f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Тарас Дронь: "Цікавіше сформувати в Україні свій дрім тім, а не прийти на все готове"

05.05.2018

Короткометражний фільм "Чорногора" Тараса Дроня – важливий об'єкт для майбутніх кінознавців, які будуть досліджувати українське кіно 2010-х. Камерна історія, знята на величному тлі, про те, як маленький хлопчик чекає на повернення батька, який поїхав на заробітки до Польщі. Мати не наважується сказати синові, що батько не збирається повертатись, і ця травматична для хлопця нестача візуалізується в батьковому автомобілі, який стоїть покинутим на подвір'ї.

В намаганні переосмислити, або й зовсім відкинути, традицію поетичного кіно українські режисери шукають нових шляхів, як зобразити в кадрі українське село. Хтось вдається до брутальної критики, хтось – знаходить больові точки і намагається їх вилікувати за допомогою комедії, хтось, стоячи на плечах поетичної естетики, видобуває щось нове. "Чорногора", здається, – з останніх: знята на плівку, це дуже красива картина, в центрі якої – символ. Вона не без недоліків, але в ній є щось справжнє, що можна вловити не лише на певній території – Західна Україна, Карпати, вся країна в цілому – обирайте, але й в людському досвіді назагал.

Своєю участю на всіх українських кінофестивалях, де є конкурсні програми національного кіно (на львівському Wiz-Art досить прогнозовано дістав приз глядацьких симпатій) та нагородою за кордоном "Чорногора" укріпила базу, з якої Тарас Дронь буде стрибати до повного метру і, таким чином, формувати те, що згодом захочеться назвати "новою хвилею" українського авторського кіно.

Про те, яким був шлях до кіно, як вижити без державного фінансування та про специфіку кіношколи в Лодзі – в нашому інтерв'ю з режисером. А до того – фільм, "Чорногора".

 

Марина Степанська: Розкажи спочатку про те, як виникла “Чорногора” і як ти знайшов на неї команду.

Це фільм, який я робив після першого курсу кіношколи в Лодзі. Оператором був Сашко Поздняков, з яким ми познайомились ще до того і зробили разом один фільм.

Я принципово не хотів знімати фільм в Польщі – хоч був задіяний в студентських роботах, але залишатись там і робити кіно не хотілося.

В попередньому – документальному – фільмі “Остап” була сцена, коли герой в фіналі починає нервово сміятись, і я захотів спробувати срежисувати таку сцену в ігровому кіно. І весь сценарій “Чорногори” був прописаний під цей фінал.

Коли Сашко прочитав сценарій, сказав, що під цей фільм пасуватиме плівка. Я подумав, що це нонсенс просто – на плівку знімати дуже дорого хоч чітко розумів що плівка як найбільше пасуватиме під це кіно. Але я в принципі такий, що ставлю задачі, які складно виконати, – так цікавіше. Ми отримали невеликий грант від фонду “Відродження”, Сашко доклався до цього фільму, студія Сергія Степанського, мої власні кошти – і фільм вийшов. Монтував я його в Польщі, але вся знімальна група була з України. Камеру, щоправда, везли з Польщі – кіношкола нам її надала абсолютно без проблем.

Було цікавіше сформувати в Україні свій дрім тім, ніж в Польщі – там і так все є, і краще не прийти на все готове, а спробувати зібрати свою команду тут.

Даша Бадьйор: Частково вклали свої кошти, знайшли грант – тобто “Чорногора” – таке собі напівпартизанське кіно?

Так, поїхали з командою на 10 днів в гори, і це був справді хороший досвід, я сам перед собою здавав екзамен в якому сенсі.

Ми майже всі сцени зняли з одного-двох дублів, не передивляюсь на повторі, бо знімали на плівку і матеріал можна було б передивитись лише за якийсь час.

М.С.: Як ти працював з хлопчиком-виконавцем головної ролі?

В кіношколі на першому курсі були заняття з роботи з акторами. Але ми працювали не з акторами, а один з одним – після цього я навіть знявся в трьох студенських фільмах, щоб зрозуміти, як це працює.

Відповідно, всі свої знання намагався втілити в “Чорногорі”, поекспериментувати: хлопець Дмитро Кермощук з акторкою, яка грала його маму, спочатку не вчили сценарій, я заборонив їм вчити його напам’ять. Натомість ми ходили, спілкувались, говорили на різні теми, щоб він звик до “мами”, яка не є насправді його мамою. До того ж, так склалося, що у хлопчика, якого ми вибрали на голову роль, в житті була ідентична історія була в житті: в нього також стоїть на подвір’ї машина, яка йому дісталась від дідуся, який покинув бабцю і поїхав на Схід в 50-х роках. І він реально сидить в тій машині, коли на когось ображений. Тому для нього мій сценарій був абсолютно зрозумілою історією, він не задавав жодних питань і розумів, про що ця 

Мій перший фільм багато критикували за ненатуральність діалогів, тому тут мені важливо було добитися природності. Мені здається, зараз української мови в кіно поки що немає: дуже мало фільмів знято і сценаристи з режисерами вагаються, яка ж мова має бути в їхніх фільмах – галицька, чи центрально-українська, чи одеська. Але у нас була Верховина і Карпати, тому всі діалоги в фільмі були написані зі слів акторів. Я їх провокував, ми робили різні імпровізації, а з них я обирав слова, які мені ідеально пасують до історії. В такий спосіб були написані діалоги. Потім актори їх абсолютно натурально говорили, і все. 

Д.Б.: Де ти знайшов акторів для фільму? Це професійні чи непрофесійні актори?

Це місцеві жителі, в основному. Акторка Ольга Якубів з’являється перший раз в кадрі, взагалі вона грає в театрі. Решта – звичайні люди. Чоловік, що грав Василя, – кілька разів в житті грав у вертепі. Якщо це можна назвати акторством (сміється). Було дуже складно знайти типаж Василя, до речі, – я об’їздив всі театри навкруги, і знайшов його в останню зустріч, на яку поїхав в сусіднє село, вичитавши, що там живе чоловік-доглядач музею, а в нього є два сини, які іноді грають в вертепі.

Найскладніше було перебороти хлопця і зробити так, щоб він перестав реагувати на дорослих акторів як на чужих людей, не сприймав це як гру а просто жив в цій історії. Я просив акторку спілкуватись з ним, здружив їх, часто провокував і все вдалося.

Для мене цей фільм – про дорослішання і про момент, коли тобі самому треба зробити важливий вибір.

М.С.: Ти ж отримував нагороди за цей фільм, в тому числі, грошові?

Так, але я вважаю, що нагороди повинні лишатись нагородами. Бо якщо ти очікуєш, що щось отримаєш, а потім тобі нічого не дають, це важко. На кінофестивалі в Єгипті нам несподівано дали спеціальний приз журі і 2 тис доларів, які я пустив на тізер до повного метру.

Це і є нагорода – коли на неї не  

Д.Б.: Розкажи, будь ласка, про повнометражний фільм і про те, як ти ходив з ним на пітчинг Держкіно.

Сценарій до цього фільму я почав писати ще в кіношколі. Коли шукав тему, знайшов реальну історію про дівчину, яка втратила хлопця ще на Майдані. Її всі дуже жаліли і любили, але вона в переживанні цієї втрати перестала бути собою і стала дзеркалом свого хлопця, скажімо так. Минув рік і дівчина вирішила, що життя продовжується і варто виходити з пригніченого стану. І як тільки вона почала робити перші кроки – виходити в світ, з кимось знайомитись, він неї відвернулась половина знайомих і друзів. “Як ти можеш, – мовляв, – він же за тебе на Майдані загинув”. Цей парадокс мене дуже зачепив, і я почав копати глибше: що таке травма, як її переживають, чи можна її взагалі пережити, і так далі.

Я був готовий подаватися на пітчинг, але оскільки в мене незакінчена режисерська освіта, я не можу претендувати на 100% фінансування, можу отримати лише 50%. Коли проект був готовий, планувався пітчинг в грудні і за новим законодавством, тоді я міг би отримати 80%. Тому на попередні, 9-й, ми не подавались. В грудні цей пітчинг не відбувся, тому що президент наклав вето на закон, і все перенеслось на рік. Цей час я використав для того, щоб написати ще один драфт сценарію, ми зробили тізер, прийшли на пітчинг, але комісія не поставила мені достатньо балів і гроші не отримав.

Але це стало для мене важливим моментом, тому що я почав задавати собі нові запитання: чому людина має піти на це кіно? Що це має їй взагалі дати і чи має щось давати? Місяць таких розборів польотів – і я переписав третій акт сценарію і фільм зажив новим життям. Фінансування довгий час не було, ми подались на пітчинг у Львові і я почав шукати приватних інвесторів – знайшов людей, які мають гроші і яких цікавить кінематограф, і їм цікаво було б до нього долучитись. 

М.С: Тобто ти зараз сам собі продюсер?

На даному етапі так, але я не хочу бути продюсером цього фільму, тому що хочу зосередитись на своїй роботі. Проект вже частково знайшов кошти, тому далі буде легше шукати фінансування.

Але плівку вже не потягну, звісно. (сміється)

 

Це цікавий момент, що після пітчингу ти залишився сам, але продовжив роботу над проектом.

Так, я не хочу зупинятись. Для мене стоп – це завжди зло. Треба йти вперед.

Зараз вже на грудень заплановані зйомки, розпочатий кастинг, знайшов компанію, яка буде займатись розкруткою фільму в інтернеті, тому що про фільм треба говорити ще до того, як він вийде. Я не люблю піар-штук і працювати на своє ім’я, але розумію, що зараз без цього нікуди. Якщо ти на слуху, тобі набагато легше знайти фінансування. Далі плануємо подаватись на співфінансування в Польщі, тому що співавтор сценарію Якуб Присак – мій товариш з кіношколи.

Після пітчингу я переробив фільм так, що його дія відбувається вже після війни – Крим потроху повертається, все стає на свої місця. В фільмі ці події не показано, але є середовище, яке живе в посттравматичному синдромі, який на нас ще чекає, насправді.

 

Фільм про те, як пережити травму, коли суспільство тебе змушує бути жертвою.

 

Мені це болить і я не хочу маніпулювати цією темою. Коли я тестував цей сценарій і давав його читати колегам в Польщі, воні себе легко проасоціювали, – це універсальна історія, тому що люди переживають травми і втрати усюди. Головне питання тут: що людина готова зробити, щоб пережити травму повязану з втратою близької людини?

Д.Б.: Які вже зняті українські фільми про війну та Майдан тобі подобаються?

Тут окрема історія. До “Кіборгів”, наприклад, у мене маса питань.

Але тут важлива тема. Я вважаю, що шукати когось іншого, хто завжди винен в наших проблемах, і знімати про це фільми – це в якомусь сенсі неправильно. Я особисто завжди шукаю в першу чергу проблему в собі. Якщо говорити про національну ідею і Україну – теж треба копатися в собі – чому так сталося, хто в цьому винен? Путін, чи і частково ми теж?

М.С.: Розкажи, будь ласка, про ту частину життя, яка була до кіно. І як так сталось, що ти потім інфікувався кіно.

В моїй родині немає нікого, хто був би пов’язаний з кіно. До закінчення школи, в 15-16 років, я по ночах і вихідних сидів із фотозбільшувачем, Свемою і Зенітом. Мені ніхто не казав, що фотографією можна професійно займатися, – це було виключно хобі.

 

Після школи я сам вибирав, чим зайнятись, і обрав захист інформації – прослушка, державна таємниця і все таке. Я – в першому чи другому випуску політехнічного університету у Львові за цією спеціальностю. На 5 курсі пішов працювати на закритий завод, а потім мене запросили в МВС займатись захистом інформації. Це були 2000-ні, бардак і ми брали участь в розбудові нового міністерства незалежної вже України. Мені це подобалось, це було цікаво і це зіграло ключову роль в подальшому житті, до речі.

Десь 4 чи 5 років я пропрацював там, мене призначили у відділ технічних засобів навчання, а там була камера і треба було знімати архів університету. Я взяв її в руки і все. А потім ще побачив, як виглядає монтаж, і в цю секунду зрозумів, що це точно моє. Почав над цим працювати: більше знімав, пішли корпоративні зйомки, всяка всячина. В якийсь момент роботи стало стільки, що стало зрозуміло: основну роботу на державній службі я просто не витягую.

Більше того, зрозуміла перспектива: на такій роботі на тобі висить кримінальна відповідальність, адміністративна відподальність, секретні матеріали і так далі. А зарплата на той час була 140 доларів. Я зрозумів, що в ближчі 15-20 років мені нічого тут не світить, написав рапорт, взяв 25 тис доларів кредиту і пішов. В 27 років я вийшов на вулицю і все почав спочатку – відкрив студію, почав набирати людей, вчитися на своїх помилках, з часом почав купляти техніку. Заробляв на корпоративах, а гроші вкладав в железякі, які потім стали прокатом кінообладнання і прогодували родину, поки я вчився в кіношколі в Польщі.

А коли ми знімали фільм про кримських татар (“Коли цей вітер стихне” – прим.), моє знання того, як працюють спецслужби, допомогло нам втримати конфіденційність і ніде не вискочити – нас ніде не затримали. Мені навіть не завжди потрібно було їхати в Крим – я був єдиний, хто на материку знав, де знімальна група зараз точно знаходиться в Криму – без телефонів, без жодного зв’язку але знав, як можна перевірити, чи вони є в потрібному місці і що робити якщо щось піде не так.  

М.С: Розкажи про те, як ти робив короткометражки для Дзідзьо?

Я вже відзняв свій перший фільм, ми були знайомі з ним і так склалося, що він запропонував мені зняти з ним фільм. Звичайно, я з задоволенням погодився. Потім другий фільм і дальше.

Ідея робити короткі фільми належала Дзідзьо чи тобі?

Ідеї належать завжди йому – він один з небагатьох, хто це робив тоді.

Так разом ми зробили п'ять короткометражних фільмів. Що мені в Дзідзьо подобається – він старається показати людям те, що вони приховують: дурні звички, дурні підходи в житті, забобони і просто життя без прикрас. Дзідзьо (Михайло Хома) дуже цікава людина і горить тим, робить.


Я люблю людей, які готові багато на що, щоб розвиватись далі, а не тих, хто чекає, що на них зараз впаде зверху і їм хтось винен – держава має дати, чи ще щось.


Так і він, зробив 11 короткометражок за власний кошт, а дальше і повний метр.

Зараз я зробив маленьку кіношколу. Було вже чотири випуски, випустилось десь 40 людей. Навчання триває три дні, за які я намагаюсь розповісти, що таке професія режисера, сценарна майстерність і так далі, вчимося розуміння кіно, аналізу і звичайно виробництва починаючи з ідеї. Я дуже ціную людей, які зголосилися вчитися – тому що це не безкоштовно і ти маєш мати хорошу мотивацію для того, щоб заплатити гроші за навчання. Всі випускники, якщо так можна назвати, – в закритій групі, де ми можемо вільно і конструктивно спілкуватись, така маленька кіноспільнота.

В тебе є амбіції робити щось з кіноосвітою в Україні?

Чесно – так. Я в дуже хороших стосунках з деканом факультету режисури в кіношколі Лодзі і пробував з ним говорити про те, щоб він приїхав до нас.

Мені дуже подобається підхід в цій школі – немає начиток лекцій, а є класи, де викладачі тебе провокують на щось, що ти навіть ще не можеш проартикулювати. В результаті ти перестаєш боятися, починаєш довіряти собі і можеш обгрунтувати свої рішення. В кінці року ти представляєш результат роботи – вся школа в шкільному кінотеатрі з професорами збираються і дивляться фільми один одного на великому екрані, це і є екзамен.


Фото: Facebook / Lampa.doc Фестиваль документального кіно просто неба
Марина Степанська , кінорежисерка, продюсерка проекту "Шорт-лист"
Дар'я Бадьйор, Редакторка відділу "Культура"
Джерело: Лівий берег.

17 грудня, понеділок, Синій зал Цикл «Наші співвітчизники у світовому кіно» Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД»(ІІ серія)

18 грудня, вівторок, Малий зал Вечір до Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

18 грудня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Документальний фільм «ЗАГАЛЬНИЙ ЗШИТОК»