f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Мантас Кведаравічюс: Все хороше кіно – це антропологія

17.04.2017

У Києві відбулися зйомки повнометражного художнього фільму Мантаса Кведаравічюса «Стасіс» (Stásis).

Дмитро Десятерик, «День»

У міжнародній команді продюсерів Україну представляють Віталій Шереметьєв і Наталія Лібет, які приєдналися до Уляни Кім (Литва) та Надії Турінцев (Франція), що в свою чергу працювали з Кведаравічюсом над його повнометражним неігровим дебютом «Маріуполіс» (2016), показаним уперше на Берлінському кінофестивалі в минулому році. В доробку Кім і Турінцев також – продюсування фільмів Сергія Лозниці та культового румунського кінематографіста Корнеліу Порумбойю відповідно.

Проект «Стасіса» увійшов у число переможців Дев’ятого конкурсного відбору Держкіна та отримав фінансову підтримку розміром 11 млн. 600 тис. грн., завдяки чому Україна стала другим основним учасником цієї ко-продукції після Литви. Загальний бюджет – 1 млн. 140 тис. євро.

Зйомки тривають в Україні, Греції, Туреччини, Уганді та Литві. На всіх етапах працюють українські фахівці. Так, головним оператором є В’ячеслав Цвєтков, головні жіночі ролі виконують Маргарита Бурковська й Ганна Білоброва, а до роботи над музикою залучено знаменитий гурт «ДахаБраха» та композитора Антона Байбакова. Іноземні актори – непрофесіонали: Мехді Мохаммед – біженець із Судану, живе в Афінах; Гаріп Оєздем – громадянин Туреччини, постійний мешканець Берліну.

«Стасіс» є психологічною драмою, створюваною через поєднання ігрового та документального кіна. Саме поняття стасісу (в перекладі буквально – нерухомість) було сформульоване ще за часів Древньої Греції і означало рівноважний стан, в якому взаємно протилежні сили сходяться в свого роду патовій ситуації, ніяк не проявляючись назовні.

За задумом режисера, рівноправними героями фільму стануть три міста – Афіни, Одеса і Стамбул. А втім, зйомки більшості інтер’єрних сцен відбуваються в Києві, в Будинку культури УТОС (Українського товариства сліпих) – історичній будівлі в стилі сталінського ампіру на проспекті Лобановського. Як зазначили продюсери, у БК вдалося облаштувати одразу чотири локації: ванну кімнату, лазарет, концертно-репетиційну залу та помешкання однієї з героїнь на ім’я Софія (Маргарита Бурковська).

Судячи з попередньої роботи Кведаравічюса, новий фільм буде як мінімум цікавим візуально. Нагадаю, «Маріуполіс», відзнятий у Маріуполі упродовж весни 2015 року, створений за методом спостереження, фіксації повсякдення і тому не має ані наскрізного сюжету, ані протагоніста. У всіх злиднях, індустріальних чи зруйнованих краєвидах Кведаравічюс віднаходить і красу, і високу драму; це не полювання на екзотику, не спекуляція темою, а точність оптики. Загалом «Маріуполіс» являє собою переконливий портрет дуже непростого міста. Вочевидь, схожі методи режисер спробує застосувати і зараз.

Зустріч Мантаса Кведаравічюса з журналістами та з кореспондентом «Дня» відбулася прямо на знімальному майданчику, в БК УТОС.

– «Стасіс» – що це за історія?

– Я поки не знаю. Вона створюється щодня. Наново, і наново, і наново. І мені дуже цікаво, що там буде, який результат.

– Чи можна тоді сказати, що ви імпровізуєте?

– Ніколи.

– Але ж у вас є певна мета?

– У мене немає мети, в мене є процес, який відбувається зараз, кожного дня, і це, повторюся, дуже цікаво.

– Але ж, коли ви подавали заявку на фінансування у Держкіно, там було указано, що це історія когось чи чогось.

– Звичайно. Але ця історія була тоді.

– І що це було тоді?

– Я написав, що я думаю. Але це я думав тоді одне, зараз я вже думаю інше. А фільм – один і той самий при цьому. Він завжди приходить до того, який він був від початку. Якісь епізоди я придумав 5 років тому, написав і забув їх, а потім я до них повертаюся, і вони стають такими, як я їх колись замислив. Але перед тим я їх забув і поміняв. Може, буде буквально так, як задумано 5 років тому.

– Може, хтось із продюсерів знає?

– Сподіваюся, хтось знає, але, боюся, ця людина не тут.

– Давайте тоді підемо іншим шляхом. Може, ви скажете, навіщо вам цей фільм? Адже ви – соціальний антрополог, тож можемо припустити, що «Стасіс» – продовження ваших досліджень?

– Ну так, антропологія – всюди. Режисери, яких я люблю – всі антропологи. У нас, до речі, в групі одна з продюсерів має цей фах.

– Продовжуючи вашу думку, виходить, що будь-який хороший фільм – антропологія сам по собі?

– Безумовно. Це ви дуже точно сказали. Будь-який хороший фільм – це не просто створення якоїсь історії, а й дистриб’юція життєвих предметів та їх репрезентацій.

– Виходить, ви досліджуєте не окреме українське чи грецьке суспільство, а весь рід людський як такий?

– Я не знаю, що таке рід людський в універсальному сенсі, я знаю, що є конкретні речі, які нам щось кажуть. І коли ці речі з’являються, неважливо де, чи на знімальному майданчику, чи в житті, це стає захопливим, причому, сподіваюся, в нашому випадку буде цікаво не тільки мені, а й тим, хто на це дивитиметься.

– Ви документаліст. А раніше мали досвід роботи з акторами?

– Мав досвід з людьми.

– Чи був тут виклик для вас?

– Звичайно, виклик є. В мене кожного дня виклик – спілкуватися з людьми. І ми спілкуємося в різних функціях. Актор – це така функція, цікава для мене, і, звісно, цікаво увійти в стосунки з іншою людиною, причому неважливо, хто вона.

– Але ж існує певна специфіка.

– Так, звісно. І тому особливо цікаво саме в цій специфіці опинитися.

– А ви вже встигли виробити свій метод роботи з виконавцями в кадрі? Можете його сформулювати?

– Якщо треба його сформулювати, я міг би… Мені цікаві… люди. Мені страшно, коли з акторів виймають людське. Виймають їхній незвичайний життєвий досвід, який кожний з них накопичив. Це якесь насильство… Може, є інша сила, за допомогою якої можна все, що людина накопичила до сьогоднішнього дня, відкрити в кадрі. Це вже, можливо, інше насильство, але це входить для мене в специфіку спілкування з людьми і акторами.

– Ви намагаєтеся їх розкрити таким чином?

– Не знаю… Я не намагаюся їх розкрити, я намагаюся їх зрозуміти.

– У вас будуть у фільмі чисто документальні зйомки?

– Я тут теж знімаю документальне кіно. А знімаючи документальне кіно, я знімаю й ігрове. В мене такого поняття нема.

– Чи можна сказати, що наразі є чітка грань між ігровим і неігровим кіном?

– Дивлячись, хто цю грань проводить.

– Але для вас цей кордон існує?

– Це не кордон, це грань. Придумана кимось.

– Все ж таки, чого ви чекаєте в кінці цього шляху, який почався у вас тут?

– Я не чекаю нічого.

– Може, готового фільму?

– Так, у певний момент він, звісно, з’явиться. Потім він буде забутий і з’явиться щось нове.

Довідка «Дня»

Мантас Кведаравічюс народився у північнолитовському місті Біржай у 1976 році. Має ступінь доктора філософії у соціальній антропології Кембріджського університету, магістра з соціальної і культурної антропології Оксфордського університету, а наразі працює як доцент в Університеті Вільнюса. Засновник (Вільнюс, 2003) та провідний член археологічної компанії, що спеціалізується на підводних дослідженнях. Його документальні фільми — середньометражний «Барзах» (2011) і повнометражний «Маріуполіс» (2016) мали прем’єри та отримували нагороди на ряді кінофестивалів від Берліну до Гонконгу.

Дмитро Десятерик, «День», 12 квітня 2017 року, №64

12 грудня, середа, Синій зал Прем’єрний показ художнього фільму «ТРИМАЙ БІЛЯ СЕРЦЯ»

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»

12 грудня, середа, Малий зал «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО» Художній фільм «ГАВАНАСТЕЙШН»