f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

«Мені здається, що українцям дуже бракує самоіронії»

04.02.2018

У прокат вийшов новий український фільм «Казка про гроші» — екранізація оповідання російського письменника українського походження Володимира Короленка «Судний день» («Йом-Кіпур», 1890). Це вже друга українська картина за мотивами творів Короленка, в 1983 році Кіра Муратова зняла драму «Серед сірого каміння» — вільну кіноверсію його повісті «В поганому товаристві». Той фільм викликав різке несприйняття радянською цензурою й був покладений на полицю.

Головний герой «Казки про гроші» Левко — звичайний український сільський хлопець. Його дядько помер, але у спадок залишив племінникові млин. Одного разу Левко став свідком дивного зникнення місцевого шинкаря — єврея Янкеля. Хлопець скористався нагодою і прибрав шинок до рук. Кажуть, що шинкаря викрав сам чорт — демон Хапун. Але через рік Янкель повертається, стверджуючи, що справді втік від нечистої сили. У цей час Левко, уже багатий і знатний чоловік, повністю втрачає голову від своїх прибутків. Він хоче ще, і ще, і ще. Він розоряє власних односельців. У нього зникає бажання любити, дружити, допомагати іншим людям. Темні сили опановують ним. Урятуватися Левко може тільки якщо зрозуміє свої помилки.

У картині зіграли: Андрій Ісаєнко — зірка «Кіборгів» (командир Субота), Анастасія Карпенко («Врожай диявола», 2017), Микола Боклан («Їсти подано!» 2005; «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», 2011; «Битва за Севастополь», 2015), Дмитро Суржиков («Хайтарма», 2012).

Режисер фільму — Олеся Моргунець. Вона народилася в 1984 р. в місті Козелець Чернігівської області. Закінчила кінофакультет Київського національного університету ім. Карпенка-Карого. Викладала в студії «Червоний собака». Зняла короткометражки «Мольфар» (документальний), «Віолончель». «Казка про гроші», випущена Національною студією імені Олександра Довженка, — її повнометражний дебют.

ВІД «МОЛЬФАРА» ДО «КАЗКИ»

— Олесю, як ви прийшли в режисуру?

— Я спочатку мріяла стати акторкою, а потім — режисером. Брала у школі активну участь у різних мистецьких заходах, грала в музичній казці. Потім вступила до Карпенка-Карого на режисуру. Курс набирали кінорежисери Микола Мащенко і Станіслав Клименко, але вони обидва захворіли, і нас віддали на курс документалісту, продюсеру телеканалу ІСТV Михайлу Павлову. Наш інший майстер, Станіслав Чернілевський, був із нами від початку до кінця. Він дуже сильно вплинув на весь наш курс, на мене особисто в баченні кінематографа, і в загальнокультурному сенсі також. Потім, дуже довго, я працювала в компанії «Техномедія», була там усіма — і асистентом режисера, і режисером монтажу. Перший мій проект на другому курсі — асистент режисера з реквізиту в історичній картині «Присяжний повірений». Моя дипломна режисерська робота — півгодинний документальний  фільм «Мольфар».

— А як з’явилася «Казка про гроші»?

— Спочатку оповідання Короленка «Йом-Кіпур» мав екранізувати Віктор Гресь. Але він незабаром захворів, а бюджет сильно скоротився через інфляцію. Студія шукала когось молодого й енергійного. Подзвонили мені. Я прочитала казку й побачила там ролі для моїх друзів-акторів, з якими могла би працювати. Багато хто не вірив, що ми впораємося. Але ми зробили це за шість місяців.

СТУДІЯ ІМЕНІ ДОВЖЕНКА

— Як вам працювалося на Довженка?

— Усі хотіли, щоб проект вийшов якнайшвидше, щоб кошти не зависли на рахунках. Тому ніхто за руки не тримав, я взяла оператора й акторів, яких захотіла, й почувалася дуже комфортно.

— До речі, яким ви бачите майбутнє студії Довженка? Про це зараз багато розмов.

— Так трапилося, що я страшенно її люблю. Моє життя пов’язано з нею. Спочатку ми туди хотіли на заняття до Мащенка, потім компанія «Техномедія» орендувала там приміщення, я монтувала ролики до її 80-річчя. Це майже містична річ, бо там далеко не все так добре, як хотілося б, але мене затягнуло. Тож коли треба була подаватися на фінансування дебютної роботи «Віолончель» — я подалася від студії Довженка... Якщо ж казати про майбутнє, то мені хочеться, щоб там знімали, щоб павільйони не позносили. Все одно їх орендують для різних телепередач. Хай хоча б залишилося як є. Там же ходили Довженко, Демуцький, Параджанов, це пам’ятник мистецтва. Я вважаю, що кінофакультет університету імені Карпенка-Карого треба перенести туди. Там величезні приміщення, й від гуртожитку дуже зручно діставатися. Наразі в кінофакультету лише пара поверхів, вони бідкаються весь час. Маю надію, що колись так станеться.

— А як ви дивитеся на перспективу приватизації студії?

— Усе добре, що піде їй на користь. Наприклад, віддати в оренду на 50 років з умовою, щоб там робився кінопродукт — будь ласка. Але ви ж знаєте, для чого у нас приватизують — не кіностудії розвивати, а будувати торгові центри й дороге житло. І так там поруч у парку Пушкіна вигнали новобуд, хоча й не мали права цього робити, і тим споганили краєвид. Там же на студійній території були широкі проїзди й відповідна перспектива, яка виходила на парк, — ідеально для зйомок, а тепер проїзд упирається в стіну новобудови. І я щось не чула жодного прізвища, пов’язаного з кіноіндустрією, серед імовірних покупців.

АКТУАЛЬНА ІСТОРІЯ

— У чому специфіка виробництва саме костюмованого фільму?

— Треба було брати якийсь певний історичний регіон. Але ми вирішили, що це буде таке собі містечко Н. десь у центральній Україні. Я дала завдання костюмеру, щоб не було нічого яскравого, жодної барвистої вишивки. В нас картинка вицвілих кольорів. У реальності, за великим рахунком, люди й не вбиралися святково, коли йшли працювати. Ми брали такі, як ми їх називали, «сіряки» — костюми сіро-коричневої гами, а одяг шили тільки для головних героїв, для чорта-Хапуна. Хоча декорацію робили більш відповідну до того часу.

— Чи було для вас викликом працювати з великим акторським складом, у якому до того ж є відомі виконавці?

— З ними дуже легко працювалося, бо ми розуміли, чого хочемо і який бюджет. Разом з оператором і художником повністю розкадрували фільм ще на початку. Знали, як зніматимемо, бо часу мало. Провели творчі зустрічі перед початком зйомок, пропрацювали кожного героя. А потім на майданчику просто розводили мізансцену і дивилися, що буде цікавим. Кожну сцену продумували так, щоб там була не просто розмова, а й дія. Я підбирала акторів, які попадають у типаж і можуть зробити цього персонажа. Це важливо — підібрати виконавця, який має всередині щось спільне з характером, якого він грає.

— У фільмі ви зачіпаєте все ще дражливе в нас питання «міжнаціональних стосунків», тим паче враховуючи історичний контекст.

— У Короленка був жорсткіший поворот: єврейська родина вимушено вирушає з села до міста, їм нема куди подітися, і ніхто з українців до них навіть не підходить. Мені це не дуже сподобалось. Я народилася в Козельці, що був достатньо єврейським містом. Виросла в будинку, який ділили моя прабабуся й єврейська родина. Так ось, між їхніми частинами навіть не були зачинені двері. Вони могли коли завгодно заходити в гості одні до одних. Я з погляду своєї прабабусі й свого досвіду переробила цей сюжет. Коли йдуть євреї з села, то жінки виходять їх проводжати і дають їм речі, допомагають їм. Зворушливий момент, коли українцям боляче через те, що ця родина змушена йти. Це для мене було дуже важливим, це особисте.

— У нашому кіно вже є фільм за твором Короленка — «Серед сірого каміння» Муратової. Це над вами не тяжіло?

— Ні. Адже в нас усе зовсім інакше. Гресь мав свою версію сценарію, а ми його ще переробили. Не мали часу фантазувати й займатися пошуком форми, намагалися максимально наблизитися до самої тематики Короленка. Мені хотілося більше казки, більше містики. Хоча історія серйозна, не зовсім дитяча. Після показу до мене підходила директорка школи і казала: «Я зрозуміла, про що кіно. Дуже хочу, аби цей фільм подивилося наше керівництво». Глядачі кажуть: «Добре було, аби це подивилися у Верховній Раді».

— А ось дійсно, тепер, коли ви побачили свій фільм завершеним, разом із публікою в залі, можете сказати — про що він?

— Мені здається, що це про відплату, коли людина отримує багато грошей, отримує владу, але втрачає розум. Уже не ти керуєш грошима, а вони керують твоїм життям. Це дуже актуальна історія. Наш герой виявляється не те що гіршим, а дурнішим за свого попередника-єврея. Отримавши статок, втрачає кохання, мучиться. У нас же немає однозначно негативних персонажів, усі мають різні відтінки. І звідси наша іронія, чи навіть самоіронія. Мені здається, що українцям її дуже бракує, так само, як і вміння себе критикувати, дивитися на себе збоку — як керівництву, так і звичайним людям. Ось бракує такого погляду — що не 50 гривень щось вирішують, не жменя мідяків, що є якісь цілі, важливіші за матеріальні.

ЗАХОПЛЕННЯ

— Чи є у вас захоплення поза кіном?

— Я фотографую. Давно займаюся цим, мала плівковий фотоапарат, проявляла сама. Тож моє хобі — портретне фото. Робила навіть акторські портфоліо. Взагалі, я люблю людей і тому люблю знімати людей. Можна сказати, це моє велике захоплення.

 

Фото надано автором

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
10 грудня, понеділок, Червоний зал

10 грудня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД» (І серія)

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»