Увесь цей джаз. Роман Бондарчук про фільм «Dixie Land»
27.03.2017
Пісок у тромбоні. Море в барабанах. 26 березня 2017 року документальнии? фільм «Dixie Land» відкрив програму 14-го Docudays UA DOCU/ЮНІСТЬ – для дітеи? і підлітків. Історія дитячого джаз-бенду з Херсону про перші складні питання юності. Про те, як мрія може полонити людину, робить великою і спонукає до змін. Режисер Роман Бондарчук розповів, як и?ому вдалося спіи?мати у кадр юність, сни та музику.
Вікторія Хоменко, Docudays UA
Як у твоєму житті з’явився херсонськии? бенд DixieLand?
У 2010-му Даша (Дар’я Аверченко – автор сценарію фільму, одна з продюсерок — ред.) запропонувала зняти для Docudays UA ролик за і?хньоі? участі. Нам тоді здавалося, що діти, які сидять у підвалі херсонського Палацу мистецтв і грають на м’ятих трубах джаз – співзвучно тому, як виглядає наш фестиваль у «документальному підпіллі» Будинку кіно. Ми зробили цеи? ролик, і на відкритті Docudays UA у березні бенд ще и? наживо відчибучував джаз.
А вже після фестивалю ми отримали пропозицію від латвіи?ськоі? продюсерки Ілони Бічевськоі? долучитись до альманаху «15 молодих про молодих», де молоді режисери-документалісти з колишніх радянських республік розповідали про покоління, яке виросло після «союзів». Для цього альманаху ми зробили короткии? фільм про Поліну з DixieLand. Але потім вирішили, що знімемо повнометражне кіно не лише про неі?, а и? про і?і? старого вчителя та інших музикантів бенду.
Поліна стала тією, хто затягнув вас у фільм. А як з іншими дітьми?
Недарма ж з’явилася ідея дівчинки-оркестра. Вона сама довго не могла визначитися, на якому інструменті і?и? би хотілося грати. І лише з часом зупинилася на тромбоні. Льова ж однозначно двигун цього бенду. Він був поряд з і?хнім учителем Семеном Миколаи?овичем від самого початку. Усе ж взагалі починалося з того, що Ривкін брав дітеи? з вулиці. Втягував у цеи? джаз, учив і?х грати на інструментах. Оскільки підвал і?хніи? знаходився на прохідніи? парковіи? вулиці, усі, хто чув музику, проходячи повз, цікавилися, заглядали у вікна. Так це приваблювало інших дітеи? и?ти вчитися до нього.
Думаю, раніше діти не уявляли, що таке документальне кіно. Як вони реагували на зи?омку?
Все одно це діти, які звикли до концертів і поі?здок, і особливого подиву не було. Коли ми поі?хали з ними у літніи? табір, то в ніч, коли всі вимазують один одного зубною пастою, вони и? самі залюбки знімали на камеру.
Чи не було бажання дати і?м у руки камеру від самого початку?
Кожна моя спроба давати героям камеру мене розчаровувала. Наприклад, шерифові Григоровичу (герои? фільму Романа Бондарчука «Украі?нські шерифи» – ред.) я дав у руки GoPro і отримав в кадрі «гру в Рембо». Та и? тут це була б зовсім інша естетика. Картина світу того, як люди хотіли б себе бачити, а не те, як ти і?х бачиш. Для мене цікаве кіно там, де я бачу реальність, а не там, де я роблю і?і? з чужих спостережень.
А діти як героі? документального кіно примхливіші?
Кожна дитина досліджує усе нове навколо з ігровим завзяттям. І головне було полювати за тими інфантильними, божественними, ірраціональними речами, які зв’являлися саме у і?хньому житті. Наприклад, діти дорогою у і?дальню кидають одне в одного тополинии? пух – проста річ, яку ніколи не зробить дорослии?. Але одразу згадуєш, якии? він на дотик, як набивається в ніс, коли ти сам останніи? раз брав и?ого до рук. Мені фільм тим і милии?, що має таку строкату композицію – як шита ковдра з клаптиків.
Різнии? ступінь втручання в життя героя дає зовсім іншу ритміку. Від чого залежить цеи? вибір презентаціі? героя у документалістиці?
Від самого героя і залежить. У когось повільнии? темперамент, і треба вигадувати и?ому ситуаціі?, увесь час підштовхувати, провокувати. Хтось вибуховии?, і навпаки – фонтанує щохвилини, тож треба для себе фільтрувати и?ого «фонтани».
У дитинстві світ сприи?мається інакше. Здається, що часу не існує. Що ти – вічнии?. Мені и?шлося про те, щоб побачити світ і?хніми очима, і перш за все, сфокусуватися на тому, що діти помічають у цьому світі.
Діти радилися з тобою?
Льова був дуже розгублении?. Загалом, втрата вчителя стала наи?важливішою подією у житті дітеи?. Вони мусили прии?няти перші дорослі рішення. І Льова зокрема мусив наважитися керувати оркестром далі або братися за власну музичну кар’єру. Врешті-решт він зрозумів, що не може замінити Семена Миколаи?овича, і вступив на навчання до Києва. Сцена, де він каже про це дітям, – ключова. Там же видно,як вони люблять одне одного. І видно, що у віці тринадцяти років 5-6 років прожитого разом часу видаються нескінченністтю.
Зрештою, кожен для себе знаходить відповіді на наболілі запитання лише з часом. Ми в якии?сь момент для себе вирішили, що це буде фільм, якии? почнеться з них як дітеи? і закінчиться ними, які подорослішали.
Після усіх подіи?, що з ними відбулися за ці два роки, ми зрозуміли, що історія стала інакшою – з’явилася можливість порівняти і?хнє ставлення до світу, коли вже маєш брати відповідальність на себе, і під цією відповідальністю змінитися. Зрештою, Dixie Land про призначення в житті, з яким треба визначитися.
Але и? до всього він навіює це відчуття, що дитинство, мов сон. Чи це завжди так?
Думаю, у дитинстві здається, що навколо немає гранеи?, компромісів і пріоритетів. І зараз, вже дорослому, цеи? інфальтивнии? стан тяжко згадати. Тому всім нам треба мати когось перед собою, щоб про це нагадував.
Чільне фото: «Dixie Land» (реж. Роман Бондарчук)
Вікторія Хоменко, Docudays UA, 26 березня 2017 року