f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Дар’я Аверченко: «Хотілося би від наших молодих режисерів більшої вимогливості до себе»

30.03.2017

Напередодні 14-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA піар-директорка заходу, продюсер і сценарист Дар’я Аверченко поспілкувалася із Лілією Зінченко, «Детектор медіа». Подаємо фрагменти бесіди, присвячені оцінкам загального стану українського кінематографу та увазі вітчизняних глядачів до неігрового кіно.

— Минулого року Docudays UA зробив подарунок своїм прихильникам, запровадивши національну конкурсну програму Docu/Україна, що мала величезний успіх. Чи отримали ви після того більше заявок від вітчизняних режисерів у зв’язку з цим успіхом, чи стали відбирати ретельніше?

 — Ми взагалі дуже жорстко відбираємо, чесно кажучи. Якщо не бачимо, що є хоча би десяток хороших фільмів, відмовляємо від ідеї з конкурсом. Стрічки національної програми оцінює міжнародне журі, і ми щоразу думаємо про те, як будемо дивитися в очі цим людям.

Після революції стало набагато легше, бо люди так хотіли знімати, а може, просто хотіли бути приналежними до історичних подій, що відбулося певне зрушення. Мені здається, сьогодні ми намацуємо якусь нову хвилю. Єдине питання — хто залишиться з цієї хвилі, хто захоче далі розвиватися. Бо, звісно, у нашій країні контекст ще не такий потужний, хочеться, щоби документальним кіно цікавилося телебачення, щоб були перспективи прокату в кінотеатрах. А в нашій країні є лише три дистриб’ютори, які займаються прокатом, і роблять це всупереч усьому. Я би дуже хотіла, щоби в нас були люди, які щиро цікавляться документальним жанром. Ми зі свого боку робимо все, що від нас залежить.

— В українському художньому кіно відбувся певний сплеск останнім часом. Чи можна сказати таке ж про документальне?

— В українському ігровому кіно є вибух за кількістю, але не за якістю. У мене великі питання до того, що відбувається в індустрії, бо часто великі гроші йдуть на профнепридатних режисерів. Мені сумно це констатувати, але я знаю ситуацію зсередини. Усе залежить від талановитості й рівня когнітивних можливостей, не можна давати знімати всім підряд. Тобто нехай знімають усі, хто хоче, але має бути інший підхід до надання державних коштів.

Я не можу сказати, що в нас відбувається сплеск. Як, наприклад, «Румунська хвиля», про яку всі пам’ятають і говорять як про дивовижну подію в румунському кіно. Але румунські режисери тоді брали призи на світових кінофестивалях. А де ми представлені? Останній приз був привезений Слабошпицьким? Я, на жаль, не можу порадіти.

— У 2015 році головною темою для українських документалістів став Майдан. У 2016 році вийшло багато стрічок про АТО. Нині ці теми залишаються в топі чи документалісти воліють обирати інші?

— Усі режисери почали говорити про свої особисті інтимні речі. Не знаю, може, це певна егоцентричність або юнацький ексгібіціонізм, бо з 13 фільмів короткого метру лише один присвячено темі АТО, хоча й він — любовна історія про те, як дівчина чекає хлопця з війни.

Мені насправді шкода, що ми не проговорили ситуацію з Революцією гідності. Люди, мабуть, утомилися від цієї теми, так і не зумівши показати її глибоко. Це сумно. Але, певно, має пройти якийсь час, щоби ми могли поговорити інакше і про Небесну сотню, і про все, що там сталося.

У будь-якому разі ми намагалися взяти різні теми, тому український документальний конкурс покаже і шкільний щоденник, і фільм про улюблену вчительку музики, й експериментальну роботу харківського художника, в якій трохи про його діда, трохи про тусе, трохи про Харків (ми так і не визначилися, чи він брав одну тему, чи це просто зріз життя). Насправді фільми різні, й це добре.

Хотілося би від наших молодих режисерів більшої вимогливості до себе. Бо є певна тенденція — багато хто з них іде в зовнішню красу (можливо, хтось раніше попрацював у рекламі). А дехто, навпаки, знімає впівсили, ніби відео на айфон. Ви подивитеся і складете власне враження.

— У яких ще програмах представлена Україна, крім національного конкурсу?

— Цього року українська складова дуже крута. У повнометражному конкурсі Docu/Життя буде показано стрічку «Війна химер» режисерів Анастасії та Марії Старожицьких. Це надзвичайно сильний фільм на тему кохання й війни.

У рамках цьогорічного Docudays відбудеться [українська] прем’єра фільму «Головна роль» Сергія Буковського в програмі «Майстри».

Стрічка Романа Бондарчука Dixie Land відкриватиме програму Docu/Юність. Це робота про джазовий оркестр у провінції й про те, як діти втратили свого вчителя й мусять робити перший свідомий дорослий вибір.

Після фестивалю ми плануємо, як і минулого року, запустити прокат українських документальних фільмів у кінотеатрах — зібрати хороші короткометражки, переможців нацпрограми, фільми, які я назвала вище (словом, класне документальне кіно), і показати їх у регіонах, популяризувати, запропонувати якусь альтернативу, дати можливість подивитися на свою країну і своїх режисерів сьогодні.

Але це велика відповідальність, будемо відбирати для кінотеатрів лише найкраще кіно.

— Останнім часом кіноексперти говорять про те, що українське суспільство потребує більше легкості й гумору в кіно. Як щодо комедій у доку?

— Ми так добирали програму, щоби було трохи і про сумне, і про веселе. Життя не складається з одних сліз — це абсолютно точно.

Наприклад, Dixie Land Романа Бондарчука, як на мене, дуже легкий і світлий фільм. Він знімався як гумористичне кіно про дітей, хоча життя й принесло свою драматургію — учитель помер від раку.

— Docudays UA розвивається. Як змінилася, на вашу думку, аудиторія фестивалю за 14 років?

— Дуже змінилася. Я почала працювати над організацією Docudays UA на п’ятий рік його існування. Тоді це був фестиваль із прав людини, куди ходило три людини. Це було сумне явище. Нашій команді потрібно було все переосмислити, зробити повний ребрендинг, придумати конкурси, назву, створити сайт — усе фактично з нуля.

У якийсь момент зрозуміли, що залишилися єдиним фестивалем документального кіно в Україні (2008 року закрився «Контакт»), і стало ясно, що до нашого правозахисного фестивалю треба долучати мистецьку частину. Так виникла ідея зробити окремий конкурс, де документалістика представлена як жанр — Docu/Життя, а до програми Docu/Права ми включили фільми, які висвітлювали те чи інше порушення прав людини.

Було дуже непросто розворушити нашу публіку. Уявіть, ми привозили фільми, режисерів, просили зал ставити питання, а люди мовчали. Я бачила, як стрімко деградувало наше кіношне товариство, ніби ніколи й не вміло говорити про кіно. І ми почали запрошувати професійних модераторів, які би спілкувалися, запрошували глядачів до слова, підбадьорювали. Люди розговорилися, і настав момент, коли вони почали запитувати в нас, як знімати кіно. Тоді ми придумали програму Docu/Клас, щоби з ними говорили професіонали. Як результат, ми виростили з деяких наших глядачів творців, які через якийсь час почали надсилати свої готові фільми на відбір у конкурсну програму. Ми були шоковані таким результатом і подумали, що треба підтримувати їх надалі. Так виникла ідея Docu/Pro.

Тепер я просто щаслива, коли бачу, що все це дуже дієво.

Серед аудиторії стало більше молоді — багато правозахисників, студентів. Партнери, спонсори й донори думали, що на правозахисний фестиваль прийдуть маргінали, міські божевільні, й коли вони бачать, скільки молоді ходить на покази, роблять нам компліменти.

— Більше того, від минулого року ви запровадили квитки на покази. І все одно збирали повні зали.

— Ми зробили це, бо 2015 року люди ледь не розчавили одне одного під час спроби потрапити до зали. Вони потім писали грізні пости в Фейсбуку, обурювалися, вимагали квитків.

Ми ніколи не думали, що Docudays UA може приносити якийсь прибуток, але тепер мріємо, щоби він сам себе окуповував, бо в той момент, коли не стане грантової фінансової підтримки, фестивалю буде несолодко. Ми зробили все, щоби перетворити Docudays UA на модний івент. І ми чули такі відгуки від людей.

— Через те, що вам вдалося зробити модний івент, чи стало легше з фінансуванням цього року?

— Нас кілька років поспіль підтримує Посольство Швеції (програма SIDA), і доки їм цікаво й важливо те, що ми робимо, маємо необхідний мінімум для організації фестивалю. Я не можу передбачити, що буде далі. Пам’ятаю ті роки, коли ми ходили з простягнутою рукою до різних культурних інституцій і просили хоч якісь кошти, щоби мати змогу привезти режисерів із-за кордону. Наша команда працювала на волонтерських засадах, у нас не було зарплат, офісу, був невеликий бюджет на оренду Будинку кіно на тиждень, і ми заїжджали просто в день відкриття. Я пригадую ті часи як якесь божевілля, але це прекрасний досвід, він навчив нас вірити в те, що все можливо — ми зробили з маргінального фестивалю цукерку власними руками, просто багато працювали і не здавалися.

Фото — Фейсбук-сторінка Дар’ї Аверченко

Лілія Зінченко, «Детектор медіа», 24 березня 2017 року

17 грудня, понеділок, Синій зал Цикл «Наші співвітчизники у світовому кіно» Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД»(ІІ серія)

18 грудня, вівторок, Малий зал Вечір до Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

18 грудня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Документальний фільм «ЗАГАЛЬНИЙ ЗШИТОК»