f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Микита Лиськов: «Та хоч би просто показати секс засобами анімації»

19.08.2017

Один із найцікавіших вітчизняних мультиплікаторів Микита Лиськов – про те, чим відрізняється авторська анімація від кінематографу, хто її рухає і чому рухати її важко.

Інга Естеркіна, Cultprostir

Микита Лиськов, аніматор і художник, відомий вже далеко за межами умовно вузького кола шанувальників мультиплікації, нещодавно повернувся зі Словаччини. Туди, в маленьке місто Жиліна, його запросили на міжнародний фестиваль анімації «Анча». Ми зустрілися в Дніпрі, в резиденції арт-центру «Квартира», під час уроку, який Микита давав юному учневі школи анімації «Лінолеум», чиї поки що нечисленні роботи потрапляють в соціальні мережі під ніком Avel. Час від часу Микита відволікався від бесіди, щоб зробити зауваження, висловити думку або заохотити до більш докладної розробки сюжету.

Напередодні в Дніпрі, в галереї «Артсвіт», Лиськов розповів про фестиваль і поділився своєю добіркою свіжих мультів: про людські відносини, світові проблеми, секс, насильство, рок-н-рол, тонкі взаємодії антропоморфної лінгвістики... Анімації доступне все.

Цікаво – всі ми знайомі з мальованими та ляльковими персонажами, Міккі Маус популярніший за Майкла Джексона, Уоллес і Громіт майже так само знамениті, як Девід Бекхем, «Сімпсони», «Південний парк» і «Гріфіни» могли б з легкістю замінити продукцію Великого Голлівуду, яка втрачає залишки привабливості з року в рік, а про сучасну анімацію, і про її найцікавіший, авторський сегмент, ми знаємо дуже мало.

Микито, ти вчора показував нам свою добірку мультфільмів з фестивалю в Жилині, Словаччина. За яким принципом ти їх відбирав?

За принципом свіжості. Тобто, можливо, мульти ці недосконалі, але авторам хотілося і вдалося сказати щось нове.

Щось, що не часто зустрінеш в мультиплікації?

Наприклад! Та хоча б просто показати секс засобами анімації.

Мова йде про мультфільм «Привіт, це твоя мама»?

Так.

Мені дуже сподобався цей пластиліновий мультфільм – такі психоаналітичні конотації, виражені яскраво і весело, ось це прокляття, що зводить з розуму пов'язані між собою кровним зв'язком покоління. А що в твоєму уявленні «досконалість»? Наведи приклад досконалої роботи.

Хочу зауважити, що жоден з показаних мною фільмів не був відзначений призом на «Анчі». А фільми, які, навпаки, призи отримали, були зроблені дуже добре – технічно, в першу чергу. Тобто – акуратно розфарбовані, зрозумілі, в них не було речей, які порушують різноманітні табу, вони були офіційні, політкоректні... Тому я вирішив їх не показувати, а зробити вибірку з «недосконалих», але тих, у яких воля автора є визначальним фактором.

Тобто виходять за рамки суспільного договору – «ми не говоримо про ряд актуальних речей, а ви нас про це не питаєте»?

Так.

Микито, ти людина, яка в галузі мультиплікації має енциклопедичні знання, і сучасну мультиплікацію знаєш дуже добре. Яким був твій шлях у цей світ? Ти ж людина з конвенціональною художньою освітою, наскільки я знаю – закінчив Дніпропетровське художнє училище. Що тебе спонукало стати мультиплікатором?

Я, напевно, завжди хотів малювати мультики, але не знав, що це можливо... Думав, що десь далеко якісь особливі обрані їх роблять, що це магія якась, чудеса... А, виявляється, в Дніпрі була дитяча студія «Веснянка», і досить довго. Класно було б, якби я туди потрапив ще в дитинстві, але не сталося, на жаль.

А скільки тобі було років, коли ти закінчив училище?

19 років. Якраз інтернет почав з'являтися всюди, і я став активно цікавитися предметом, читати про мультиплікацію – наприклад, «Сніг на траві» Норштейна, дивитися відразу все: фільми Хаяо Міядзакі, кліпи Gorillaz і роботи Івана Максимова. А потім якось побачив в інтернеті інтерв'ю з мультиплікатором, режисером, художником-постановником Степаном Ковалем – він тоді якраз отримав «Срібного ведмедя» за свій пластиліновий «Йшов трамвай дев’ятий номер» на Берлінському кінофестивалі, і ця інформація була всюди. І ось в інтерв'ю Коваль сказав про те, що навчався анімації в інституті Карпенка-Карого. І тут я зрозумів, що мені треба їхати вступати.

Наскільки я пам'ятаю, професія «мультиплікатор» – одна з багатьох на кінофакультеті Карпенка-Карого. Чула, що і з освітою проблеми.

Моїм майстром, викладачем, був художник-графік Роман Адамович. В анімації він працював небагато – переважно як художник-постановник. І ось я – художник потрапив до художника. Роман Адамович оцінив, що я вмію малювати. В анімації дійсно дуже важливо – вміти малювати. Мої однокурсники, ті з них, хто не мали навичок малювання, так нічого і не зробили.

А що ще, крім вміння малювати, важливо для анімаційного режисера?

Найважливіше – мати, що сказати. У тебе має бути тема. Тема може бути будь-яка: любов, ненависть, страждання, захоплення красою цього світу або смерть. Неважливо, головне, аби вона була, аби щось ятрило душу автору. Всьому іншому можна навчитися – і драматургії, і режисурі. Раніше на нашу спеціальність брали людей з першою освітою. Був важливий життєвий досвід. Тому що, якщо ти тільки після школи, який у тебе може бути досвід? Зараз, правда, вже беруть всіх підряд.

Микито, в чому, на твою думку, різниця між мультиплікацією і кінематографом?

Чудове питання! Насправді між кіно і анімацією різниці майже немає. Хоча, якщо взяти будь-який кінословник, то звідти ми дізнаємося, що анімація «створюється покадрово». Якщо в кіно все вимірюється шматками плівки, і монтується так само, то в анімації монтується кожен кадр. І режисер контролює кожен кадр. Ейзенштейн заздрив Діснею – говорив, що у Діснея є тотальний контроль, а у нього – немає. Кіно може бути реалістичним або умовним, як і анімація, в анімації можуть зніматися живі актори, як і в кіно, і там, і тут важливий звукоряд, і так далі. Дуже багато спільного, тож головна відмінність – в покадровій зйомці. Але відмінність ця – чисто технічна.

Особисто для мене різниця в тому, що анімація за своєю природою сюрреальна. Тому, коли я бачу реалізм в анімації, у мене виникає питання – навіщо це робити, коли так само можна висловитися за допомогою художнього кіно?

Ти зараз про які фільми говориш?

Наприклад, останній фільм Міядзакі, 2013 року, «Вітер міцнішає». Просто художнє кіно – немає жодних чарівних персонажів міядзаковських. Наприклад, Pixar роблять настільки реалістичні короткометражки, що це неначе просто пародія на ігрове кіно. Ось, скажімо, цей коротенький мульт про пташку «Piper» (2016). Звичайно, пташку в реальності так не видресируєш, але в цілому все одно все виглядає і сприймається як пародія на кіно, я відчуваю імітацію, підробку.

У Pixar’а були свої вершини – згадати хоча б «Історію іграшок», всю трилогію.

Так, звичайно. Хоча я особисто не люблю комерційне 3D – воно мені здається пластмасовим і штучним.

І ще мені здається, що в цих мультфільмах, які ми зараз згадували, час іде так само, як в реальному житті. Ось що мені в них не подобається!

За десять хвилин в анімації можна розповісти таку історію величезну, і вона сприйматиметься природно, а в кіно ти за цей час ніколи так багато не встигнеш. Плин часу – він різний в анімації і в кіно. Розумієш, про що я говорю? В анімації в десять хвилин можна вкласти сто років, і у глядача від цього не виникне дискомфорту.

А в кіно потрібен титр: «Минуло п'ятдесят років».

Так! У кіно глядачі вимагають адекватної реальному часу протяжності.

Час кіно – взагалі важлива річ. Між іншим, професійне, з точки зору кіно, визначення порнографії полягає не в демонстрації (або її відсутності) статевих органів, а в тому, що час кіно синхронізований з часом життя, статевий акт виникає нібито в реальному часі, і дуже важливо донести до глядача відсутність підробки, склейки, монтажу. Тобто порно знімають як документалку, documentary, хоча, звичайно, це напевно часто mockumentary, тобто підробка під документальність. А мультиплікація не потребує підробки під реальність, і час у неї свій.

Так, свій час. І я навіть не поділяю мультиплікацію на короткометражну і повнометражну: повноцінним за висловом може бути фільм, що триває 15 секунд, або десять хвилин, або півтори години, неважливо. По відношенню до анімації ці поняття – «повний метр», «короткий метр» – непридатні.

Я коли дивлюся короткометражний художній фільм, мені здається, що історія тільки починає розгортатися, і тут його – бац! – і обрізали. Не можу назвати жодну короткометражку з побачених на фестивалях, яка б мене задовольнила...

А «Кава та сигарети» Джармуша? Складається з короткометражок.

Це так, хороший приклад. Але Джармуш їх все-таки склеїв разом.

Повернімося до фестивалю «Анча» в Жиліні. «Анча» – міжнародний фестиваль, присвячений анімаційному кіно, створеному насамперед для дорослої аудиторії. Мені подобається, що організатори ставляться до предмета своєї роботи без пафосу. Сама назва – «анімація» – тобто «оживлення, одухотворення», поняття «душі» всередині – одразу якось налаштовує на серйозний, занадто серйозний лад. А тут люди назвали «Аніму» «Анькою», тобто «Анчею», все одно що «Душу» – «Душкою» або «Душенькою», і зробили своїм логотипом таку собі ретро-дівчинку в хустинці. Про що ти нам докладно розповів вчора.

Сам фестиваль взагалі не пафосний – там немає всіх цих «червоних доріжок», смокінгів: приїхали автори, ходять, спілкуються, показують своє кіно... Десять років тому цей фестиваль заснували аніматори, студенти з Братислави. У них був бюджет у 200 євро, і вони вирішили провести фестиваль не в столиці, а в маленькому містечку Жиліна. Цікаво, що команда організаторів постійно змінюється – немає жодної людини, яка б казала – ось, я тут з самого початку... Найбільший «старожил» працює в команді всього три роки.

Взагалі, вони примудряються запрошувати дуже крутих, божевільних гостей! У цьому році були три режисери з Британії: Баррі Пурвз, Пол Буш, Роберт Морган.

Баррі Пурвз, номінант Oscar і BAFTA. Я включив до своєї добірки його ляльковий фільм «Чайковський. Елегія». Серед іншого, фільм унікальний ще й тому, що, як розповів Пурвз, цей мульт знятий за мізерний бюджет. З якого половина пішла на створення ляльки Петра Ілліча.

Пол Буш займається експериментальною анімацією – знімає покадрово найрізноманітніші вже існуючі об'єкти...

Такий анімаційний ready-made...

У Буша є фільм «5 minute museum», побудований на вазопису, давньогрецькому декоративному розпису сосудів, – там же цілий світ, від мінойської культури до християнства. Буш знімав в музеях чорнофігурну кераміку...

Оживив давньогрецькі комікси...

Ось, цього року на фестивалі Пол Буш провів майстер-клас.

Ще один британський гість – Роберт Морган, шанувальник трешу. Показував цього року фільми, які його надихають. Наприклад, коли йому було 6 років, він побачив «Безликий демон» (Fiend Without a Face), в якому ожилі мізки нападали на людей. Це його вразило, і всі персонажі Моргана досі начебто зроблені з м'яса – криваві... І виникає цей ефект горора – начебто страшно, але хочеться сміятися. Морган робить лялькову анімацію.

Я погуглила і знайшла шедевр Моргана під назвою «Кіт-вбивця»...

А минулого року на «Анчу» приїжджали американці, брати Стівен і Тімоті Квай, вони роблять такий dark noir. До речі, брати Квай років десять тому приїжджали в Україну – були гостями фестивалю Бруно Шульца, який проходить в його рідному місті Дрогобичі, – тому що робили наприкінці 80-х мульт за оповіданням Бруно Шульца «Вулиця крокодилів».

Але повернімося до Моргана. Я запитав його про студію. Тому що у нас тут уявлення про закордонних аніматорів таке – є студія, дороге обладнання, все в шоколаді. Морган відповів, що робить мульти в своїй спальні, а на питання, як він заробляє на життя, відповів, що викладає.

Всім в авторській анімації живеться не легко. Особисто для мене дуже прикро, що анімацію не сприймають як мистецтво. Я думаю, це тому, що анімаційний фільм не має оригіналу. Мульт можна тиражувати на цифрових носіях скільки завгодно. Якщо в образотворчому мистецтві є поняття унікального шедевра, що існує в одному-єдиному екземплярі, то фільм можна тиражувати нескінченно.

Почекай, але ж є поняття відеоарту, художники продають авторські копії...

Немає в анімації колекціонерів. І потім – плівка застаріває, носії виходять в тираж... Немає такого носія в анімації, як «полотно, олія». Якби було інакше, то аніматори були б багатими, їхні фільми купували б колекціонери, всі б їх любили, знали. А так – артринок з його механізмами взагалі анімацію не сприймає, ось така штука відбувається... Але, може, це і прикольно – немає пафосу, насамперед, з цими виставками, ексклюзивами, не треба кудись далеко їхати, платити за вхід... Ти можеш перебувати в Дніпрі і дивитися оригінали.

Дуже демократично.

А в 2015-му на «Анчу» приїжджав Прііт Пярн. Прііт Пярн – естонець, всесвітня зірка анімації, суперкрутий художник. Для мене він – як Пікассо.

На одній з твоїх лекцій ти показував фільм Пярна «Трикутник»...

Тобто в це маленьке містечко Жиліна приїжджають всесвітні зірки.

Як ти потрапив до їхньої програми?

Розсилав свій останній фільм «The end» по різних фестивалях, і деякі брали його в програму. Цей мій мульт показували в Польщі, в Греції – в Афінах. Нещодавно його показували в Швеції, в Стокгольмі, і він навіть увійшов до трійки найкращих за вибором глядачів.

Але фестиваль «Анча» був першим, який запросив мене, надав житло і так далі, і я, звичайно, із задоволенням поїхав. Дуже хочеться бачити всю цю анімацію – тому що, якщо не зловити її на фестивалях, то потім вона ніби розчиняється в інтернеті, ховається там, десь осідає.

Впевнена, що є колекціонери, які авторську анімацію збирають і зберігають.

Напевно, є, але я знаю не багатьох. В Україні є Михайло Царьов, який створив фестиваль «Лінолеум», а також допоміг мені в Дніпрі зробити школу авторської анімації. І ще я нещодавно дізнався, що в Німеччині живе якийсь Paolo Polesello, який постійно спонсорує авторську анімацію. На «Анчі» я познайомився із фанатом анімації Петром Кардасом з Польщі, він у себе на батьківщині робить фестиваль «O!PLA».

До речі, про польську анімацію. Я в захваті від фільму Марти Пайєк, який ти показав, – «Нереальні фігури та інші історії II».

Так, в Польщі і зараз анімація активно розвивається – держава підтримує. Але музею анімації, як сказав мені Петро Кардас, немає, тільки якась невелика секція на задвірках Музею кіно. Авторська анімація рухається, здебільшого, тільки ентузіастами.

Мені це, чесно кажучи, дивно. Повнометражні мультфільми збирають шалені гроші по всьому світу, мультиплікація вписана давно і міцно у великий бізнес, мультиплікаційні персонажі випереджають за популярністю зірок-людей, є й плейсмент, мерчандайзинг. При цьому зрозуміло, що вся ця махина, цей мейнстрім підживлюється за рахунок маргіналій – незалежних талантів, яких повинні ж шукати, знаходити і підтримувати. Наприклад, шанувальники Ніка Парка зі мною погодяться – Уоллес і Громіт були народжені поза великими студіями і користувалися популярністю задовго до «Прокляття кролика-перевертня». Нехай навіть віддані шанувальники були незадоволені тим, як розвивали тему британської Aardman Animations на голлівудській DreamWorks Animation.

Ти знаєш, на фестивалі у мене склалося враження, що авторську анімацію рухають люди молоді, студенти. Тому що вік учасників не перевищував 35 років. Потім, напевно, настає життя, «битовуха», і вони йдуть працювати на великі студії.

Розкажи про фільми, який ти вирішив сьогодні викласти в інтернет.

Фільм «Я купив велосипед» був зроблений мною відразу після закінчення універу, і це був такий протест – я тоді втомився робити глибокодумні мультфільми. Несподівано «Я купив велосипед» приніс мені перемогу на фестивалі «Де Кіно» і був тепло прийнятий на фестивалі «Молодість» у 2015 році. Цього року його ще на «Лінолеумі» покажуть.

І другий ролик – збірка робіт мого учня на ім'я AVEL. Цей хлопець має ту свою тему, про яку ми говорили на початку. Іноді у мене виникає дивне відчуття: не можу зрозуміти, хто в кого вчиться – я у нього чи він у мене.

Інга Естеркіна, Cultprostir, 14 серпня 2017 року

10 грудня, понеділок, Червоний зал

10 грудня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД» (І серія)

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»