f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

В’ячеслав Бігун: «Мій перший художній фільм став довженківським»

16.03.2017

Наталка Капустянська, «Україна Молода»

Усі кінороботи В’ячеслава Бігуна об’єднує те, що він макросвіт показує через мікросвіти своїх героїв. І в художній стрічці «Мати» за оповіданням Олександра Довженка, і в документальних «Страстях» та фільмі «Найближчі до Бога» — про сучасну ситуацію та героя оборони Донецького аеропорту. А взагалі співрозмовник — кандидат юридичних наук.

Кіносповідь про велику українську любов

— В’ячеславе, ви завітали до столиці з новою роботою?

— Так. Для роботи над про-боно (соціально важливим) фільмом «Між пеклом і раєм». Це історія простих людей, які постали проти індустріального монстра. Ця боротьба, зокрема, заради дітей, привела їх до Страсбурга — Європейського суду. Саме працюючи в Суді, дізнався про цю справу. Так і виникла ідея створити фільм за матеріалами першої української екологічної справи «Дубецька та інші проти України». Планується показ на одному з найближчих міжнародних кінофестивалів як частини альманаху Ukraine_Voices 3.0. Він — наступний у серії «Україна в Суді», подібно до фільму «Пенальті правосуддя», який майже 50 разів демонструвався на спецпоказах і кінофестивалях. 

— Що спонукало вас, успішного юриста, кандидата юридичних наук, стати режисером художніх та документальних фільмів? 

— Мабуть, це — закономірний процес. І це не унікальність. Такі режисери, як Федеріко Фелліні, Тодорос Ангелопулос, Йилмаз Гюней, Міклош Янчо, Коста Гаврас, Біллі Вайлдер, Фредерік Вайсман, Кен Лоуч і не тільки, починали з права. Але поштовхом для мене стала можливість зробити фільм про Лесю Гонгадзе. Сподіваюся, глядачі теж побачать цю кіносповідь про велику українську любов. 

— Яким було ваше спілкування з Лесею Гонгадзе? 

— У нас відразу виникла симпатія. Вона розповідала, що коли була маленькою, то в їх­ньому дворі жив чоловік на прізвище Бігун, який пригощав її налисниками. Тому пані Леся, коли ми вперше побачилися, пригостила мене також налисниками. (Сміється). 

Закарбувалися спогади про цю неймовірну жінку. Пригадую випадок, коли ми прилетіли до неї в Тбілісі. Літак спізнився на кілька годин, і яким було моє здивування, коли побачив її біля будинку. Виявилося, що вона чекала на нас на­дворі кілька годин уночі. 

Нам поталанило: ми зафільмували історію її життя, розповіді про її синів, кохання. І, зрештою, стрічка стала її останньою кіносповіддю, відображенням долі нинішньої української жінки. Завше відчуваю, що фільм — це зустріч із пані Лесею. Так приємно бачити її живою, бадьорою, величною і водночас простою людиною. 

— У минулому році глядач побачив кінокартини «Її хліб насущний», «Маруся» й кіно­есе «Лист Тарковському», яке отримало кілька нагород. Розкажіть про ці роботи.  

— Фільм «Лист Тарковському» — кіноесе від першої особи, як кажуть. Це мій плач Ієремії та водночас фільм-посвята Андрію Тарковському. Його написав дорогою з Таллінна в Париж та перебуваючи у Франції, проводячи дослідження в Сорбонні. Стрічка здобула вже чотири відзнаки на фестивалях в Україні в 2016 році. «Її хліб насущний», який вийшов у 2015 році, демонстрували на ТБ під час ушанування пам’яті жертв голодоморів. Ще є стрічка «Найближчі до Бога» — про сімейне жертвоприношення на новій європейській війні.

Люди, що відображають долю краю

— Чи правда, що прототипом кіногероїні фільму «Маруся» є ваша бабуся? 

— Правда. Це документальна стрічка про неї. Але це не просте сімейне відео. Це спроба показати долю закарпатської жінки та краю. Для прикладу, моя бабка змушено вийшла заміж у 15 років, аби уникнути переслідування родини, перебравшись жити в ліс. Про те, як закарпатці виживали в катаклізмах, як політичних (як-от зміна багатьох державних режимів за останні сто років), так і природних (як-от паводки і землетруси). 

— Пані Марія бачила стрічку? Сподобалася їй? 

— Сказала, що їй сподобалося. Але знаю, що за деякі моменти вона сумнівалася. Втім стрічка має свої як драматичні, так і комічні моменти, та вийшла щирою — від першої особи.

— До речі, в кінострічці є спів і музичні композиції. Це закарпатські мотиви? 

— Так. Музика — це мова, яку душа і розум людини розуміє без перекладу. Хоча кіно — самодостатнє мистецтво, часом використання музики, як на мене, здатне як підсилити наратив (історію), так і торкнутися в людині тих струн, які зазвучать для неї. Нема гарантії, що це вдасться, адже смаки різняться. У фільмі «Маруся» хотілося, аби зазвучала автентична музика нашого краю у сучасному аранжуванні. 

— У ваших кіноісторіях можна побачити і мальовничі закарпатські краєвиди...  

— «Я і є вона», «Маруся», «Місто ангела» переважно відзняті на природі в Закарпатті, «Найближчі до Бога» — біля Дніпра. До речі, нещодавно знову був у рідних місцях, фрагменти яких є у фільмі «Маруся». «Лист Тарковського» завершується кадром стежки в горах, якою часто ходив. Але, знаєте, в тих місцях нема нічого над­звичайного, між нами просто є якийсь зв’язок. 

Наразі ж — заново відкриваю для себе рідний край. Сам і через інших, як-от через твори Івана Чендея, славного, але забутого світоча наших предків, до речі, співсценариста «Тіней забутих предків». Ця земля і люди залишаються для мене наразі таємницею.

— То Іван Чендей — ваш земляк? 

— Він родився в нашому районі — Тячівському, в Дубовому. Мій тато знався з ним. У моїх задумках — створити фільм про Івана Чендея. Уже є робоча назва — «Світоч наших предків». Одну частину фільму хотілося б зробити документальною, іншу — художньою: екранізувати частину творів. Мені пощастило поспілкуватися і зафільмувати дружину Івана Чендея, яка, на жаль, нещодавно відійшла в засвіти. Мене тепло прийняла його родина і це надихає. Доля Івана Михайловича, знову ж таки, відображає долю нашого краю. Зміни режимів у краї, війни, соціальні розшарування, ідеологічно-світоглядні дилеми, що відображають і його щоденники, які, сподіваюся, таки будуть надруковані, — основа для детективу, трилера та мелодрами водночас. З-поміж його творів — справжні скарби (для прикладу, почитайте «Чайки летять на схід»). Фільм зможе розкрити і маловідомі аспекти співпраці Параджанова та Чендея, неочікувані погляди та думки. Словом, скарб для глядача.

— В’ячеславе, у вашій кіно­творчості простежується і тема війни: Другої світової та нинішньої... Чому звернулися до неї? 

— Це біль і водночас велич, трансформовані в кіно. Коли прочитав оповідання Довженка «Мати», то відразу зрозумів: треба братися за екранізацію, причому в ідеологічно нейтральній інтерпретації. Мене підтримав Пеетер Сімм, тодішній глава кінематографістів Естонії. Ми запросили талановиту українську актрису Лесю Липчук, яка ідеально підійшла на роль, низку іноземних акторів, і від­зняли фільм в Естонії. Його добре прийняли глядачі, він мав і певний фестивальний успіх (наразі — 5 кіновідзнак). Оглядаючись назад, мені здається, що то була доля — аби мій перший художній фільм став, так би мовити, довженківським.

Щодо ще однієї стрічки «Найближчі до Бога», то в ній iдеться про захисника Донецького аеропорту. Олексій Тищик був скромним хлопцем із забезпеченої сім’ї юристів. Він утілював у собі найкраще своїх батьків. Знаєте, коли спілкувався з його батьком, мене не полишала думка — це справжній козак. Ні, він не в шароварах, без шаблі, проста людина, сильна духом і тілом, сіль нашої землі. Між батьком i сином був сильних духовний зв’язок. Трагічною стала і доля матері, яка не винесла горя — наклала на себе руки. Було важливо показати, чому так усе трапилося. Але залишається надія... 

Наталка Капустянська, «Україна Молода», 14 березня 2017 року, №32

14 грудня, п’ятниця, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО І ФУТБОЛ» «Футбол в зарубіжному ігровому кіно»

15 грудня, субота, Синій зал Визначна актриса театру і кіно МАЛЬВІНА ШВІДЛЕР

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»