в робочому процесі. Тому аж таких претензій в мене не було.

- Але, можуть бути претензії іншого характеру, особливо в нашій країні і саме зараз, коли йде російсько-українська війна – я кажу про претензії щодо участі акторів у фільмах і серіалах, що знімаються нашими ж компаніями для російського ринку, на кшталт компанії «Стар медіа»?

- Я зараз працюю саме для цієї компанії в комедії, що знімається українською мовою з всуціль українським акторським складом.

Проте у мене, в принципі, є свої установки: я ніколи не вдягну форму російського мента, ніколи не буду грати російського депутати, і тим паче не буду з екрану пропагувати російську культуру. Це мій вибір і моя позиція.

Але якщо знімаюся в «милі», про якусь там «бідну Пашу» мені ніхто не заважає допомагати грошима українській армії. Скажу більше: я б серйозно поговорив би з нашими депутатами й еміграційною службою. Бо, якщо наш заробітчанин преться туди, він там буде довго отримувати дозвіл на роботу, а якщо росіянин захоче отримати дозвіл на роботу тут, він це отримає майже миттєво, бо дозволи видають пачками.

Приїжджає 80 акторів, і їх відразу, одним розписом, працевлаштовують, і хто-він-шо-він – це нікого не цікавить. Очевидно, тут присутній певний елемент корупції.

А щодо депутатів – я б вніс законопроект, щодо відшкодування російськими акторами грошей на українську армію: приїхав – милости просим, отошли 10-20-30% своєї ставки в батальйон номер такий-то.

І я навіть, як український митець, зроблю ролик, і офіційно подякую товаришу Пупкіну за допомогу… От який би я правильний механізм увів би. А казати – ось ковбаса, але не їжте її, не дуже логічно…

- На сам кінець маю питання класичне: як ви ставитеся до критики?

- Більш образливо, якщо фільм пройде взагалі непоміченим. В мене є багато критиків; до певних думок адекватних друзів і колег я прислуховуюсь.

Я мав багато гарних вчителів, які підказували правильні речі. Круто, коли критики існують, просто критика має бути здоровою і незаангажованою.

- А те, що зараз українське кіно розвивається стрімко і прогресивно, це ознака здорової ситуації в країні і в законодавстві?

- Мені здається, українське кіно розвивається так добре за рахунок а) на жаль, обставин, в яких ми опинилися і б) на щастя, за рахунок людей, які почали існувати в цих обставинах.

Можновладці змушені були прийняти закони і піти на зустріч українському кіновиробництву. А «на жаль» тому, що 27 років ми існували як незалежна країна, а жити почали лише з приходом буремних часів. Хтось нам весь цей час заважав.

А зараз навіть відбувається якийсь контроль ситуації. Мені нещодавно  дзвонила знайома журналістка, яка побачила в списках учасників створення нового шоу «Танці з зірками» Оксану Марченко. Телевізійники зібралися і написали відкритого листа обурення щодо включення цієї персони в шоу.

І почалася реакція на рівні генеральних директорів. Який результат буде – не відомо, але добре, що вже щось відбулося. Значить люди почали більш свідомо жити. І це той потужний важіль, який змушує рухатися в правильному напрямку. Більше б таких людей, як ці журналісти…

Ярослав Підгора-Гвяздовський. Київ

 Джерело: Укрінформ.

10 грудня, понеділок, Червоний зал

10 грудня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД» (І серія)

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»