f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Валентин Васянович: «Є психоз – треба щось знімати»

16.01.2018

Інтерв’ю з режисером «Рівня чорного», обраного до подання на «Оскар» від України.


Як «Рівень чорного» прийняли в Одесі?

Ну, підходили люди, але я стояв із грізним дуже виглядом, щоб мені ніякі гадості не казали, я навмисне так робив (сміється). Взагалі підходили переважно критики, котрих я знаю, і вкрай позитивно відгукувалися. Алік Шпилюк мені розказав відгук його знайомої, котра сказала, мовляв, хто мені пояснить, про що цей фільм, тому покажу сіські. І мені дуже сподобався цей відгук. Я чекаю на якусь критику від людей, яких поважаю, і взагалі критики від усіх, бо мені цікаво, як сприйняли.

Чи відчуваєте настрій зали під час перегляду вашого фільму?

Нє, я не можу. Коли дивишся фільми свої, починається викид якихось хімічних речовин усередині організму і змінюється час. Відчуття часу, воно геть інше і ти дивишся: «Що ти назнімав, що ти намонтував, мудило?» Тобто взагалі це нереально сприймати. Ну, це хвилювання, і починає швидше битися серце, і ти розумієш, що все треба в три рази коротше робити, по-іншому, тому якось я ховаюсь. Ясна річ, що я переживаю. Мене дратує, коли в когось телефон вмикається, це зрозуміло. Але зал відповідав досить чітко на якісь пропоновані закладені жарти/не жарти.

 

Я розумію, що на «Рівні чорного» треба себе перебороти 10-15 хвилин перших, втягнутися у ритм, а далі буде все гаразд. І я чув такі відгуки. Дівчина підійшла на вулиці незнайома і сказала: «Я збиралася піти на другій сцені, а потім думаю – ще одну подивлюся». І вона досиділа до кінця, цим дуже сильно пишалася, взяла навіть автограф. Мені так приємно було.

Як ви знайшли головного героя?

Його звати Костя, прізвище Мохнач. Він фотограф, йому 50 років минулого року виповнилося. Раніше я теж був фотографом і часто знімав в його студії, ми давно товаришуємо, я знаю про нього все. І якось одного разу – в мене, здається, день народження був – ми поїхали у ресторан за місто. А потім була дискотека і ми пішли танцювати. І реально закінчилось тим, що Костя танцював в центрі сцени. В нього дуже незвична, але класна пластика. І потім я почав з Костєю їздити на зйомки. Ну, думаю, зроблю ресьорч, може, зніму документальне кіно або ще щось вийде. По -перше, відкрив для себе весільну фотографію: я ніколи цим не займався, а він займався. І я подумав, що класний матеріал, треба далі продовжувати, робити з нього документального героя, але потім ця ідея якось згасла на пару років.

 

До неї я повернувся не так давно, бо просто була гостра потреба щось знімати. Є психоз – треба щось знімати, бо життя проходить дарма. Я тоді подзвонив Кості. «Костя, – кажу, – є вільний час?» Він каже: «Взагалі нема роботи, все пропало, треба чимось займатись». Ну, він за мною заїхав, ми сіли в його машину і поїхали по нічному Києву обирати локації. Приїхали на Поштову площу. Кажу: «Костя, встань в кадр». Він підійшов, встав. «Зроби вигляд, що ти на когось чекаєш». Він зробив дуже переконливо, я побачив, що це вже гарний кадр.

Вдома я довго дивився на цей кадр, думаю, а на кого ж він чекає. Ну, мабуть, на дівчину. Ну, подзвонив Каті Молчановій. «Катю, – кажу, – приходь, щось там познімаємо, я не знаю що, але приїзди і познімаємо». Потім думаю, а що з цим далі робити. Ну, думаю, канєшна, обов’язково треба зняти сцену сексу. Потім я знав, що Костя вміє як пташка свистіти ротом реально. І він котику оце свистів. Потім я почав розширяти всю цю історію. Батько його реальний знімався у візку інвалідному. Правда, батько не їздить у візку, він більш-менш здоровий, а я вирішив всю історію драматизувати. А Костя ж в коридорі зарядку робить. Це ж реальна зарядка. І воно так, одне за одне чіпляючись, почала з’являтися історія.

Тобто сценарій ви придумували на зйомках?

Його не було взагалі. Жодного сценарія не було. Просто ми йшли так у темряві, щось намацуючи. І тільки коли я зняв половину фільму цих різних якихось епізодів дивних, зрозумів, про що я кіно знімаю. Крізь це проступила якась конструкція, і далі я, розуміючи, в який бік рухатись, вже це дознімав.

Чому ви обрали ігровий жанр, якщо герой реальний?

Бо все, що відбувалось документально, нікуди не годилось.Бо я дійсно знімав на ювілей Кості. Я довго-довго дивився, як же це все переробити, що з цього взяти. Там було 50 чоловік, столи, ця риба, тіпа залівноє, оця вся хрєнь. Всі посміхаються, всі чарівні, ну таке – треш. Потім думаю: «А що, як зняти вже після дня народження, коли всі вже розійшлися і людина знов одна на тлі цього всього розвалу? А як люди зрозуміють, що це ювілей?» Так з’явилися оті цифри на стіні. І в цій сцені я вирішив ще реалізувати тему з Костіною танцювальною пластикою. Ця сцена – одна з найдорожчих, вона обійшлася у 500 доларів разом з арендою павільону, з декораторами, з кульками, з напоями. Я запросив свого улюбленого художника-постановника Владислава Одуденка. Ми з Вадіком і з приятелями обжили цей стіл, ледь на ногах вже трималися до зйомки. Дуже було нам душевно і класно.

 

Я збиралася окремо спитати про цю сцену – чи не ввижається вона вам найнагранішою для самого героя?

Ні. Герой робив те, що я йому скажу. Якщо він не хотів це робити, я його примушував це робити дуже жорстоко. І чим жорстокіше я це робив, тим краще виходило.

А як ви його примушували?

Ну як? Словами. Коли знімаєш непрофесійного актора, він завжди думає, як виглядає збоку. І це найстрашніша річ. І треба цей зв’язок розірвати, розтоптати, знищити, спалити. Щоб він не думав: «А як же я виглядаю?», бо це дає таку спеціальну внутрішню посмішку, тіпа мнє нєудобно. Його треба вирвати з цього стану, і найлегший спосіб – зіпсувати настрій йому, щоб ображався краще на мене, ніж думав, як виглядає в кадрі.

Чому ви вирішили зробити цю історію абсолютно без слів?

Дуже просто. Бо коли непрофесійний актор починає говорити, вся його чарівність і органічність тут же зникає. Це перше. По-друге, все ж таки я сприймаю кіно як візуальне мистецтво, і вирішив, обійшовши якісь незручні моменти, це виключно візуальним способом показати. Знов-таки, я і оператор, і фотограф, тож мені дуже близько вирішувати сцену візуально. Без розшифровок, без всіх цих штук. Взагалі жодної ідеї не було, було бажання внутрішнє щось робити, бо життя минає. Це після 40-45 воно тебе не відпускає. Роби, мудило, що ти сидиш. Давай, давай, вперед, що-небудь, потім розберешся, що ти робиш.

Один з моїх улюблених епізодів, найпронизливіший – коли головний герой майструє гойдалку. Як ви його придумали?

Я не пам’ятаю, як придумав, просто з’явилася необхідність розвинути лінію стосунків Кості і батька. Там була єдина смішна сцена. Ми почали по обіді готуватися, була зима, досить швидко темнішає, і я думав, що ми взагалі не знімемо. А Саша Філатов, легендарний каскадер, встав за деревом в кадрі зі страховкою і курить! Я вдома дивлюся-дивлюся, думаю, якого хєра із-за дерева йде дим. Куряще дерево у мене виявилося. Робили вже постпродакшн потім, затирали все це. Можливо, несмішна розповідь, але мені було дуже смішно було. Ну як можна, ти в кадрі стоїш, як можна палити. Отака стара школа.

І тут починалися саме такі напружені стосунки у мене з сім’єю Кості. Бо ж непрофесійні актори, знімається реальний Костін батько, знімається реальний Костін кіт, котрому вже двадцять років на той момент було. Він так ледве ходив і ясна річ, до кінця зйомок не дожив. Розумієте тепер, да? Я знімаю котика – котик помер. Я знімаю батька, а батько після операції на серці. І тут почалося… Вони почали на себе приймати, інтерполювати історію, оскільки вони непрофесійні актори. Та якось потрошки балакаючи, все ж таки вийшов, що мені дозволили йти до кінця.

Що було знімати найважче?

 

Найважче було, коли не виходила сцена. Коли ти знімаєш сцену і розумієш, що вона не піде. Таких сцен досить багато було. Фізично важкого взагалі нічого не було. Ну, не вийшло – на наступний день приїхали і перезняли. Не вийшло ще – ще раз приїхали і перезняли, поки не вийде. Найважче було вмовити родину, щоб батько продовжив зніматися. Це взагалі ставило під удар всю історію.

 

Ви самі були оператором «Рівня чорного». Чи важко було поєднати це з режисурою?

 Мені операторська частина дуже легко дається. Мені важко розрізнити, де операторство, де режисура. Не треба вербалізувати, навіщо я хочу щось змінити в кадрі і донести це до оператора, щоб він зрозумів. Мені легше взяти камеру і на метр посунути: «О, воно!» Коли ми знімали в гаражах усі ці проходки, я уявив, скільки б ми часу витратили, якщо б у нас був повноцінний продакшн – освітлювачі, художники, декоратори, ще купа народу, важка камера, генератор, кейтерінг. Та ну. Ми прийшли, п’ять дублів за півгодини зробили, звернулися, поїхали вечеряти.

Є якісь улюблені операторські прийоми?

Я не люблю кадрувати, не люблю «вісімки», не люблю укрупнення, бо вважаю, що це вже примус. Береш глядача і мордою в екран: «Дивись сюди, тут важливіше!» Це якась маніпуляція грьобана. Мені це дуже не подобається. Я, можна сказати, театральний режисер – у мене весь час загальний план.

Останній кадр, де герой видирається на стіну, чи не є він вашим особистим перенесенням?

Все кіно – перенесення, все кіно – рефлексія, все кіно – про себе і про оточуючих нас друзів. Ясна річ, що хочеться подолати всі складні моменти життєві і ніхто від них не застрахований.

Ви вважаєте рефлексія вдалася, відбулась якась терапія після того, як ви зробили це кіно?

Я не знаю. Мені головне кіно зняти (сміється). Те, що вийшло кіно, це для мене основна терапія. Люди відгукуються, з’являється діалог. Є сенс знімати тільки свої історії, бо я для себе розглядаю кіно як інструмент дослідження свого шляху. Кіно – це шлях для мене. Не можна так сидіти, багато думати про кіно, дивитися фільми, прочитати всі книжки про акторську майстерність. Все одно вийдеш голий на майданчик. Знати не означає вміти. Бо тільки знімаючи сам отримуєш той специфічний досвід. Не чекати: «А дайтє мнє кастінг актьоров, а дайте мнє локацию, а дайтє мнє кєйтерінг». В жопу кейтеринг разом з акторами! Маму знімай, тата знімай. Головне – знімати. Зняти, змонтувати, побачити помилки. Перезняти, змонтувати, побачити помилки. І так без кінця. Ти мусиш кожен фільм починати, як перший. І це дуже класне відчуття. Тому кіно ніколи не набридне.

 

Розмова Катерини Феленюк з Валентином Васяновичем;

Фото: Анна Шакун;

Джерело: Moviegram.

10 грудня, понеділок, Червоний зал

10 грудня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД» (І серія)

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»