f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

"Хочу глянути в очі тим людям, які пишуть ці жахливі тексти для серіалів" - Остап Ступка, народний артист України

18.06.2018

Про інтерв’ю з народним артистом України Остапом Ступкою ми домовлялися вже давно, але все ніяк не вдавалося: останнім часом він буває на зйомках за кордоном набагато частіше, аніж удома.

Актор майже зник із вітчизняних телевізійних екранів, хоча його театральна діяльність з успіхом триває, він активно грає антрепризи разом із сином Дмитром, а 9 червня, за його участі, на Камерній сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка відбулася блискуча прем’єра вистави «Війна».

Ми нарешті зустрілися і поговорили про те, що ж відбувається зараз у житті талановитого актора з зірковим прізвищем.

- Пане Остапе, ви щойно повернулися з Польщі, де вже тривалий час знімаєтеся у відомому серіалі. Чи є відмінності у знімальному процесі на вітчизняних майданчиках та іноземних?

- Ви знаєте, практично немає, може якісь нюанси по темпу роботи, по розкладу, треба дотримуватися більш чіткого графіку. А так, я б не сказав, що робота сильно відрізняється. Хіба що різниця в тому, що я граю польською мовою.

Це серіал, який у поляків іде з 2003 року і має назву «На Вспульній», – є така вулиця у Варшаві, це якби у нашому варіанті фільм називався: «На Хрещатику» чи «На Бесарабці». Ну, «мило» таке, як «Санта Барбара» – різні сім’ї, різні ситуації, все як завжди.

- Мені говорили, що полякам так полюбився ваш герой, що йому прописали роль далі, хоча він уже не мав з’являтися у серіалі.

- Серіалу в цьому році 15 років, щоб ви розуміли. Там періодично з’являються нові персонажі, є люди, які там від першої серії знімаються. Люди так до нього звикли, що через сім років після його запуску під Варшавою спеціально побудували кіностудію, де у павільйонах виробляється тільки цей серіал. Тому, слава Богу, кінця краю не видно, хай знімають безкінечно.

Ми ж досі знімаємо російських акторів пачками і продукуємо серіали на Росію, незважаючи ні на що!

- Чи знімаєтеся ви зараз в Україні?

- Я зараз не беру участі у зйомках українських серіалів узагалі. Мене не запрошують, бо 80 відсотків української продукції орієнтовані на Москву.

Ми ж досі знімаємо російських акторів, продукуємо серіали на Росію, незважаючи ні на що! А оскільки я виступав за 75-відсоткову квоту української мови в засобах масової інформації, то хто ж мене, вибачте, буде знімати і відправляти на Москву з моїм прізвищем! Мені ж була присвячена ціла сторінка однієї з московських програм, де мене обговорювали, показували кадри з Верховної Ради, коли ми цілою делегацією прийшли ту постанову підтримати.

Ми продовжуємо знімати по 100 чоловік російських акторів, ще й платимо їм вищі гонорари, аніж своїм власним акторам

Тому, я вам скажу, що я живу в дуже дивній країні, я живу в країні з абсолютно стовідсотковими подвійними стандартами: ми говоримо одне, думаємо інше, а робимо третє.

Ситуація невесела. Ми продовжуємо знімати по 100 чоловік російських акторів, ще й платимо їм вищі гонорари. Уявляєте, якщо російським акторам платить гонорари наша сторона, то вона їм платить більше, ніж своїм власним акторам! Чому так відбувається в нашій країні, я не знаю. І зараз – чим дешевший артист, тим краще, зараз у фаворі дешеві актори.

Що стосується зйомок у великому кіно, то ось вийдуть «Крути» в кінці року, там у мене невеличка роль, вийде фільм Кшиштофа Зануссі «Ефір» – там теж невеличкий епізод. А так, в основному знімаюся у поляків, я ж зараз більш потрібний полякам, ніж своїм.

- Але ж у театрі, на відміну від кіно, ви багато граєте?

- Звичайно. Ми випустили чудову прем’єру «Розбитий глек» за філософською комедією Генріха фон Кляйста в перекладі Юри Андруховича, який зробив його спеціально для цього проекту вперше в сучасній Україні.

Колись цей твір переклав Іван Якович Франко в 1903 році, але переклад не зберігся, львівський театр «Руська бесіда» навіть поставив цю виставу, але вона провалилася, а у нас із успіхом іде.

- Днями у Фейсбуку натрапила на фотосесію до вистави «Війна», яку на франківській сцені ставить молодий режисер Давид Петросян. Ви ж одну з головних ролей у ній граєте?

- Так, прем’єра – 9 червня на камерній сцені, це п’єса шведського драматурга, «нине живущего и здравствующего», Ларса Нурена. Така дуже жорстка річ, на основі історії однієї сім’ї, там немає бойових дій, не вказано, в якій країні війна і за що вона. Просто є одна сім’я, на прикладі якої показано, що з людьми робить війна.

- У вас там на фото такий грим серйозний, навіть віку вам додав.

- А я й не бачив. Мене ж немає ніде у соцмережах – не люблю, щоб за мною слідкували.

- За вами все одне слідкують, так що можете реєструватися.

- Ні, я колись був, але щось, знаєте, немає бажання зараз. Як сказала одна журналістка: «Так ви антисоціальний». Я кажу, якщо мене ніде немає, ні в Фейсбук, ні в Інстаграм, то чого це я – антисоціальний? Я просто не маю в цьому потреби!

Мені зараз вистачає роботи в театрі, там все повноцінно, чого не можна сказати про кіно.

- А, все ж, хочеться в кіно? Де вам комфортніше – в театрі чи на знімальному майданчику? Чи ці речі не можна порівнювати?

- Хочеться, чому ж не хочеться. Але це дуже різне. І там намагаєшся бути комфортним, і тут намагаєшся, тому осягаєш і те, й інше.

- Зараз усі говорять про театральний бум, чи позначилось це на гонорарах акторів?

- У театрі? Та ні, це ж державна установа, які гонорари? Є зарплата – і все, в залежності від категорії.

Я ж кажу, знову повертаємося до терміну «дивна країна». У нас чомусь акторська професія, та й не тільки акторська, а візьміть вчителів, лікарів, усіх, хто працює в державному секторі, – їхня праця абсолютно не ціниться.

Як казали за радянських часів: «Щоб ти жив на одну зарплату!», нічого ж не змінилося, Радянський Союз так дався взнаки, що й досі ми ще пожинаємо плоди.

У цій країні потрібно бути або депутатом, щоб заробляти, або красти – і тоді ти будеш більш-менш нормально почуватися. Таке враження, що акторство нікому не потрібне, хоча з іншого боку, судячи по кількості глядачів, які ходять, – то воно звичайно потрібне.

- Але ж ми рухаємося вперед. Он кінофільмів скільки знімається – то ж переживали, що у нас немає власного продукту, а він з’являється.

- З’являється – і Богу дякувати. Треба ще більше. Треба кількість, і з кількості буде з’являтися якість. Одразу якість не з’явиться.

 

- Якість фільму починається зі сценарію, правильно? Зараз дуже багато нарікань саме щодо цієї складової серіальної продукції. Ви, як людина, котра багато знімалася, теж вважаєте, що сценаристи, буває, халтурять?

- Катастрофа. Мені хочеться подивитися в очі тим людям, які пишуть ці жахливі тексти, які ти потім граєш. У людей, які постійно грають такі тексти, зникає відчуття якості!

Це я кажу про тих, хто не працює активно в театрі, а скаче з серіалу в серіал. Дуже дивна ситуація, тому що, насправді, – у нас є що знімати.

У нас можна знімати і літературу, і фольклор, можна знімати й українські фільми жахів, і козацькі вестерни, і дитячі казки, і мюзикли, враховуючи нашу співочу націю.

У мене є книжка, яка називається «Антологія українського жаху», починаючи від старих часів, і до сучасних українських письменників – саме жахіття. Такі фільми жахів можна робити, тому що у нас фольклор – з тими відьмаками, русалками, лісовиками, водяними якимись – ну так бери й знімай!

Але чомусь – такий акцент на дешевому милі. Я взагалі не можу зрозуміти. Просто немає державної програми, от установа є, яка займається кіно – Держкіно, а програми розвитку українського кіна немає.

Я б ще звернув увагу на історичні серіали. Якщо вже знімати серіали, то історичні.

- Я до Іллєнка з цим питанням про історичні серіали теж приставала, але він пояснив, що Держкіно не займається серіалами і це питання не за адресою. Сказав, що про це ми маємо запитувати телеканали, які знімають серіальну продукцію.

- Значить треба якусь регламентовану цензуру вводити, бо ці всі канали і продакшени співпрацюють з Росією!

Вони працюють де? На території України. І що треба зробити? Я вже давно це кажу і, вибачте за тавтологію, товчу воду в ступці – товчу, товчу, може щось і витовчу. Треба взяти приклад з Росії, де існує організація, яка робить дозволи на роботу іноземним актором. І без дозволу ти не будеш там зніматися, а дозвіл коштує грошей.

Чому б нам не запровадити на державному, законодавчому рівні дозвіл на роботу, щоб не було їх тут пачками.

Я нічого не маю проти російських акторів, але чому їх тут по 100 чоловік знімається? Значить 100 наших, відповідно, без роботи.

Чому б не ввести? І щоб дозвіл на роботу одного актора коштував великих грошей, хай тисячу доларів, або дві. Тоді продюсери задумаються – знімати їм російських акторів у такій кількості, чи не знімати. Бо неможливо ж, по 10 чоловік із Росії в одному проекті знімається!

- Наших, хто туди їздить, піддаємо обструкції, а росіянам роботу даємо, виходить…

- Ну а як же! От ситуація з Дмитром – він поїхав на зйомки серіалу, що знімає «2+2». У головних ролях – російські актори. Він іде до акторського вагончика, а йому говорять, що туди абсолютно категорично заборонено заходити, бо там відпочивають російські актори. От таке у нас відбувається ставлення!

Ми живемо в подвійних стандартах, нам постійно щось «втирають» із телевізора. Наші хлопці гинуть кожного дня, то 7 поранених, то 3 вбитих. А вони собі спокійно знімають, торгують, продають серіали до Росії. Ну, так і де я живу?

- Повернемося до великого кіно, зараз вже з’явилася певна кількість хороших вітчизняних фільмів. Які з них ви назвали б найзнаковішими за останні 3 роки?

Європа чекає від українського кінематографу тільки треш, добре кіно у них є кому знімати

- Я напевно не всі бачив, щоб мені якось конкретніше говорити.

- Найчастіше мої гості називають фільм «Кіборги».

- А вам не здається, що це все може перетворитися на кон’юнктуру, тому що йде війна і треба знімати фільми про війну?

Дивіться, коли Америка почала знімати фільми про В’єтнам? Під час В’єтнаму чи після, коли війна закінчилася і вже існував якийсь погляд людей на цю війну – і можна було підбити певні підсумки? Я розумію, що нам хочеться по гарячим слідам.

Колись у спілкуванні з одним нашим продюсером західний продюсер сказав: «Знімайте треш», бо хороше, добре, лагідне кіно у нас є кому знімати. Добре кіно знімуть французи, ще якісь країни європейські, Іспанія, а ви – Україна – знімайте треш. Оце ваша парафія. І у нас так і продовжується. Слабошпицького фільм «Плем’я» – що, це не треш? Треш.

Буржуазній публіці цікаво подивитися, вони, сидячи в діамантах і Шанелі, потім кажуть: о Боже! Невже це так у вас відбувається? Як ви там живете? Їм із цієї території потрібен тільки треш, від нас не чекають доброго кінематографу. Щоб ми забрали якісь призи на заході, від нас чекають саме такого, і ми їм це даємо.

- Але ж такі фільми, як «Кіборги», «Міф» розцінюються як здорова пропаганда, їх пропонують у школі дітям показувати, щоб вони розуміли, що відбувається на сході країни.

- Та дітям казки треба розказувати, і музичні добрі фільми знімати! Але ж цього не відбувається, легше всього знімати – «вона любить його, а він любить іншу». Ось і все. І на цьому ми будемо так і їхати.

Телебачення ж, воно взагалі далеке від творчості. Телебачення – це рейтинги за будь-яку ціну. Де ж там говорити про якесь мистецтво чи про творчість!

Мають бути якісь якісні програми. Зараз попса. Колись був канал «1+1», так ти з гордістю його дивився. Зараз «хіханьки-хаханьки» цілими днями, особливо субота та неділя.

- Чи є у вас улюблені ролі? Чи, можливо, ролі, про які ви ще мрієте?

Мене цікавить невідома, неосвоєна драматургія – познайомити глядача з чимось, ще не знайомим у нашій країні

- Та у мене всі улюблені. Немає такого, що цю роль я люблю більше, а цю менше. Якби не любив, не грав би.

Чи мрію я про якусь роль? Є думки. Знаєте, чому я взяв п’єсу «Розбитий глек» Генріха фон Кляйста на свій ювілей? Тому, що вона невідома. Мене наразі не цікавлять якісь хрестоматійні речі. Я не хочу зіграти Гамлета, мене це не муляє абсолютно.

Мене цікавить невідома, неосвоєна драматургія, як сталося у випадку з Кляйстом. Про нього ніхто не знає, і крім чудової, такої європейської  вистави, ми ще випустили у видавництві Івана Малковича «А-ба-ба-га-ла-ма-га» окремим виданням переклад Андруховича «Розбитий глек».

Вийшло дуже яскраве видання з фотографією вистави, де Малкович післямову говорить. Такі от речі мене цікавлять – познайомити глядача з чимось, ще не знайомим у нашій країні.

Чи доводилося вам відмовлятися від ролі, бо вона вам не подобалася?

- Таке було тільки один раз. Це п’єса сучасного українського драматурга Клима (Володимира Клименка) про Івана Франка, називалась «Посеред раю на майдані». Причому, ми були з батьком удвох на ролі Франка.

Там описані останні роки, навіть дні Франка – і хвороба, і смерть, і чорна хвороба – сифіліс чорною хворобою називали. І ці простирадла в лікарнях, і смерть… І я думаю – та я не хочу це грати! Ну реально, не хочу.

Батько образився на мене, що я його підставив і він залишився один на ролі. Я, як у воду дивився. Вистава пройшла разів 5-6 – і все.

- Сильно важка для сприйняття, напевно, була?

- Про Франка є що написати! Про його молодість можна було б, про його любовні історії. Про нього взагалі фільм можна зняти.

- А ви самі себе в сценарній творчості не пробували?

- Ні, я не знаю, що це таке. Може колись, наразі трошки інша професія.

- Зараз в Україні з’явилося дуже багато нових театрів, які вже об’єдналися у Гільдію незалежних театрів. Їх тільки в Києві понад сто. Чи буваєте на виставах своїх молодих «незалежних» колег?

- Я вперше чую, що у нас скільки незалежних театрів. Про «Дикий театр» чув.

Насправді, це добре – чим більше театральних труп у місті, тим краще. Он, у Парижі їх скільки! Крім відомих, там скільки малесеньких театриків.

Такий вибух, потяг до театрального мистецтва, коли об’єднуються трупи, і люди-максималісти, у будь-якому приміщенні репетирують – це тільки підтверджує духовний розвиток. Це тільки на плюс.

Молодці, що можна сказати. Чим більше буде у нас підростаючого театрального покоління, тим краще.

- Ви ж маєте досвід участі у виборчих кампаніях. У 2012-у ви балотувалися за списком партії «Україна – Вперед!». Чи не збираєтеся знову в політику?

- Ні.

- Розчарувалися?

- Та я не розчарувався, і не шкодую, що так було. То був цікавий досвід спілкування з людьми, коли ти розповідаєш їм свою програму, що ти хочеш зробити в разі потрапляння до парламенту.

Хотілося справді вплинути на той безлад, який відбувається у Верховній Раді, це катастрофа якась – лебідь, рак і щука. Вони просто всі роз’єднані, так само, як і наша країна. Там же треба мати дійсно свою громадянську і людську позицію, намагатися щось зробити.

Треба об’єднатися, або, хоча б, випрацювати якусь спільну мету, бо зараз подивишся на ту Верховну Раду, то таке враження, що кожен тягне свій шмат на себе – і ніхто не дивиться, що далі буде з країною.

Вони всі мислять на рівні – куди я буду рухатися зі своєю сім’єю: поїду на Канари цього літа, чи не поїду, скільки зароблю грошей чи отримаю «отката». Чекайте, так ми нікуди не зрушимо.

- Поступово ж відбуваються процеси, можливо, не все так песимістично? 

- Та я вже 50 років чекаю, коли щось зрушиться. Скільки ще чекати? Ми говоримо про декомунізацію, зносимо пам’ятники Леніну. Але справа не в тому, щоб звалити пам’ятник у парку, ти звали пам’ятник Леніну спочатку в себе у голові.

Це знаєте, як підстригли газон, зрізали комуністичний бур’ян – гарний газон, підстрижений, у футбол на ньому можна пограти і в гольф. А з корінням ви щось зробили? Коріння ж лишилось і дає ці комуністичні паростки. Це стосується всіх сфер діяльності, Радянський Союз не викорінився – скільки досі треба різних бюрократичних паперів, щоб десь щось чогось добитися.

- Ви ведете авторський курс на спеціальності «Актор театру і кіно» у Київському університеті культури і мистецтв. Чи відрізняється нинішня акторська школа від тієї, яку пройшли ви?

- У мене на курсі є хороші діти. А хороші педагоги були в різні часи. Інша справа, що у нас були лекції з наукового комунізму, які нікому не потрібні, і ми на цих парах просто втрачали час.

Є акторська майстерність, є сценічний рух, сценічна мова, фехтування, історія українського та зарубіжного театру, і на цьому дисципліни мають закінчуватися. Історія, філософія ще можуть бути. А весь той комуністичний непотріб просто засмічував нам мізки.

Зараз, Богу дякувати, такого вже немає, молодь дуже багато займається, репетирує, концентрується на своїй професії – і це добре.

Інша справа, що в університеті культури ситуація трохи інша, ніж у Карпенка-Карого, де є свій учбовий театр, де студенти грають вистави, де є репертуар – і цілий рік на випускному курсі вони грають по 3-4 вистави.

В університеті культури такого немає, один раз показав – і забув.

- За родом діяльності вам доводиться багато читати, вчити ролі, не забувати слова на сцені, чи ви їх забуваєте і підставляєте, щоб ми не помітили?

- Ні, якщо віршований текст, то звичайно нічого не підставиш, хоча можна й у віршованому тексті, якщо раптом що (сміється). Але всі тексти вчаться в основному не вдома, а на сцені під час репетицій.

- Сняться страшні сни, що слова під час вистави забули?

- Сняться. Мені снилося якось, що я танцюю в балетній пачці на пуантах, і кажу: «Я ж не вмію, я ж не артист балету!», але танцюю. Або сниться якийсь театральний майданчик, ми граємо п’єсу, а я озираюсь по боках і починаю питати: «А що ми граємо сьогодні?».

- На читання літератури для душі часу вистачає?

- Та інколи вистачає, хоча не завжди. Я люблю біографічні речі, люблю читати про видатних людей – як вони жили, як спілкувалися, люблю, наприклад, книги про Сальвадора Далі.

Моя улюблена книжка з дитинства – це «Пригоди Піноккіо» – і від цього нікуди не дінешся. Мені навіть подарували два видання, одне року мого народження – 1967, а друге – 1974, і коли я їх відкриваю, то, як кажуть, впадаю в дитинство з тими малюнками.

Я люблю переглядати книги про мистецтво, альбоми живопису, видання, присвячені гурту «The Rolling Stones», яких я теж сильно люблю і поважаю, тому що протриматися понад 50 років разом і досі виступати – не всім дано. Я був на їхньому концерті в Лондоні в 2013 році, й коли дідусі в свої 75 років виходять на сцену і майже три години, вибачте, «ковбасять» рок-н-рол, ну, – знімаю капелюха, реально.

Любов Базів. Київ. 

Фото: Юлія Овсяннікова, Укрінформ

 Джерело: Укрінформ.

14 грудня, п’ятниця, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО І ФУТБОЛ» «Футбол в зарубіжному ігровому кіно»

15 грудня, субота, Синій зал Визначна актриса театру і кіно МАЛЬВІНА ШВІДЛЕР

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»