f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Сергій Тримбач: «За ментальністю Довженко був месією — масштаб його мислення відчував Сталін, тому й загравав з ним»

12.09.2014

Людмила Яновська, «Урядовий кур’єр»

Хоч визначний Олександр Довженко помер у 62 роки, у його день народження можемо сказати, що він вже дожив до 120-ліття. Тому що з багатьох його здобутків у кількох мистецьких царинах час не зітер художньої цінності й суспільної значимості. З цього й почали ми розмову з найсоліднішим в Україні знавцем творчості Олександра Довженка  Сергієм Тримбачем.

Голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач— Сергію Васильовичу, навіть назви довженківських творів «Ніч перед боєм», «Україна в огні», його фраза зі щоденника, що фашисти виставляли поперед себе жінок і дітей, — ніби про наше сьогодення…

— Філософія війни Олександра Довженка нині дуже актуальна. Я, наприклад, часто цитую його щоденниковий запис 1942 року, коли він був на фронті як журналіст: «Все, ми програли війну — письменник Журахович украв у мене з тумбочки 2-й том творів Лесі Українки»… Або як він обурюється безголов’ям військового начальства: на переправі в одне місце зігнали сотні машин, зброю, а прилетіли два бомбардувальники і все це знищили — який ідіот до цього призвів?

У моральному вимірі не має значення, що і скільки ти вкрав під час війни, — книжку чи на мільйон гривень зброї. І завжди злочинно, коли не бережуть солдатів, використовуючи їх як гарматне м’ясо.

— Ви виступали з лекціями про творчість Олександра Довженка в багатьох країнах, спостерігали, як сприймають його світовий шедевр — «Землю». Мабуть, люди, які там не надто знають історію України, реагують на цей фільм первісно, без ідеологічних нашарувань?

— Колись у нас була така мистецтвознавча гра: п’ять шведських критиків — проти п’яти українських. Кожен виставляв десять найкращих, на його погляд, фільмів. І на перехресному обговоренні їх один із шведів кількома фразами розкрив сутність «Землі»: це картина про запах сіна, хрумкотіння яблук, висоту небес…

А на ретроспективному показі стрічок Довженка у Вашингтоні на початку минулого десятиліття місцеві українці намагалися навіть кричати на мене: у вашого Довженка руки по лікоть у крові, його «Земля» готувала колективізацію і Голодомор… Я відповів, що вони сплутали якогось записного журналіста-хронікера, котрий обслуговує чиїсь інтереси, з визначним чоловіком, здатним створити геніальну образну систему. Навіть Дем’ян Бєдний, коли був практично спікером Кремля, у віршованому фейлетоні супроти «Землі» відзначив доволі точно: мовляв, треба було зробити фільм про колективізацію, а в Довженка він — про що? Яка революція в такому селі, серед такої чудової природи, де все й так прекрасно?

За своєю ментальністю Довженко був месією. Масштаб його мислення відчував Сталін, тому з ним загравав, а потім і порятував у 1933 році: якби не вождь, його б стовідсотково заарештували і в кращому разі запроторили  до таборів.

— Нагадайте ту ситуацію …

—У 1932-му Довженко закінчує фільм «Іван», який піддається критиці, і в кінці року їде з дружиною Юлією Солнцевою у санаторій до Сухумі. А в цей час вже виключили з колгоспу батька, були й інші натяки на те, що його мають заарештувати. За мемуарами Юлії Солнцевої, вони отримали телеграму від Бориса Шумяцького, тодішнього керівника кіно: щоб поверталися в Москву, не заїжджаючи ні до Києва, ні до Харкова, бо там режисера арештують. Так і зробили. Шумяцький влаштував Довженку аудієнцію зі Сталіним.

Після неї Довженко заявив, що світ розвиднився для нього на всі чотири сторони. Ще б пак! У громадянському сенсі митець був при смерті. І тут раптом сам вождь подає руку... Та ще й замовляє фільм, який дістав назву «Аероград», а потім упродовж кількох років патронує.

Сталін замовив кінорежисеру і «Щорса» — «українського Чапаєва». Недавно вийшла книжка «Довженко без гриму», яку упорядкували ми з літературознавцем Вірою Агеєвою. Я там, зокрема, надрукував фотографії окремих сторінок сценарію цього фільму з правками Сталіна. Він наполягав на тому, аби Щорс був інтелігентним. Довженко робив цей фільм три роки, оскільки паралельно переписувалася історія революції та громадянської війни,- Сталін мусив стати в ній головною дійовою особою…

Вождь то виходив на зв’язок із режисером, то зникав. Довженко писав йому розпачливі листи. У 1937 році ледь не втрапив у автокатастрофу: з’ясувалося, через підпиляне кермо. Все це закінчилося для нього інфарктом, чотиримісячним постільним режимом. І тільки в 1939-му він нарешті закінчив стрічку, яку вождь сприйняв позитивно. Фактично Сталін був  генеральним продюсером картини. Він забракував двох акторів на роль Щорса. Зрештою, затвердили Євгенія Самойлова, актора театру Мейєрхольда. Мейєрхольд дуже добре ставився до Довженка, ще встиг побачити «Щорса». Є навіть запис, де він високо оцінив і виконавця головної ролі, і режисуру.

У «Щорсі» справді багато вдалого і гумору. Це справді український фільм, а не просто зроблений в Україні.

— Як ви гадаєте, наскільки щирими були відносини Довженка зі Сталіним? Він насправді так цінував вождя, чи це була певна гра?

— В українських виданнях дуже часто опускають, ніби соромляться за Довженка, один із його щоденникових записів. Коли Сталін помер, написав розпачливо: хто ж мене тепер порятує? Бо, як відомо, міг очолити Радянський Союз і Берія, який ще в 1944-му із задоволенням розмазав би Довженка по стіні за кіноповість «Україна в огні».

— Тобто він так і не розчарувався у Сталіні?

—  Сталін не раз запрошував його на нічні прогулянки по Москві. Уявімо, як це було. Довженко був дуже балакучим, а мовчазний вождь пихкав у свою люльку і слухав, що той говорив. Скажімо, про те, що Москва неправильно влаштована архітектурно, їй не вистачає високих точок. Не думаю, що сталінські висотки з’явилися тільки завдяки словам Довженка, та все ж... Той же Борис Шумяцький, який керував кіно в 30-ті роки, згадував, як Сталін відреагував, коли він намагався покритикувати «Аероград»: «Ну и что же, он так мыслит». Гра режиму на шахівниці людських доль була насправді значно тоншою, ніж декому здається. Сталін розумів: потрібні і такі, як Дем’ян Бєдний, і такі, як Пастернак, Довженко, Ахматова. Такий собі театр Карабаса Барабаса…

Розуміючи, що влада ставиться до нього загалом добре, Довженко поводився часом досить зухвало й годинами говорив речі, за які інших саджали за півслова. Йому це певний час прощалося.

— Які вчинки Довженка, суто людські, вам імпонують?

— Друзі дорікали йому (Юрій Яновський, наприклад), що, мовляв, зі Сталіним зустрічається, а щоб комусь помогти, так і ні. Я донедавна теж так думав. А тепер, перечитавши  багато його листів і відповідей на них, переконався, що незрідка він сприяв людям - ліками, працевлаштуванням, матеріально. Остап Вишня, звільнившись із таборів, одразу до кого прийшов? До Олександра Довженка, й той не відвернувся, допоміг.

Після 1944 року він і сам жив з Юлією Солнцевою іноді на межі з бідністю. І при цьому  примудрявся допомагати сестрі-лікарці та її чоловіку-професору, бо тоді з ними мешкала в Києві його мати. Я недавно прочитав, як він вибачався перед сестрою, що якогось місяця не зміг вислати їй грошей. Довженко жив не в розкошах, не міг дозволити собі послуги друкарки: його сценарії й усе інше передруковувала дружина. Ходив у перешитому-перештопаному піджаку. Коли помер, у нього на книжці були копійки.

До речі, одна з особливостей його епістолярію в тому, що майже в кожному листі він жаліється на стан здоров’я. В Олександра Петровича справді було хворе серце, але його увага до своїх болячок у чомусь феноменальна. Беріг себе, бо ж месія…

— Як увійшов митець у ваше життя і що в нього привніс?

— Він значною мірою сформував мій світогляд. Ще студентом перших курсів філфаку Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка я відкрив його для себе  за українською сенсацією, якою стало у кінці 60-х років видання його  щоденника (у зібранні творів). Вразила незалежність погляду на світ, на українську історію, далеку і близьку…

— Чи  дивувало вас чимось сприйняття Довженка в Україні?

— Пригадую довженківський вечір в Будинку вчителя. Шкільні викладачки української літератури, виступаючи, викладали образ Довженка такими собі квіточками, і такий він у них виходив лірично-гламурний…

Я тоді вийшов на сцену і сказав: мушу вас розчарувати, Довженко був людиною досить грубою, бо така його професія режисера — ніжний і ласкавий, як оце ви про нього розказуєте, кіно не зніме.

— Як часто звертаєтеся до його мистецької спадщини?

— «Землю» я дивився разів десять і завжди щось у ній відкривав. Дуже любив Довженка, зокрема його «Щорса», а особливо «Землю», Андрєй Тарковський, який мав українське коріння і певний сентимент до України. Часто переглядав її, починаючи новий фільм чи й просто так. І не раз після цього (мені розповідала московський кінознавець Нея Зоркая, з якою я дружив, вона товаришувала з Тарковським) «ронял лицо в ладони» і стогнав: «Ну як це зроблено?!»

Щось подібне вирвалося з вуст і Миколи Гринька, відомого українського актора, котрий грав в усіх радянських фільмах Тарковського. Спершу він відмовився грати у фільмі «Іванове дитинство». А потім дав себе умовити… Поїхав на зйомки до Канева.  «Прибуваю туди, увесь час іде дощ, багнюка, темно. Бігає нервовий, психований якийсь Тарковський… Я ледве витримав три дні як страшний сон. Через рік кличуть  дивитися те «Иваново детство». І я нічого не впізнаю:  нічого такого й близько не було на зйомках, звідки ж взялося? Відчуття якогось мороку — і несподівано таке з цього постає…».

В «Андрее Рублеве» із чорно-білого мороку раптом виринають ікони… Людина — істота страшна і прекрасна водночас. Це треба просто бачити. Довженко бачив. Тарковський — теж. Обидва загострено відчували контраст мороку й світла.

— А несподіванки, пов’язані з Олександром Петровичем, доля дарувала?

— На вулиці Воровського, де я живу, на першому поверсі сусіднього будинку весь час мінялися крамниці. Останній рік там було порожньо. Днями повертаюся додому, дивлюся — вселяється новий магазин, є вже й вивіска. Піднімаю на неї очі. Що, ви думаєте, на ній побачив? Портрет Олександра Петровича і напис: «ДОВЖЕНКО. Кіно. Кава. Книги». Ще не знаю, що саме там буде, може, кіноклуб? Хочу зайти до них і сказати: «Ви спеціально розташувалися саме тут, знаючи, що я пишу про Довженка й мешкаю поряд? Тоді кава мені мусить бути за пільговим тарифом…»

12 грудня, середа, Синій зал Прем’єрний показ художнього фільму «ТРИМАЙ БІЛЯ СЕРЦЯ»

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»

12 грудня, середа, Малий зал «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО» Художній фільм «ГАВАНАСТЕЙШН»