f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Давид Черкаський. Iнтелектуальний раблезіанець

26.08.2017

Відомому українському режисерові-аніматору Давиду Черкаському — 85!

Ірина Гордійчук, «День»

Давид Янович Черкаський. Він же Додик, він же — Давидка, Дод, Янович. Навіть якщо хтось із вас ніколи не чув це ім’я, пригадайте хвацькі дотепні мультфільми «Пригоди капітана Врунгеля», «Доктор Айболить», «Острів скарбів», Міжнародний фестиваль анімаційних фільмів «КРОК». Правильно, це все про Нього, талановитого режисера-мультиплікатора, учасника марафону під умовним гаслом «Хто розсмішить більше» й подеколи навіть вельми серйозного співпрезидента унікального кінофоруму.

Ця дата здається абсолютно безглуздим жартом, бо цього не може бути ніколи! Давид Янович — активно й результативно працює, сьогодні коло його інтересів — комп’ютерні ігри. Його можна побачити на всіх яскравих (і зарубіжних, і вітчизняних) кінопрем’єрах. Стежить за новинками театрального життя Києва, особливо виділяючи театри імені Лесі Українки, імені Івана Франка й оперету.

До нього з повагою ставляться чиновники від кіно та працівники кіноцехів. Та що це! Давида Черкаського люблять усі — жінки й діти, друзі й колеги, кішки й собаки... Наша пошана, дорогий Маестро! З ювілеєм вас! Живіть довго й весело!

РЕАЛЬНА ВІЙНА І «ШПИГУНСЬКІ ПРИСТРАСТІ»

— Давиде Яновичу, передбачаю, що сьогодні ваш телефон буде розпечений, дуже багато хто схоче привітати завжди молодого й імпозантного іменинника з «дорослим» ювілеєм. Але ж з днем вашого народження і його датою в паспорті пов’язана загадкова історія — вони не збігаються. Зізнайтеся, справжнє свято було все-таки торік? Як це вийшло?

— Та нічого загадкового. Я народився 1931 року, тоді багато батьків записували своїх дітей так, щоб пізніше до армії пішли, щоб не воювали.

— Ваші рідні вже розуміли, що буде війна?

— Думаю, так. І, судячи з усього, не лише вони. Але батько ніколи нічого мені не розповідав, боявся, що можу проговоритися, й зараз мені страшенно шкода, що не знаю свою родову історію — хто мій дід, хто прадід, яке в них було життя?.. Син запитує, а мені нічого йому відповісти, немає жодних відомостей про родину.

— Чого саме боявся?

— Батько родом з єврейської провінції. Зі Шполи, це десь під Черкасами. Ось, власне, й усе, що я чув. І лише після смерті Сталіна з подивом дізнався, що у мене є родичі в Америці, що батьків батько (мій дід) залишив в Україні свою дружину й виїхав туди з дочкою. Одного чудового дня пролунав телефонний дзвінок і подібна до грому звістка — до нас їдуть родичі зі Штатів! Такого переляку в сім’ї я не пам’ятаю взагалі!

— Можливо, цей страх був пов’язаний із тим, що ваш батько займав відповідальну посаду? Адже він працював у Народному комісаріаті юстиції?

— Коли батько приїхав до Києва зі Шполи, він влаштувався працювати друкарем. Напевно, це було ще до революції, він 1899 року народження. Потім революція — знов-таки чорна діра в історії родини для мене. Пізніше батько став директором друкарні, а вже потім потрапив до Нарком’юсту. Судячи з усього, голова у батька працювала добре, він став помічником народного комісара юстиції у господарській частині.

— По суті, батьки належали до еліти передвоєнного суспільства?

— Взагалі, так. Ми жили у величезній комунальній квартирі на розі Пушкінської й Прорізної, з одного боку — консерваторія, навпроти — Будинок учених. Зараз цього будинку немає, на жаль. Під час війни в нього влучила бомба. Сила-силенна сусідів (сімей п’ять), великий коридор — було світло й радісно. За загородочкою жили дві старі німкені, років по вісімдесят, але коли почалася війна, вони кудись зникли. Пам’ятаю 22 червня 41-го...

— Невже пам’ятаєте?!

— Добре пам’ятаю, адже мені тоді вже дев’ять років виповнилося. Відчинені двері в усіх кімнатах і промова Молотова.

— Не страшно було?

— Спочатку ні. Ми (група піонерів) почали ловити шпигунів. (Сміється.) Щойно який-небудь чоловік заходив до громадського туалету — шпигун! Ми слідували за ним. Якщо довго не виходив, починали хвилюватися — напевно, передав секретні відомості за кордон. Грали й не розуміли нічого в перші дні війни. Коли падали запальні бомби, вилазили на дах й були страшенно засмучені, що жодна з них у наш будинок не влучила. Перші чотири або п’ять днів (боюся збрехати) в місті зовні нічого не змінилося — мирне життя. Магазини були повні, все, як завжди. А потім — бах! Порожні прилавки. Почалася паніка.

Десь за два тижні приїхав батько (він був на зборах у цей час), щоб відправити нас в евакуацію. Пам’ятаю вокзал, безліч народу... Було страшно.

КНИЖКИ І ЗАПАХИ ДИТИНСТВА

— Куди вас евакуювали?

— Спочатку нас посадили у вагон-лазню, й ми місяць рухалися на Урал, до Чкалова (Оренбург). Дорога була довгою, нас бомбили, багато хто відставав від поїзда. Ми їхали з мамою й тіткою, маминою рідною сестрою. Тітка була весела, мама — красуня. Не пам’ятаю, де брали їжу. Мене це не хвилювало, я був хлопчиком-оптимістом.

У Чкалові мама, яка ніколи не працювала, влаштувалася в дитячий садок. Щодня вона приносила по одному поліну, ми розпалювали піч, дим йшов у будинок, й ми в лютий мороз відчиняли вікно. А воно у нас і так було розбите, з величезним наростом снігу. Хтось із сусідів пік пампушки, відчуваю їхній запах досьогодні.

Узагалі, квартира була смішною: на першому поверсі — наша кімната, кімната військового льотчика (він був на фронті) і його дружини, яка кокетувала зі мною. Мені виповнилося 12 років — перші романтичні спогади (сміється). Далі жила циркова пара: він — скрипаль, вона — білетерка. Цирк був мій, я проводив там весь вільний час, хотів стати циркачем. Більше нікого не пам’ятаю.

А у дворі я натхненно розповідав різні цікаві історії хуліганам, щоб вони мене не били (сміється). Боксерськими якостями я не вирізнявся, а от книжок прочитав багато — адже розваг під час війни ніяких не було. Кругла радіоточка, й усе. Нещодавно, до речі, хтось виставив в інтернеті список «100 книжок, які потрібно знати», — я їх простудіював ще під час евакуації, всю класику. Ми взагалі були начитаним поколінням, мені здається.

— Які твори справили найбільше враження?

— Романтичні, пригодницькі. «Гаргантюа і Пантагрюель», «Дон Кіхот». Я навіть зробив зброю з картону й грав у театр. «Три мушкетери», «Острів скарбів», «Пригоди капітана Врунгеля». В останній вразили ілюстрації Костянтина Ротова. Пізніше його посадили, й книжка зникла. Але через якийсь час її видали знов, з тими ж картинками. Абсолютно приголомшливими!

— А кіно яке дивилися в цьому ніжному віці?

— Ще під час війни я подивився американську версію «Трьох мушкетерів» з братами Рітц у головних ролях і закохався у цей фільм. Цілий рік прогулював школу, передивлявся його десятки разів — просто жив у кінотеатрі! Пам’ятаю, весна на дворі, тане сніг, струмки течуть, а я у валянках, в яких вода хлюпає, біжу в кіно. І нічого, ніякого ревматизму, взагалі не хворів ні на що! Нещодавно, до речі, знайшов цю стрічку й передивився — абсолютно ті самі враження! А вже після війни велике враження на мене справив трофейний фільм «Дівчина моєї мрії» з Марікою Рекк.

Мені ніколи не було нудно. І вважаю, що це чудово, бо пам’ять зберігає лише хороші спогади, погане я не дуже пам’ятаю.

Наприклад, як зараз бачу, як до нас у Чкалов приїжджав батько, привозив усілякі дивовижні штуки. Дістав якийсь напій, сказав, що це ром. Я спробував його, і мене повело. Ще він подарував мені два красиві зошити на пружинках, яких зараз повно, а тоді вони були неймовірною екзотикою. І пістолет. Мама страшенно злякалася і втопила його, а потім виявилося, що це був зовсім не пістолет, а справжня красива запальничка. (Сміється.)

— День Перемоги пам’ятаєте?

— Так! Це було в Куйбишеві, куди ми переїхали з Чкалова, там жив мамин брат. Пам’ятаю стрілянину серед ночі, ми вибігли на вулицю, всі тріумфували, підкидали солдатів, радість була надзвичайна!

— А смерть Сталіна?

— Усі плакали. У мене теж тиха сльоза накочувалася. Я якось дожив до того дня, не розуміючи, що Сталін — виродок. Хотів навіть до Москви на його похорони поїхати, але мене зняли з поїзда.

— Сьогодні так багато літератури про той час, що важко таке уявити...

— Нашу сім’ю репресії не торкнулися, слава богу. Але батько, звичайно, чудово знав, у якому світі ми жили. Одного дня приходжу додому (після війни ми отримали маленьку 9-метрову кімнату з піччю на Саксаганського), а він рве «Єврейську енциклопедію» Брокгауза і Єфрона і спалює її. Йшов 1952 рік, у розпалі справа про сіоністську змову «лікарів-отруювачів», і батько розумів, що за таку літературу можуть посадити. А я був, як чистий аркуш, — батьки вберігали від зайвих знань.

— Можливо, саме тому я ніколи не чула, щоб ви погано або цинічно відзивалися про когось?

— Ненавиджу цинізм. Найжахливіші люди — циніки, брехуни й злодії. Мене так виховали. Я був єдиною дитиною в сім’ї, улюбленчиком. Мама ніколи мене не карала. Щоправда, одного дня хотіла вбити — кинула в мене столовий ніж.

— Що ж ви таке накоїли?!

— Мені були років шість, і мама повела мене до Будинку вчених на концерт. Вийшла співачка й заспівала арію «Слыхали ль вы...» з опери «Євгеній Онєгін». І мене чомусь такий сміх розібрав, я вмирав просто, зірвав концерт. Мама відвела мене додому і почала за мною ганятися, вочевидь, щоб відлупцювати, але я був жвавіший за неї, і вона від безсилля почала кидати в мене гострі предмети. А мені все одно було неймовірно смішно!

ВІД ІНЖЕНЕРА-БУДІВЕЛЬНИКА — ДО РЕЖИСЕРА-МУЛЬТИПЛІКАТОРА

— Ви згадували зараз свої підліткові емоції від побачених фільмів. Але то було ігрове кіно. А який перший мультфільм подивилися, пам’ятаєте?

— Мені було років шість, коли батько повів мене до маленького, 30-місного кінотеатру (він був у кінці пасажу, що напроти кінотеатру «Київ»). Ми дивилися там якусь стрічку «Союзмультфільму». І все — я пропав! Мені так вона сподобалася, що, напевно, тоді я й вирішив стати мультиплікатором. І я це зробив. Хоча закінчив Київський інженерно-будівельний інститут, технологічний факультет. У нас була приголомшлива група, ми досі інколи передзвонюємося. Там зібралися люди, яких з різних причин (і національної, зокрема) не прийняли до інших вишів.

— Ви вступили з першого разу?

— Я вступив по знайомству. Та й те — хотів на архітектурний, але в мене навіть документи туди не взяли, нічого не пояснюючи.

— Прикро було?

— Ні, абсолютно. Я, через наївність, сприймав усе те, що відбувається, як належне. Що цікаво, коли ми приїхали в евакуацію, в село під Чкаловим, там жили здебільшого татари й трохи українців. І в школі ніхто не знав, що я — єврей. А одного дня до нас додому прийшли якісь люди, з якими мама з тіткою розмовляли на ідиш.

— Ви теж знали мову?

— Розумів трохи, але не говорив. Але головне в цій історії те, що сусіди дізналися: ми — євреї. І всі збіглися подивитися, як же ми виглядаємо. Тому що були впевнені, єврей — це погано, а як він виглядає, не мали уявлення. І коли побачили красуню маму, шикарну тітку, були, чесно кажучи, розчаровані. (Сміється.) Потім я звик до такої пильної уваги до моєї персони, й мене це абсолютно не хвилювало. Я почувався громадянином світу.

— І як же все-таки громадянин світу змінив професію інженера-будівельника на режисера-мультиплікатора?

— Після інституту я працював у закладі під назвою «Проектстальконструкції». І постійно малював якісь картинки. До художньої школи я ніколи не ходив, але справу цю любив. Мені вистачало свого малюнка, щоб вигадати персонаж (режисер-мультиплікатор, до речі, саме з цього й починається, потім уже за його начерками золотою лінією проходяться художники). Одного дня охопило натхнення, почав малювати якісь кумедні сценки бенкету Богів з силою-силенною персонажів. Деяке наслідування французького художника Альберта Дюбу, яким я тоді захоплювався. Уже майже закінчував картину, раптом дзвінок — мій приятель Люсик Соболь, з яким ми разом займалися спортивною гімнастикою, говорить, що почув по радіо про організацію на студії науково-популярних фільмів цеху мультиплікації (всі знали про мою пристрасть). Я й пішов туди з цією самою картиною. Вона сподобалася директорові, який, чесно кажучи, на анімації абсолютно не розумівся, й він узяв мене на роботу. І ще двох людей. Основоположниками студії були легенди мультиплікації Ірина Борисівна Гурвич і Іполит Андроникович Лазарчук. Чарівні люди. Вона — владна пані, він — м’яка, мила людина. Ось так усе й почалося. Працювали з натхненням. Я приходив додому, щоб заснути, а вранці скоріше прийти на студію. Це таке щастя!

— Який був рік?

— 1959-й.

— А коли ви вперше побачили своє ім’я в титрах?

— До дебюту було ще далеченько. Спочатку нас вчили, як треба робити мультфільми. Послали на тиждень на стажування до Москви. Пам’ятаю, В’ячеслав Котьоночкін (автор фільму «Ну, постривай!» — Авт.) малював картинки до фільму Бориса Дьожкіна «Незвичайний концерт», як персонаж Гурвінек грає на трубі, потім зістрибує, й уже — на контрабасі. Я очманів, наскільки легко, спокійно він працював. Дивився, як заворожений! У кімнаті з Котьоночкіним сиділи ще три величезні чарівні «звірі» мультиплікації, всі фронтовики. Під час перерви вони один за одним ставно потягнулися в чаркову, що була напроти студії, вистояли чергу, випили по стакану портвейну з автомата й пройшли у скверик, де був ставок з лебедями. Сіли на лавку й почали спостерігати за ними. Я не міг на них намилуватися — боги! Справжні боги!.. Шкода, відрядження тривало всього тиждень.

— Напевно, все-таки багато чого навчилися, адже вже перша ваша самостійна робота «Тайна чорного короля» на фестивалі в Румунії отримала премію за найкращий дебют. Пишалися перемогою?

— Мені було абсолютно байдуже, оскільки завжди найбільше насолоджувався процесом роботи. Тоді серед мультиплікаторів королем був Вовка Дахно (режисер серії про козаків, «Енеїди». — Авт.) — його стрічки вже показували на широкому екрані, ми ж робили фільми для телебачення. Пам’ятаю, прохожу повз кінотеатр «Комсомолець України», а там афіша його картини. І дівчина розкішна стоїть. Я вирішив будь за що познайомитися з нею, й щоб справити враження, збрехав, що я — режисер Дахно і мій фільм йде в кінотеатрі. Ось це була перемога! Усе інше не хвилювало категорично! І заздрості ніякої не було. Тоді ж на студії працювало багато талановитих людей, архітектори, з вищою технічною освітою, всі мої друзі — художники-мультиплікатори Марік Драйцун, Алла Грачова, Рем Пружанський.

— Вони прийшли на «Київнаукфільм» з вашої подачі?

— Прийшли вони самі, але я був «гачком», якорем, який зачепився на студії.

ЗУСТРІЧ З РАДНОЮ

— Ми з вами познайомилися, коли ви вже працювали в тандемі з чудовим художником Радною Сахалтуєвим. Продовжуєте співпрацювати й до цього дня. У чому секрет союзу, в якому немає розчарувань?

— Одного чудового дня мене перевели в освітлювачі.

— Чула цю історію з різних вуст. Яка версія у першоджерела?

— Я пішов святкувати Новий рік на свою колишню роботу. У величезному залі зібралося осіб 300—400, усі друзі, знайомі. Почалися танці, а я обожнював танцювати! Але годині десь о п’ятій ранку публіка почала втомлюватися, ставати нудною. Тоді я сказав: «Хочете всіх розвеселю?» «Хочемо», — говорять. Я заліз на стіл і з криком «Ап!» роздягнувся.

— Повністю?

— Абсолютно. Ми працювали під стиляг, і деякий досвід розкутої поведінки був. Коротше, розвеселив. Вечір спалахнув з новою силою. Але незабаром пішов слух Києвом про цю історію — тоді почалася боротьба зі стилягами. Могли й до в’язниці посадити за хуліганство. І одного дня вдома пролунав дзвінок з райкому партії, запитували, що конкретно сталося на тій вечірці. Я захвилювався. Потім дзвінок з ЦК партії. І пішло-поїхало. Був суд...

— Переживали?

— Звичайно, дуже. За тата з мамою переживав. І що цікаво, на суд не прийшов жоден з друзів, які сиділи зі мною за одним столом. Коли я повернувся додому, батьків заспокоювали люди, яких я абсолютно не чекав побачити, — кілька осіб з гімнастичної секції.

— Вас часто зраджували?

— Часто.

— Умієте прощати?

— Звичайно. Я не злопам’ятний. Розсердитися можу, але через 10 хвилин усе минає.

...Тоді мене виключили з комсомолу — йшов 1961 рік, мені — 28 років. Було дуже смішно й сумно водночас. Коли я хотів стати мультиплікатором, чомусь влаштовував скандали рідним, і на нервовому грунті заробив виразку. А коли мене перевели в освітлювачі, щодня від переживань їздив додому обідати, курочку їв. І виразка зникла, як і не бувало. До цього дня. А ще я познайомився з шикарними хлопцями, які працювали в цьому цеху, їздив країною, спілкувався з людьми. Повернувся в професію трохи битим, щоправда, мудрості мені це не додало (сміється).

— Саме в цей час ви познайомилися з Радною Сахалтуєвим?

— Так, він прийшов на студію і був абсолютно іншою, чужою людиною. ВДІКівець, дуже розумний, упевнений в собі. Я вивчав історію кіно, він знав її й любив — ми розмовляли про мистецтво. Подружилися. І коли мені запропонували робити перший фільм, я запросив Радну. Ми спрацьовувалися. Відтоді разом — з першого й до останнього фільму.

— Побувавши не раз на фестивалі анімаційних фільмів, я взагалі зауважила, що мультиплікатори — дуже згуртоване, не завидюще співтовариство, чого (не хочу нікого ображати) частенько не скажеш про їхніх колег, які займаються іншими видами кіно. Як ви поясните цей феномен?

— Я думаю, що аніматори — своєрідні люди, оскільки присвятили себе особливому різновиду кіномистецтва. А майже все наше покоління має, до того ж, інженерну освіту, яка «вирівнює» людину, робить її більш цілеспрямованою. Тому немає заздрості. Ми інколи громили один одного на чому світ стоїть, але не для того, щоб принизити, а щоб фільм зробити кращим, досконалішим. У нас працювали освічені, інтелігентні люди — редактор Свєта Куценко, режисери Тадеуш Павленко, Ігор Ковальов, Вовка Дахно, художники Едуард Кирич, Радна Сахалтуєв, інші. І в Україні було своє хороше кіно. Ще трішки, й молоде покоління підтягнулося б, якби все не розвалилося...

ПРО РАДОЩІ Й ПЕЧАЛІ

— Ви шкодуєте про розпад Радянського Союзу?

— У цілому, ні, звичайно. Найприємнішою в тому часі була робота — зі стрічки в стрічку. Місяць відпустки — і новий фільм. А коли раптом усе розвалилося, якби мене не запросили на приватну студію, що відкрилася, не знаю, що робив би...

— Чому тоді не закінчили фільм «Макарони смерті, або Помилка доктора Бугенсберга»?

— Невідомо, куди поділися матеріали. Ми встигли зробити лише «пілот», та й то не до кінця. Робота могла бути цікавою — актори чудові, костюми зшили. Зняли в Ялті заготовки, треба було дозняти павільйон і мультиплікацію. На тому все й закінчилося. Це був 1992 рік, як зараз пам’ятаю. Мені 60 років, і попереду невідомість...

— Виїхати з країни не думали?

— Мабуть, ні. Якби хотів — виїхав би, як багато моїх товаришів зробили.

— Добре пам’ятаю вас у ті роки, коли почалися масові від’їзди за кордон. Стрункого, трохи гордовитого, елегантного, як Ів Монтан, у блакитних джинсах і чорній сорочці, без сумки, але з незмінним товстим журналом у руці — «Иностранная литература», «Новый мир», «Октябрь». Сьогодні так само багато читаєте?

— Лише детективи. Усю класику прочитав під час війни, потім — хорошу радянську літературу. А от Достоєвський пройшов повз мене, в мій час його взагалі не видавали. Нещодавно намагався осилити — важко. Усе-таки вже мозок не той, та й хода не та... (Сміється.)

— Порадьте що-небудь, я теж люблю детективи.

— Обожнюю Пелама Вудхауса. Скупив усі його книжки, що продавалися. Читати їх — сама насолода. Потім — Івлін Во. Це стара англійська література, вишукана й некваплива, в кожній строчці — гумор. Він мене зараз тримає в тонусі. Природно, Стефан Цвейг, Марк Твен... «Простаки за кордоном» — узагалі, мій підручник. Я за кордоном не був (точніше, всього тричі виїжджав), а Твен бував, і завдяки ньому я багато чого дізнався.

— На скільки років ви почуваєтеся?

— На 85. Або 86. (Сміється.) А якщо чесно, дуже постарів за останні три роки.

— Не вірю! У чому це проявляється?

— Я почав мислити нецікаво. Став нудний собі. Менше читаю, більше сплю, а це не є добре. Хоча обожнюю, коли довкола гамір, люди про щось говорять... Тут я — у своїй тарілці. Тишу не люблю, кабінетний спокій не для мене. Але старість спотворює напрям життя, то уповільнює перебіг, то, навпаки, прискорює. Якісь сни сняться весь час. Кішки на мені сплять, незручно.

ПРО ДОБРОТУ Й МОЛОДІСТЬ

— Кішки? Скільки ж їх у вас?

— П’ять. Років двадцять тому одна народила у нас під дверима, і Наташа (режисер-мультиплікатор Наталія Марченкова, дружина Д.Ч. — Авт.) весь виводок забрала в дім, відтоді вони й прижилися. Багато їх у нас перебувало, і всі — одна сім’я. Хоча, в принципі, я люблю собак. Вони — саме благородство. А кішки дивляться на мене, як на... дивака. Лише один котик, якого я підібрав на вулиці, не відходить від мене. Він — суперовий! Сідає на край столу й стежить за мною, хоч би куди я пішов. Говорю йому: «Скажи що-небудь», — мовчить. (Сміється.)

— Як звуть вихованців?

— Котики. Вони в мене без імен. Деякі гуляють на вулиці, раніше — з повідцем, зараз самі по собі. Коли увечері зву додому, кричу: «Ко-ти-ки!», вони всі біжать. Я не відчуваю себе їхнім господарем — лише годувальником. І це лякає. Наташа не впорається без мене, я навіть розпорядження деякі почав давати. А так би пішов абсолютно як святий. Усім віддав те, що міг віддати. Забрав у всіх все, що міг забрати. Життя все-таки — чудова штука!

— Сподіваюся, ви не думаєте про це постійно?

— Ні, боронь боже! Мені цікаво жити. На молодих дивлюся — які красені! Наприклад, останній голова Союзу кінематографістів — Тарас Ткаченко. До нього приходили якісь хлопці, українською говорять, як боги, я відчуваю їхню мову. Хотіли провести реформи в Будинку кіно, але старенькі почали чинити опір, і Тарас пішов з посади. Шкода. І сумно, що все-таки зникло те, чим я жив, — творчість. Але я вдячний батькові з мамою за оптимізм, з яким я народився, за те, що мені завжди таланило в житті й за бажання великих, огрядних жінок. Адже я раблезіанець! (Сміється.)

Світлина Дениса Костюка

Ірина Гордійчук, «День», 23 серпня 2017 року, №148–149

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»

10 листопада, неділя, Синій зал Світова флешмоб-прем’єра документального фільму «Я-Мобер» (Реж. А. Дем’яненко, Д. Томашпольський)

11 листопада, понеділок, Синій зал ЗІРКИ СВІТОВОГО КІНО: «Графиня із Гонконґу» (реж. Ч. Чаплін)