f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

«Я знаю сільське життя у всій його красі та всьому бруді» - Аркадій Непиталюк

08.10.2017

«Я знаю сільське життя у всій його красі та всьому бруді» - Аркадій Непиталюк.

Режисер комедії «Припутні» Аркадій Непиталюк — про створення свого фільму й акторство як частину людської природи.

Припутні — назва села на Чернігівщині. Туди, під час православного свята, яке в народі зветься Яблучним Спасом, в гості до корпулентної та хазяйновитої баби Зіни їдуть галаслива торговка Людка з дочкою Світланою. Там-таки по сусідству живе старий Станіславович зі скаліченим і неконтрольованим сином Славіком. Мати й дочку везе таксист Юрко, охоплений нерозділеним коханням до ніжинської вчительки Христі. В певну мить усі лінії перетинаються, що призводить якщо не до вибуху, то до пожежі, тілоушкоджень середньої важкості та інших доленосних наслідків.

Це міг би бути справжній трилер. Непиталюк чудово усвідомлює рівень розрухи, страху та злоби, якими просякнута наша провінція. Але знаходить ракурс, у якому цей безперервний скандал виглядає смішно. З другого боку, режисер не сприймає своїх героїв з їхніми дивацтвами та суржиком як екзотику: вони чітко вписані в упізнаване повсякдення, мають у собі й власну згубу, й власний фарс, і, хай там як, гідні кращого. Фільм удався за всіма компонентами: робота оператора Олександра Рощина, чудовий акторський ансамбль, яскраві персонажі, соковиті діалоги, а найприємніше досягнення — жанрове. Непиталюкові вдалося зробити справді смішну комедію, причому комедію характерів — а це для сучасного українського кіна щось із розряду фантастики.

 

Аркадій Непиталюк народився 27 вересня 1967 року в селі Лехнівка, Ярмолинецького району на Хмельниччині. Вчився на акторському відділенні театрального факультету (1991), закінчив відділення телережисери кінофакультету КДІТМ ім. Карпенка-Карого (1996, майстер — Віктор Кісін). Після стажування у Вищій медіа-школі в місті Гілверсум (Нідерланди,1993) та в штутгартській Академії мистецтв Shlosssolitude (Німеччина,1995) працював на телебаченні.

У 2016 році Аркадій Непиталюк дебютував як кінорежисер відразу двома ігровими фільмами, поставивши за власними сценаріями короткометражку «Кров’янка» та повнометражну комедію «Припутні». «Кров’янка» перемогла в Національному конкурсі 46-го кінофестивалю «Молодість», а «Припутні» відзначені дипломом Одеського фестивалю.

 

Але, поза будь-якими нагородами, вихід «Припутнів» — добра новина не тільки для національної кінематографії, а й, у певному сенсі, для всього покоління режисерів, чия професійна молодість випала на колапс української кіноіндустрії у позаминулому десятилітті.

Фільм «Припутні» з учорашнього дня можна подивитись у кінотеатрах Києва та більшості обласних центрів України.

НАБЛИЖЕННЯ

— Аркадію, з чого ти починав у кіні?

— Страшенно хотів бути актором, у 1988 році вступив на акторське відділення. Але через рік зрозумів, що не хочу там вчитися, бо мені не подобалося нав’язування викладачами так званої системи Станіславського — через це пропадала радість творчості. Якийсь період шукав себе, трошки писав вірші й прозу, зрештою прийшла думка спробувати не зніматися, а самому знімати. Зрештою потрапив у Карпенка-Карого на телережисуру до Кісіна. Цікаво, що мої перші навчальні фільми є так само першими операторськими роботами Сергія Михальчука та Ярослава Пілунського (провідні українські кінооператори. — Д.Д.).

 

— Але після випуску ти тривалий час нічого не знімав.

— Тоді практично ніхто нічого не знімав, окрім тих, хто мав зв’язки ще за радянських часів. Молоді такої змоги не мали, для нас лишалося тільки телебачення, яке тоді якраз почало розвиватися. Я туди пішов, бо там можна було якось розвивати навички, здобуті в інституті. 15 років, до 2012-го, безвилазно пропрацював на ТБ, робив що завгодно — програми, серіали.

«ПРИПУТНІ»

— Тож як з’явилися «Припутні»?

— Коли я вже пішов з телебачення і викладав режисуру в Карпенка-Карого, держава нарешті почала вкладати гроші в українське кіно. Я мав повнометражний сценарій на основі п’єси «Буна» Віри Маковій, але мені сказали, що на дебют краще подавати короткий метр. Я згадав, що на Тижні актуальної п’єси чув дуже цікаву п’єсу Романа Горбика «Центр», і на її основі швидко написав короткометражний сценарій. Але він не пройшов конкурс. Одного разу я побачив в інтернеті, що продюсер Юрій Мінзянов шукає короткометражні сценарії для трилерів і послав цю історію йому. Він прочитав і відповів, що трилера не вийде, але матеріал цікавий. Ми зустрілися й домовилися про створення повного метру. Загалом я 5 разів переробляв сценарій і з останнім варіантом виграв відбір для фінансування.

 

— Звідки така назва?

— Я шукав покинуті села на Чернігівщині й давав їхні назви проекту. Коли натрапив на село Припутні, а ще й дізнався, що це різновид диких голубів, які живуть при людях, то в мене одразу з’явився об’ємний образ. Мої персонажі такі ж самі, як ті голуби. Ні в селі, ні в місті, теж якось при людях — то в гуртожитках, то в найманих квартирах, нестабільне в них життя, не знають що робити, нещасні.

— Так, село в тебе показано без сентиментів і фольклорних прикрас. Це помітно випадає з нашої кінематографічної традиції.

— А в мене інакше не виходить. Я народився й виріс у маленькому селі на Хмельниччині, тож знаю те життя безпосередньо — у всій його красі та всьому його бруді. Сусіди, друзі, батьки... В мене, звісно, відпрацювався відсторонений погляд на село, бо давно там не мешкаю, але я можу і дивитися збоку, і пірнати всередину. Тому й не хочу брехати. Я б себе ґвалтував, якби створював псевдоромантичні лубочні історії. Хіба що заради гри з тими штампами поетичності, навіть знущання з них. Саме тому, що я знаю цих людей, я їх так і показую. А вони і жорсткі, й жорстокі, і смішні водночас. І, між іншим,теж є носіями — може й несвідомими — українських традицій. Наприклад, мій батько,коли опиняється в драматичній ситуації, жартує, пригадує кумедні прислів’я. Якось йому дзвоню, дізнаюся, що мій старший брат запив. Питаю: «Як так, він же було закодувався?». Батько відповідає: «Його це так тримається, як сухої сраки попіл». Для батька ця ситуація — трагедія, але він все одно вживає жартівливі фрази. Тож я показую цих людей, якими вони є, але й комічності не позбавляю, бо вона теж у їхній природі. І насправді в «Припутнях» у мене ще дитячий лепет, я це сприймаю як сучасну казку про те, як доля звела Юру та Свєтку. Насправді в селі роблять інколи не знати що. Хоча й у містах теж багато різного. За великим рахунком, локація не має значення.

АКТОРИ

— Ти маєш свою систему роботи з акторами?

— Я їх підбираю за типажами. Для мене важливо, щоб актор чи акторка були зовні подібні на їхніх героїв за характером, за поведінкою, за зовнішністю. Якщо це є, тоді я обговорюю з ними запропоновані обставини, що призвело до того чи того вчинку, аналізуємо життєві ситуації персонажів і їхнє ставлення до цього, їхнє минуле. Коли вони вже починають пробувати щось на репетиціях, у кадрі, я їм не кажу, за якою системою грати чи яких акторських технік дотримуватися. Мені це байдуже. Вони можуть використовувати все, що їм заманеться. Адже вони схожі на персонажів, тож їхня поведінка, не нав’язана мною, буде цікавішою, аніж якісь режисерські вказівки. Тож моя основна техніка — це довіра. Звісно, якщо їх несе у бік звичної роботи в театрах чи в серіалах, то тоді припиняю награвання чи фальшування емоцій, прошу: «Не треба отут кричати чи махати руками».

 

— Звучить просто.

— Після навчання на акторському, після досвіду в кіні я не вірю в те, що актор — це професія, тому й не бачу різниці між тим, хто має диплом і працює в театрі і тим, хто вперше прийшов переляканий на проби. Наприклад, Дмитро Хом’як — не актор, але зіграв у «Припутнях» головну роль. Акторство я сприймаю як одну зі складових самої природи людини. Хтось її розвиває, вступаючи на акторський, але так само може її спаскудити.

— Даєш їм імпровізувати?

— Якщо це потрібно. Але я так пишу сценарій, що в мене кожна репліка важлива і має звучати у встановлений мною спосіб. Якщо треба щось замінити й додати — я це роблю. Наприклад, я дозволив акторам імпровізувати у сцені бійки в «Припутнях», сказав, щоб вони повністю відпустили себе.

— На мене, персонажі дуже добре «сидять» на виконавцях.

— Зі сторони, мабуть, видніше. Я помічаю, що і як вони грають. А ось мій прокатник після перегляду чорнової версії «Припутнів» сказав: «Таке враження, наче реаліті-шоу дивлюся».

ДЕБЮТ І ДАЛІ

— Тебе не засмучує той факт, що ти дебютував лише в 50 років?

— А що робити? З другого боку, ми не знаємо, як воно могло б бути. Якби я отримав можливість зняти повний метр у 1990-ті, він би вийшов, імовірно, набагато гіршим. В мене тепер є життєвий досвід, а це конче необхідно для режисера. Я сьогодні добре розумію персонажів у кожній своїй історії. Плюс професійні навички, які дозволяють не займатися зайвими речами у тій-таки роботі з акторами. Нав’язував би їм якісь системи, коли був молодим. Тобто,мені здається, що наразі маю й потрібний досвід, і доволі свіжий і вільний погляд на те, що роблю. Так що, думаю, я почав знімати саме в тому віці, в якому спроможний це робити.

— Що зніматимеш далі?

— Паралельно розвиваю декілька історій. Один сценарій уже близький до реалізації. Поштовхом для нього став запис у «Фейсбуці». Люблю, до речі, спиратися не на літературні твори, а на такі живі речі про конкретних людей. Той запис одразу дав мені поштовх. Це буде така київська, навіть троєщинська історія, дуже життєва, спиратиметься на актуальні зараз події та теми, багато в чому трагічна, але й смішна. Не розповідатиму подробиць, скажу лише, що як автор хочу зробити наступну картину виразнішою, ніж попередні, зсунутися більше в бік гри, в бік Акі Каурісмякі й братів Коенів. Ці режисери мені дуже близькі, звісно, їх не копіюватиму, але працюватиму в такому дусі.

СТАНДАРТНЕ ЗАПИТАННЯ

— Чи маєш ти захоплення поза кіном?

— Мені чомусь здається, що всі ці захоплення й хобі — продукт міської культури, а я все ж виходець із культури сільської, хоча давно мешкаю в місті. І мені поза кіном достатньо дивитися, як огірки-помідори ростуть, гладити собаку, просто обіймати свою дитину.

Джерело: газета "День";
Автор: Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День».
17 грудня, понеділок, Синій зал Цикл «Наші співвітчизники у світовому кіно» Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД»(ІІ серія)

18 грудня, вівторок, Малий зал Вечір до Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

18 грудня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Документальний фільм «ЗАГАЛЬНИЙ ЗШИТОК»