f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Римма Зюбіна: «Хочу, щоб наше кіно не намагалось дивувати світ, а розповідало історії, які нам болять»

23.09.2017

Подаємо фрагменти інтерв'ю Андрія Бондаренка, «Варіанти» із актрисою Риммою Зюбіною, зіркою фільмів «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка і «Межа» Петера Беб'яка.

Часто буваєте у Львові?

Минулого разу я тут була, здається, на презентації фільму «Гніздо горлиці». Це майже рік тому. Але коли проїжджаю через Львів потягом, наприклад дорогою в рідний Ужгород, то завжди виходжу тут на перон. Дуже люблю львівський вокзал. І голос львівського диспетчера мені зовсім інший, ніж у інших містах.

Приїдете на Львівський книжковий форум?

Планувала, мені навіть запропонували 14 вересня 2017 року читати на одній із подій Форуму. Але 16 вересня в мене буде прем'єра постановки «Різня», там ще залишається багато роботи, тому ніяк не встигаю. Якраз через брак часу в цьому театральному сезоні я вирішила перейти на новий формат співпраці з театром – на разові роботи. Минулого року ми об'їхали з презентаціями «Гнізда горлиці» близько 20 міст України і багато країн, були зйомки у Словаччині фільму «Межа». І просто вже якось совість замучила щоразу писати ці заяви щомісяця – «Прошу надати мені 5 днів за власний рахунок…» Тому, щоб нікого не підводити, вирішила перейти на інший режим.

Після «Гнізда горлиці» Ви знялися у словацькому фільмі «Межа»?

Так, це словацько-українська копродукція. Мене запросила словацька продюсерка Ванда Адамик-Грицова, яка подивилася «Гніздо горлиці» на Каннському кіноринку і я її зацікавила. «Межа» – це історія з життя в українсько-словацькій прикордонній зоні, між Ужгородом та містом Убля зі словацького боку. Дія відбувається у 2007 році напередодні вступу Словаччини до Шенгенської зони. Показується життя двох сімей, які займаються контрабандою. Всі вони ніби перетинають певну межу, опиняються під владою грошей

Фільм «Межа» отримав приз за кращу режисуру на Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах і це теж дуже важливо для України, як учасниці цього проекту. Основу творчої команди склали словаки, але були і українці. Разом зі мною знімалися наші Стас Боклан, Володя Геляс, Олександр Піскунов, Макар Тихомиров, наші операторська та освітлювальна групи, художники, гример. Словаки були дуже задоволені нашими спеціалістами.

Зйомки були досить складними, адже це трилер про реальне життя на кордоні – вбивства, потоплення в кар'єрі, нічні зйомки і всілякі аврали, коли липень знімається в жовтні. За 36 днів – 40 локацій. Володя Геляс навіть потрапив до реанімації через зйомки у холодній воді.

Коли фільм покажуть в Україні?

Стрічка вже цілком завершена, словацька прем'єра відбулася 3 серпня 2017 року і ще досі б'є там усі рекорди переглядів. Але для України готується окремий дубляж і в українських кінотеатрах «Межа» йтиме з 16 листопада.

В оригінальному озвученні словацькою і українською ми вже показали «Межу» ужгородським глядачам. Там майже всі розуміють словацьку. І  цей допрем'єрний показ саме в Ужгороді досить логічний – всю українську історію ми знімали в Закарпатті і в Ужгороді, нам допомагало багато місцевих мешканців, то ж приїхали ми, як до рідних, адже це історія там знайома багатьом. І вже чула відгуки, що стрічка дуже зачепила людей і вразила.

Не відпускає Вас якось тема кордонів…

Так, це точно! (Сміється). Я вже так собі жартую, що є різні амплуа – травесті, інженю, а в Римми Зюбіної – заробітчанство і контрабанда.

Ну, у військові проекти я ж не потрапляю, бо там потрібні хлопці. Хіба у серіалі «Гвардія–2» зіграла роль мами хлопця, який пішов на фронт.

В акторській професії ніхто гарантії працевлаштування не дає – ніхто не знає, які саме ролі він буде грати. Тому, слід завжди бути у формі, готовим для будь-яких пропозицій і вміти терпляче чекати.

Як пожежникам?

Саме так! (Сміється). От є така показова історія. Коли мій син був маленький, я шукала для нього няню, але спілкуючись по телефону, не хотіла так людям відразу казати, що я акторка. І якось розмовляю з однією пані і розповідаю їй про свій графік роботи. Кажу, що в мене робочий день ненормований, можу і вранці працювати, і ввечері, зазвичай за тиждень знаю свій розклад, але можуть викликати і несподівано, буває, що звечора кажуть бути на ранок. Вона слухає, а потім каже – «Я зрозуміла! Ви на швидкій працюєте?»

Тут справді багато подібностей. Нещодавно один шанувальник побачив мене біля лікарні, впізнав і каже – «А я все життя думав, що лікарі і актори не хворіють».  Лікарняний для актора – це нонсенс. Актор грає в будь-якому стані. Завжди, за будь-яких умов.

Пам'ятаю, під час Майдану була на зйомках в Одесі. 20 лютого 2014 року, коли бачила по телевізору, що там відбувається, моє серце просто розривалося. Кілька разів вже поривалася все кинути і сісти в потяг до Києва. А потім прийшла на знімальний майданчик, один із працівників каже – вчора вбили друга мого дитинства, сусіда-однокласника. І я думаю – «От він же ж не кидає все і не їде туди – яке я маю право розвертатися, їхати і підводити людей?»

Але допомагала через фейсбук чим могла. Повернувшись, миттєво поїхала в лікарню на чергування.

Я постійно про це думаю. Мабуть, у кожного свій фронт і своя війна.

Коли ми в Генуї знімали «Гніздо горлиці», теж був дуже трагічний момент. Мали знімати сцену як українські парафіяни збираються в неділю у храмі, до речі, дуже древньому, в якому ще хрестили Христофора Колумба. Цікаво, що там на службі були одні жінки – така дивна картина, чоловіків нема, як ніби після війни чи якоїсь катастрофи. Ми вже виходили з Храму, і одна жінка почала розповідати, що її син загинув на Майдані, його нема, а вбивців не покарано. І, звісно ж, набігають емоції… Їй стає погано і, ми з Наталкою Васько допомагаємо, чекаємо швидку. Звичайно, зйомки у той день скасовуються.

Під час допрем'єрного туру «Горлиці...» теж чули багато сумних та болісних історій від людей – про життя, про заробітки. На Західній Україні нас запитували – «От повезете ви фільм на схід, в Дніпро чи Харків, думаєте його там зрозуміють?» Для мене самої було відкриттям, наскільки близькою для багатьох виявилась ця тема. В Дніпрі заходимо на телеінтерв'ю, а журналістка говорить – «Мені ця тема знайома – обидві мої накращі подружки в Італії на заробітках. Одна 25 років, інша – 15. І я теж збиралась їхати. В останній момент передумала».

А коли ми показували «Горлицю...» у Фінляндії, то місцеві фіни нам зізнавалися, що стрічка їм теж близька, що вони були в подібному становищі, їздили працювати до шведів.

У Грузії мені сказали – «Ты сыграла грузинскую женщину!» Зал після перегляду весь піднявся, оплески, море квітів. Таке в мене буває тільки в рідному місті – в Києві, ну і в Ужгороді. І дуже приємно, що такий прийом був у Тбілісі.

Ще досі згадую цю поїздку. Подарунків було багато. Один чоловік подарував брелок з грузинським прапором, ношу тепер на ньому ключі від машини. А після перегляду підійшла Марія Москаленко, організаторка показу і дає таку цікаву сумку. Каже – «Вам передали». І тільки згодом у Києві я дізналась, що її мені подарувала Людмила Тимошенко, драматургиня, яка була з нами на «Клас-Акті». Дуже гарна торба, з льону. Я взагалі люблю авторські роботи, тому вийшов дуже приємний подарунок.

А що Вам найцікавішого дарували шанувальники окрім квітів? Щось таке, що найбільше запам'яталося.

Взагалі, зараз стали популярними букети не з квітів, а з чогось їстівного – шоколадки, полуничка, ожина і таке інше. Мені продюсери стрічки «DZIDZIO Контрабас» такий на День народження подарували. Я у них маленький епізодик грала.

Деколи так смішно буває – коли на сцену разом з квітами приносять такий продпакет з пляшками і цукерками.

Була фантастична зустріч з однією жінкою. У 2000-му я знялася у серіалі «Пані Удача», виконала там роль алкоголічки Горохової. Завдяки цій ролі я знову, так би мовити, ожила у кіно після паузи 90-х. І ось іду підземним переходом, а там жінка продає петрушку, укропчик. Я нахиляюся, питаю «скільки», а вона підіймає голову і раптом вигукує – «А-а! Живая Горохова!»

Ми почали дружити з цією пані Людмилою. Вона колись жила в центрі Києва, а тоді переїхала з чоловіком за місто і знайшла для себе таку насолоду – вирощувати зеленину. Вона приходила разом із внучкою на всі мої вистави і завжди приносила подарунки – взимку консервації, грибочки, варення, влітку свіже – полунички, укропчик, листя салату. Смачнішого і натуральнішого не їла!

Сьогодні таке враження, що українська кіноіндустрія вже оживає, починає рухатися, щось робиться.

Як каже статистика, цьогоріч знімуть 50 стрічок для показу в кінотеатрах. Величезна цифра, навіть не порівняти з тим, що було десять років тому. З того, що поки вже зняли, мені найбільше сподобався фільм Вікторії Трофіменко «Брати. Остання сповідь».

Українські прем'єри я взагалі не пропускаю. Але хочеться, щоб наші режисери намагалися не здивувати світ, а просто розповісти свою історію, яка їм дійсно болить. Якщо це справжній біль – він не може не торкнутися інших.

На Одеському кінофестивалі ми вручили приз фільму «Літо 1993». Іспанська режисерка Карла Сімон просто виклала свою власну історію – про те літо зі свого дитинства, коли вона стала сиротою. На врученні призів Карла сказала, що ніколи не думала, що ця історія буде близькою та зрозумілою тут, в Україні.

Але це справді дуже хороше кіно – душевне і неймовірно тонке. Дівчина залишається без батьків і потрапляє в чудову родину свого дядька, де, втім, місце загальної улюблениці вже зайняте її молодшою двоюрідною сестрою. Бабуся, дідусь, тітки регулярно навідуються, але ця самотня дівчинка відчайдушно бореться за любов саме до себе. Мене ця історія довго не відпускала.

На Вашу думку, нова контрактна система у театрі приносить позитивні зрушення?

Якщо говорити про контракти, мені здається, що це просто нові трудові угоди. Як на мене, в першу чергу слід було б вводити диференційовану систему оплати. Якщо актор – зірка і збирає повні зали, виконує глибокі ролі, на нього йде публіка, то має отримувати стільки-то, а якщо  початківець, виходиш на епізоди, робиш перші кроки, тебе ще не чути і не видно – то стільки-то. У Польщі, наприклад, є певна мінімальна база для усіх, а далі вже по-різному. А в нас ще досі все згідно штатного розкладу. Зарплатня не залежить від кількості і якості зіграних актором  вистав. Совєцька уравніловка.

Всюди шалене бажання отримати звання заслуженого і народного, адже це плюс 30% до зарплатні. Ніхто не розуміє, що у 2017 році давати такі звання – це рудимент, пережиток радянської епохи. Є декомунізація, а потрібно робити ще й «дезванізацію». Не відбирати існуючі, а зупинити видачу нових. Але мене в таких розмовах мало хто з колег підтримує. Кажуть – «Так, ось цьому дали несправедливо, але ось цей заслуговує!» або «Ну як без звання – це ж престижно!»

Я не маю ніякого звання. Хоча мала можливості – багато років у театрі, репертуар ведучої актриси, велика фільмографія, багато театральних нагород. Але в мене принципова позиція. Хтось має про це відкрито говорити. Я пам'ятаю як декому ці звання роздавалися – за ящик коньяку, за шмат сала чи ще за щось.

Для мене звання – це коли актора впізнають на вулиці. Ні Джек Ніколсон, ні Аль Пачіно не мають звань. Як би це звучало – заслужений артист штату Оклахома? (Сміється).

Андрій Бондаренко, «Варіанти», 11 вересня 2017

17 грудня, понеділок, Синій зал Цикл «Наші співвітчизники у світовому кіно» Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД»(ІІ серія)

18 грудня, вівторок, Малий зал Вечір до Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

18 грудня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Документальний фільм «ЗАГАЛЬНИЙ ЗШИТОК»