f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Iван Козленко: «Обживаємо простір мистецькими проектами»

20.05.2017

Світлана Агрест-Короткова, «День»

Ідеолог та «хрещений батько» «Німих ночей», які вже отримали розголос у світі, генеральний директор Центру Довженка Іван Козленко – людина обдарована вмінням креативно мислити і втілювати ці нові, продуктивні ідеї в життя. За його плечима – молодий, завзятий колектив, робота по збереженню і популяризації українського кіно, фестиваль «Німі ночі» і багато знаних світових фестивалів, де глядачі побачили наш «розстріляний авангард», відкриття нових культурних просторів. Саме це і стало приводом нашого спілкування.

БУДЕННА ДІЯЛЬНІСТЬ

– Іване, яку роботу веде сьогодні Центр Довженка?

– Основний процес, який тяжіє над усіма практиками Центру – переосмислення місії та функції інституції через рефлексію власного минулого та проекту майбутнього. Цей процес має практичний вимір: реконструкція, ремонт головної будівлі Центру, перетворення простору для реалізації культурних практик на противагу оригінальному індустріальному призначенню будівлі. Наглядно це означає розкриття потенціалу простору, обживання його через різні мистецькі проекти та ініціативи, якими потроху насичується Центр. А буквально – демонтаж стін, технічних приміщень, перегородок, що ув’язнюють простір будівлі, а в символічному сенсі створюють бар’єри. Тому перше, що ми зробили, проголосивши Центр арт-кластером – знесли паркан перед входом. Це був важливий жест демонстрації відкритості інституції.

Тож у моїй уяві Центр зараз – величезний будівельний майданчик, на якому триває повна реконструкція інфраструктури. Але паралельно виконуються й поточні функції інституції: дослідження кіно (під час Книжкового Арсеналу друком вийде нарешті 800-сторінкове дослідження кіноспадщини Івана Кавалерідзе), програмування ретроспектив на українських та міжнародних кінофестивалях, прокат, опис фондів, контроль фільмокопій, що приймаються на довічне зберігання… Торік паралельно з ремонтними роботами ми провели 42 (28 власних та 14 партнерських) заходи в Україні та ще 43 відбулись за нашої підтримки в 13 країнах світу. Але найважливіше досягнення тут – те, що витрати на проведення заходів покрилися надходженнями від продажу контенту та грантів, тож уперше ми не понесли власних витрат.

НОВІ МІТКИ НА КУЛЬТУРНІЙ МАПІ УКРАЇНИ

– Як склалась та втілюється концепція нового культурного простору на мапі Києва?

– Простір Центру умовно можна поділити на дві частини: той, що орендується незалежними культурними організаціями (це арт-простір «Плівка», в якому, серед іншого, створено репетиційну базу концертної агенції «Ухо», книгарня «Довженко. Книги. Кава. Кіно», «Інституція нестабільних думок» тощо), і той, який ми освоюємо власними силами: більшість його віддана під Музей кіно. Зазвичай саме цей великий поліфункціональний простір музею площею понад 1000 м2 й вважають публічним простором Центру Довженка, бо тут проходять театральні постановки, музичні концерти, виставки. Але це не зовсім коректно: ми сміливо використовуємо будь-який вільний простір в Центрі для експериментів, тож заходи часом відбуваються навіть на даху. Регулярно Музей запрацює з осені, а тим часом в його приміщеннях та величезному спільному лоббі на 1-му поверсі відбудеться ремонт. Від осені простір насититься регулярними виставками та партнерськими проектами, три із яких вже заплановані на вересень. Загалом же, коли ми починали, ми заледве могли уявити з чим зіштовхнемось у процесі трансформацій Центру: от на днях завершилось створення нових туалетних груп, що обслуговуватимуть Музей, і це, здається, «найважливіший» наш арт-об’єкт.

ДЕРЖАВА І МЕЦЕНАТИ

– Чи зацікавлена в цьому держава? Яка підтримка з її боку? Як працюєте зі спонсорами та меценатами?

– Ми відчуваємо підтримку та щире бажання допомогти з боку Міністерства культури. Крім прийняття пільг щодо оренди державного нерухомого майна, які Мінкульт провів через Кабмін, ми бачимо готовність підтримати й інші ініціативи, що покликані системно вплинути на галузь культури. Так, наразі ми спільно готуємо проект урядової постанови, яка, вірю, може стати доленосною в процесі інституціалізації культурних ініціатив громадського сектору. Цього року нам також збільшено фінпідтримку від 3,8 до 5 млн. грн. Всі кошти від оренди ми спрямовуємо на реконструкцію Центру.

Завдяки партнерським та грантовим програмам ми спромоглись залучити торік 640 тис. грн. для реалізації власних культурних проектів, значна частина з яких – кошти Держкіно, що також є підтримкою з боку держави. Решта – кошти культурних інституцій, з якими торік вдалося налагодити системну співпрацю.

Проте, якщо ж говорити про речі системні – держава, на жаль, не зробила суттєвих кроків у напрямку лібералізації бюджетного законодавства, тож державний сектор економіки, до якого належить і Центр, через зарегульованість, бюрократію, саботаж, і досі майже повністю паралізований. Ефективність його низька, проте, справжніх реформ, здається, ніхто проводити не збирається.

«ДІМ» ПЕРЕЇХАВ

– «Німі ночі» переїжджають до Києва. Які перспективи їх розвитку? Родзинки цьогорічної програми? Сподівання на якого глядача?

– Рішення про перенесення фестивалю до Києва, з одного боку, було спонтанним: воно народилось у процесі підготовки програми «Ночі музеїв», яку ми хотіли провести в травні в приміщеннях Музею кіно, але потроху запозичена в минулорічних «Німих ночей» програма майже повністю перекочувала в програму «Ночі музеїв». Тож ми вирішили не вигадувати нічого нового й назвати її так, як і мали б: «Німі ночі». З іншого ж боку, процес «дрейфу» фестивалю в Київ розпочався вже давно, він був природним, зважаючи на те, що вже з третього фестивалю Центр Довженка повністю забезпечував фестиваль контентом реставрованих українських фільмів. Художній, ідеологічний центр фестивалю відтак знаходився в Києві уже кілька років поспіль. Сподіваюсь, що зустріч найбільшого фестивалю архівного кіно і найбільшого кіноархіву дасть фестивалю нове дихання.

Для фестивалю, який всі роки свого існування всією природою заперечував межі – часу, простору, стихій, – обмежена стелею локація Музею кіно може видатись затісною. Звиклий до безмежного простору одеського узбережжя, делікатно припасований до вузької смужки причалу одеського Морвокзалу, фестиваль завжди підпорядковувався горизонтальним, а не вертикальним осям. Звук лунав над водою і це створювало первозданну магію, неповторну атмосферу спільності й залученості в екран. Нам буде цього бракувати, але, водночас, відсутність вечірніх приморських пейзажів, сподіваюсь, прикує до екрану увагу більшої кількості спраглих пізнання очей.

«Німі ночі» не могли бути більше такими, якими замислювались. Цьому було багато причин. І радикальна зміна історично-культурного контексту Одеси, й організаційні міркування, але основна – ностальгійна – непоправні втрати, які поніс фестиваль торік. Не стало найбільш помітної його фігури, метра одеської джазової школи Юрія Кузнєцова, який щороку виступав на «Німих ночах» та найбільш непомітного, делікатного його героя – Рустема Аблякімова, дизайнера, крізь чий естетський погляд глядачі сприймали візуальний світ п’яти найславетніших фестивалів 2011–2015 років. «Німі ночі 7 1/2» – лише дещиця, яку ми можемо зробити в їх пам’ять.

Ми маємо намір перетворити «Німі ночі» на великий національний архівний кінофестиваль, а тим часом минулорічну одеську програму майже в повному обсязі буде показано в Києві. Цей перехідний момент відображено в порядковому номері фестивалю 7 1/2, що символізує його половинчастий статус: ще не вповні київського, але вже не одеського.

Із родзинок – репрем’єри двох нововіднайдених українських фільмів: «Тарас Трясило» (1926), який до 1998 року вважався втраченим, та «Небувалий похід» (1931), також довго заборонений авангардистський шедевр Михаїла Кауфмана, брата Дзиґи Вертова. До цього фільму, знятого напередодні Голодомора, композитор Антон Байбаков написав дивовижно проникливу, екзистенційно-тривожну, сповнену трагічного передчуття музику. Китайська стрічка «Богиня» (1934) в музичному супроводі білоруського акордеоніста Єгора Забєлова торік в Одесі чи не найбільше потрясла глядачів, а німецьку стрічку «Чорний хід» (1921) озвучить чвертьфіналістка талант-шоу «Голос країни» Юлія Запорожець (Julinoza). Тож програма майже повністю повторює минулорічну одеську, але є одна відмінність: французький авангардистський фільм «Антракт» (1924), котрий буде озвучений цілим оркестром під управлінням Михаела Менабде: буде виконано музику, оригінально написану до фільма Еріком Саті в рік його прем’єри. Цей задерикувато-пустотливий твір лише вдруге буде виконуватись в Україні.

НАПЕРЕДОДНІ «ПРЕМ’ЄРИ»

– Після фестивалю на нас чекає «Книжковий Арсенал», на якому, серед інших дивовижних подій цього форуму, буде презентовано вашу книгу?

– О, це для мене досі неймовірна історія. Я написав «Танжер» 10 років тому, прощаючись з Одесою перед переїздом в Київ. В ньому хотів висловити всю принадність цього південного міста, особливо, якщо тобі випало провести в ньому молодість. Літні пляжі, архітектурна пишнота, юнацька спрага пізнання, тілесна чуттєвість – все це мені хотілось передати як закарбовану в тексті емоцію. Не знаю, чи вийшло. Роман був опублікований вперше 10 років тому в журналі «Київська Русь» і відтоді не виходив друком. Торік Оксана Забужко запропонувала видати його в видавництві «Комора». Я наново відредагував текст, відкинувши нашаровані під час пізнішої редактури речі, й супроводив його майже 100 виносками, в яких розкривається контекст міста початку «нульових». Крім вшитої в сам роман історії, пов’язаної з Довженком і Яновським в Одесі 1920-х років, тепер і сама реальність тексту початку століття виглядає історично: багато що змінилось і лишилось лише в пам’яті героїв роману.

«Танжер» належить своєму місту й часові, епосі культурного вакууму, спричиненого втратою зв’язку Одеси з давньою метрополією, й болісним переходовим етапом визнання своєї нової української ідентичності. Але на ньому також лежить печатка оптимістичної безтурботності 1990-х, часу, найменш відрефлексованого, але найбільш впливового для мого покоління. Сподіваюсь, тепер він знайде свого читача.

Світлана Агрест-Короткова, «День», 10 травня 2017 року, №77

12 грудня, середа, Синій зал Прем’єрний показ художнього фільму «ТРИМАЙ БІЛЯ СЕРЦЯ»

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»

12 грудня, середа, Малий зал «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО» Художній фільм «ГАВАНАСТЕЙШН»