f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Валентин Васянович: «Якщо держава перестане вкладати гроші в кіно, кіна не буде. Крапка»

01.08.2014

Олена Коркодим, telekritika.ua

Володар «Золотого Дюка» V ОМКФ – про залежність від державного фінансування, операторську складову стрічки «Плем’я», його власні режисерські роботи «Присмерк», «Креденс», «Звичайна справа» і випробування неможливістю знімати кіно.

Донедавна ім'я Валентина Васяновича був відоме переважно у фан-клубі документального кіно. Лише коли в Україні зрушився процес кіновиробництва, професійний документаліст відбувся в ігровому кіно, причому у двох роботах - «Звичайна справа» (2013) та «Креденс» (2014). При цьому він не полишив документалістики: цього року побачив світ його повнометражний «Присмерк». Окрім режисури, пан Васянович спеціалізується на кіносценаріях, продюсуванні та операторській роботі. Зокрема, виступив оператором тріумфатора цьогорічних Канн - стрічки «Плем'я» Мирослава Слабошпицього.

За фахом Валентин Васянович режисер та оператор документального кіно. Першою його освітою була музична. Певною мірою вона теж позначилася на авторській манері  - якщо брати до уваги ритм і емоційний діапазон його стрічок.

Наша розмова відбулася з кіномитцем під час V Одеського міжнародного кінофестивалю, ще до того, як його «Присмерк» переміг у номінації «Найкращий український повнометражний фільм», а також здобув спеціальну відзнаку Міжнародної федерації кінопреси. Коли Валентин Васянович відповідав на запитання «Телекритики», ніхто ще не знав, що Україна втратить неймовірного актора Віталія Лінецького, який знімався у фільмі «Звичайна справа». Коли ми з ним говорили, ще не було відомо про плани Кабміну майже вдвічі (на 55 млн 435,2 тис. грн) скоротити видатки, передбачені в 2014 році на фінансування бюджетних програм Державного агентства з питань кіно.

Оцінюючи стан фінансування кіногалузі, режисер зауважував: «Ми не в Європі, ми в жопі». Також він припускав, що в ситуації, коли українське кіновиробництво зависло, його творчі плани особливого значення не мають. Ми говорили про село в «Присмерку» та особливості поезії зі «Звичайної справи», а за кілька днів набув популярності вірш Сергія Жадана «Якби ви знали, як нам усім не пощастило»...

«Хочу ще сам познімати українське кіно.

Якщо воно буде цікаве й іншим країнам, я буду щасливим»

- На жаль, зараз я ні над чим не працюю. Фінансування фільмів припинилося, Держкіно зараз стоїть. Треба відновлювати цей рух, не можна зупинятися, бо ми втратимо все, що було напрацьовано за останні три роки. Зараз деякі люди хочуть Держкіно прибрати, розформувати й повернути старі схеми непрозорого фінансування.

Мені однаково, хто очолюватиме Держкіно. Головне, щоби ця людина продовжувала цю практику конкурсів і пітчингів. Не буде пітчингів, не буде кіно.

Голова Держкіно не мав би впливати на комісію, що оцінює пітчинги. Пропітчингувалися, комісія виставила оцінки, рейтинг принесли голові, він підписав, не дивлячись - все, працюйте. На мій погляд, це ідеальна система.

А в нашій країні якщо ти голова, ти інколи вважаєш, що можеш якось внести корективи в цей список. Хочеться тобі - бо маєш якусь відповідальність перед кимось, домовленості й таке інше. Але голова Держкіно мав би просто стежити, щоби фільми, які розумні люди відібрали, знімалися.

«Принципово знімати фільми далі. Якщо буде хоча би 20-30 українських стрічок щороку, це все змінить. Це той локомотив, за яким потягнеться всі індустрія»

Можливостей знімати кіно без залучення державного фінансування не бачу. Окей, ми орієнтуємося на європейський досвід. У будь-якій європейській країні саме держава вкладає кошти в кіно - або створює фонди і наповнює їх, або фінансує кінопроекти напряму. Що таке кіно для держави, якщо це європейська країна, яка не може розраховувати на мільйони глядачів в усьому світі, як Америка? У Польщі, Франції чи Німеччині кіно - це візитна картка країни, і тільки держава в першу чергу його фінансує. Вона не обов'язково має робити це стовідсотково, вона має робити це хоча би наполовину. Тоді можна знайти копродюсерів в інших країнах, якщо розвинена фондова система. Якщо держава перестане вкладати гроші в кіно, кіна не буде. Крапка.

Ми не в Європі, ми в жопі поки що. З якої б ти країни не був, якщо твоя країна не вважає за доцільне вкласти половину бюджету національного продукту, нічого не вийде. Якщо ти не потрібен своїй країні, ти нікому не потрібен. На сьогодні після успіху в Каннах «Племені» в нас уже є наперед фактично бюджет - 50% іноземних коштів і попередні домовленості. Але якщо не буде решти українських коштів, про можливість зняти фільм можна забути.

«Якщо кінорежисер не потрібен своїй країні, він нікому не потрібен»

«Хайтарма» чи «Гамер», автори яких обійшлися без залучення державних коштів - винятки, і просто пощастило, що ці проекти відбулися. За останні 20 років багато було таких фільмів знято? Одиниці. Стрічка Олега Сенцова має бюджет 20 тис. доларів, її відзнято на фотокамеру. Є інші фільми, які знімаються професійними групами із залученням дорогого устаткуванням А потім вони їдуть у Канни й уперше в історії цього кінофестивалю забирають три призи з чотирьох на «Тижні критики».

Український глядач тільки почав звикати до українського кіно. І треба продовжити здобутки трьох попередніх років. Тут принципово знімати фільми далі. Якщо буде хоча би 20-30 українських стрічок щороку, це все змінить. Це той локомотив, за яким потягнеться всі індустрія.

«Я не знаю, як я сам буду розвиватися, що зніматиму.
Поки що стою і дослухаюся до себе і до всього»

Я хочу ще сам познімати українське кіно. Якщо воно буде цікаве й іншим країнам, я буду щасливий. Це мій спосіб комунікувати зі світом, із нашим глядачем. Я націлений на локальні історії. Саме через них люди з-за кордону починають розуміти нас.

Після співпраці з Міриком (Мирославом Слабошпицьким. - ТК) мені цікавий європейський жорсткий артхаус. Зараз я відкрив для себе цей світ. Не знаю, як я сам буду розвиватися, що зніматиму. Поки що стою і дослухаюся до себе й до всього.

«"Плем'я" гіпнотизує глядачів»

У європейських, американських, світових ЗМІ, каже прес-агент, вийшли фантастично позитивні відгуки на «Плем'я». А українська преса ще не дуже багато пише про нього - в нашому прокаті фільм з 11 вересня.

Ми з колегами радилися щодо того, чи представляти стрічку на ОМКФ. І спільно з режисером і дистрибуторами вирішили, що нема сенсу. Бо фільм не в форматі Одеського фестивалю - у нас не арт-мейнстрім, а набагато жорсткіша робота, «Плем'я» трошки не вписується сюди.

Кадр зі зйомок стрічки «Плем'я»

«Плем'я» продовжує завойовувати призи міжнародних кінофестивалів. Відзнаку Міжнародного журі секції «Паралелі та зустрічі» XXI Фестивалю європейського кіно (European Film Festival Palić) стрічці було присуджено за те, що автор «не побоявся вступити без остраху за реакцію глядачів - і представив унікальний зразок кіномистецтва»Як і Мирослав Слабошпицький, Валентин Васянович у своїх кінороботах не переймається тим, щоби його герої були симпатичні аудиторії. Досить згадати його стрічку «Звичайна справа»

Фільм знімався мовою жестів, і це продиктувало частину зображальних засобів, котрі ми використали. З другого боку, зважайте на те, що Мирослав Слабошпицький дуже інтегрований у світове артхаусне кіно й дуже добре орієнтується в ньому. Також, як людина аналітичного складу, він наперед уже точно знав, чого він не хоче бачити у стрічці. І ми разом ішли цим шляхом, щоби знайти якісь еквіваленти, які би задовольнили в першу чергу Мирослава. Решта все якось у процесі відбувалося.

«Всі авторські засоби стрічки Мирослава Слабошпицького
продиктовані жорсткою історією героя»

Наближення до документального кіно? В жодному разі. Ми дуже багато часу витрачали на підготовку кожної сцени. Там дуже багато відвертих сцен - насилля, секс. Ну як насилля - це взагалі історія дорослішання молодої людини в інтернаті для глухонімих. І як переважна більшість підліткових фільмів, все на цьому замішано - перше кохання, необхідність відстоювати своє право на життя, свою територію. Тож використання всіх засобів продиктовано історією героя.

Працювати було фантастично цікаво, хоча це було відчутне навантаження для знімальної групи. Всі рішення шукали на репетиціях. Їх величезна кількість передувала зйомкам кожної сцени - саме з героями, в локаціях, костюмах. Ми дуже сильно вели героїв фільму цим шляхом, готуючи до кожного епізоду. І під час репетицій ми потрошку збирали фінальну картину.

У фільмі довжиною 132 хвилини загалом 35 кадрів. Довжина кожного плану - від чотирьох до 12 хвилин. Тут лише внутрішньокадровий монтаж, історія розгортається без купюр, і все дуже по-чесному зроблено.

«Під час перегляду "Племені" вся увага аудиторії переходить у зір,
і фільм гіпнотизує зал»

Наш головний герой вводить в історію, й ми за ним час ідемо. Це фільм-споглядання. І відсутність текстового навантаження спрямовує енергію глядача виключно на візуальний ряд. За 10 хвилин після початку фільму глядач починає здогадуватися, що в цьому кіно не буде ані слова, ані звуку. Вся увага аудиторії переходить у зір, і фільм гіпнотизує зал.

«У європейців такі стосунки, як у "Присмерку", не викликають відгуку»

Часом «Присмерк» відносять до поетичного кіно... Я дуже не люблю цієї назви, якщо йдеться про сьогодення. І коли кажуть, що традиція досі живе, я сприймаю це як гальма в розвитку сучасного кіно. Це в тоталітарній країні не можна було казати на біле біле а на чорне чорне. Сценарії фільмів робилися таким чином, щоби не називати речі своїми іменами. Тому й моделювалися складні образи, котрі не одразу зчитувалися. Зараз такий час, що треба прямо говорити, що відбувається, й називати речі своїми іменами.

Так, українські пейзажі, що увійшли до «Присмерка», самі по собі поетичні. Гарні люди, інтегровані в гарний пейзаж, напевне, й викликають поетичні асоціації чи позитивні емоції.

Кадр зі стрічки «Присмерк»

Ця документальна стрічка знімалася в селі й за участі героїв, із якими кінорежисер з дитинства проводив літні місяці. 82-річна тітка Марія з усіх сил чіпляється за життя, аби її син-пенсіонер не лишився на світі сам. Внаслідок хвороби він утратив зір, і через складний характер матері часом із ним нелегко. Однак вони разом - як видається, на кінці світу

Таких селян, як мої герої, в Україні дуже багато. Село по факту вимирає. Якщо раніше ці люди годували Україну, зараз їм на зміну прийшли великі сільгоспкорпорації з тисячами гектарів землі та сучасною технікою. А тітка із сином лишилися ніби не при справах. Є сусідні двори, там нормальне господарство. У моєму ж фільмі одна людина хвора, інша - стара. Вони вже доживають, їм уже нічого не треба, лише дійти до кінця. Цей фільм про цей шлях.

«Я йду, а довкола могильні плити - "Васянович", "Васянович", "Васянович", "Васянович", "Васянович"»

Там була сцена з кладовища, яка не ввійшла до «Присмерка» - я йду, а довкола плити - «Васянович», «Васянович», «Васянович», «Васянович», «Васянович»... Півкладовища Васяновичів. І мій герой - черговий Васянович. І я теж Васянович, почуваюся крапочкою на довгій лінійці з людськими життями. Мої герої те саме - вони жили, в них рефлексії, характери, вони формувалися тисячоліттями. Я для себе ніяких таких завдань не ставлю. Я бачу що або є кіно, або нема кіно. Тебе має осяяти, в цей момент ти не бачиш структури чи ще чогось, просто відчуваєш - відбувається кіно й такого не можна проґавити.

Тема смерті турбує всіх, рано чи пізно. І знімаючи це кіно, я теж отримував такий досвід, бо колись готуватимусь до смерті. Мої герої достойно, не втрачаючи самоповаги, йдуть цим шляхом. Це просто фантастично для мене.

А ще «Присмерк» - це історія матері. Тут материнський інстинкт гіпертрофований. В Україні так дуже часто відбувається, що батьки своїх дітей ніколи не залишають.

«Я мрію, щоби такі фільми як "Присмерк" ще впали на мене з неба.
Бо самому їх придумати нереально»

Це найкраще документальне кіно з-поміж того, що я знімав. І я не впевнений, що я зніму щось краще. А європейські фестивалі все-таки набагато спокійніше до нього ставляться. Я просто почав із найбільших форумів світових - Амстердама, Лейпцига, Неона. Ніде його, на жаль, не взяли. Можливо, це дуже локальна історія, і показані в «Присмерку» стосунки не до кінця розуміють. Ну хворий син, то здай у лікарню. Навіщо ти його на спині до кінця тягнеш? Можливо, європейцям це незрозуміло й саме такі стосунки не викликають відгуку. А в Україні люди дуже правильно сприймають і реагують на це кіно, і мені це найприємніше.

Зараз мене запросили на фестиваль у Швейцарії, рішення щодо фільму приймає оргкомітет мінського «Листопада». Приємно, коли тебе запрошують на фестивалі. Але це не головне. Я просто щасливий, що це кіно відбулося, і мрію, щоб такі фільми впали на мене ще з неба. Бо самому їх придумати нереально.

«Знімати фільм про родичів - перевірений шлях зробити хороше документальне кіно»

У мене немає аналітичного підходу в документальному кіно, я так не вмію. Я сам - ситуація, що відбувається, і тут не треба нічого придумувати. Все залежить від героя - я просто йду за ним. Максимум - я можу попросити повторити в кадрі ту чи іншу притаманну героєві дію. І в іншому намагаюся не тиснути на героїв, розчинитися, стати прозорим і зафіксувати смаки їхнього життя. Це дуже важко, правда. Але це дуже багато позитивних емоцій приносить, коли ти дивишся в монітор, знімаєш хвилину, другу, й тут починається кіно! Це відразу відчуваєш - магія, і все, ти щасливий одразу.

Знімати фільм про родичів - перевірений шлях зробити гарне документальне кіно. Родичі або друзі - це люди, котрі тобі довіряють і можуть перед тобою розкритися. Зовні таких людей знайти дуже важко. Містяни дуже рідко підпустять до себе, вони так сильно інтегровані в цей світ - робота, друзі, швидкий обмін інформацією... І якщо я про когось зніму те, чого він не хотів би бачити, це може дуже сильно порушити його місце в цьому щільному суспільстві. У фільмах про село інша щільність. Для таких героїв цей простір дуже великий - цілий світ, і вони можуть дозволити собі відкриватися.

Перший мій фільм був про сім'ю, потім про батька. Далі мій брат Максим зняв стрічку про батька, а я - про тітку. Ми цих людей дуже добре знаємо й можемо змоделювати собі всі історії наперед. Чужа людина собі не дозволить того, що рідні люди можуть на екрані собі дозволити.

До того ж, мені щастило з артистизмом героїв. Наприклад, тітка Марія вже знімалася в моєму фільмі «Старі люди». Вона там головна героїня. Поштаркою працювала, коли була на 10 років молодша. Їздила селом, розвозила пошту. І ми розповідали про різних людей, до яких вона під'їжджала.

«Родичі мення довіряють,  а я цим користуюся»

Знімаючи фільм про родичів, треба спілкуватися з ними дуже обережно. Не варто їх примушувати, «тиск і насилля» неприпустимі. Я приїхав, усі сідають обідати. Ну я теж сідаю, але трохи збоку. Ставлю штатив, вмикаю камеру і контролюю зображення й композицію. І займаюся собі тим, що й інші. Я не оголошую, наприклад: «Дубль 1».

На зйомках «Присмерка» звуковика не було, за цим стежив я сам. Тому сторонні моїм родичам не заважали - приїхав знімати кіно, ну нехай собі дурницями займається. Вони на мене переважно не звертали увагу. І я їх не напружував теж.

Сусіди ж, які є у фільмі, теж давно мене знають і звикли, що я знімаю кіно.

Не виникло проблем і з чоловіком, до якого тітка пішла забирати труну. Він не знав, що я приїду, і в нього це викликало здивування на початку. А я собі знімаю. Єдине, що коли їм ніяк не вдавалося завантажити труну на візок, я не втримався й допоміг. Я розумів, що їм важко, але ж у кожного своє завдання. Бачу - дія зупиняється, бо труна заважка. Тоді змінив точку, поставив камеру на пеньок, виставив приблизну композицію, швидко забіг у кадр, допоміг їм втягнути цю труну на візок і втік. І в кінці цього кадру вони вже вдвох. Якби не допоміг, не було б цієї сцени...

Фільму в селі не показував. На жаль, Сашко помер, а тітка зараз у лікарні, і якось не до цього. Я впевнений, вони б мені нічого не сказали. Але я знаю: вони по-іншому це сприймають. Люди в селі не уявляють себе обличчями з телеекрану. Тітка, пам'ятаю, коли «Старі люди» дивилася, сміялася, соромилася й просила: «Тільки ж сусідам не показуй».

«Звичайна справа» - це мій інститут

У «Звичайні справі» рефлексуючий герой взагалі негарний, це не є українська традиція. Це польська традиція. Там таких героїв достатньо. Під час навчання в Польщі мені такі герої подобалися, і я до них звик. Думаю, він з'явився ще з тих часів - противний невдаха, який викликає в багатьох огиду. У мене він огиди не викликає.

«Звичайна справа» - це взагалі була моя перша спроба роботи в ігровому кіно, це мій інститут. А другий фільм - «Креденс» - вже можна назвати дебютом.

«Противний невдаха зі "Звичайної справи" викликає огиду в багатьох.
У мене він огиди не викликає»

Знімали «Звичайну справу» за розкадровкою, і це малювання було найбільш творчим завданням. Готували розкадровку ми разом із Тарасом Денисенком, сидячи в нього на кухні. Окрім того, що він головну роль у цьому фільмі виконав, Тарас ще й фантастично малює. Часу ми мали чимало, й на розкадровки пішло півроку. А потім все втілювалося на майданчику.

Фільм знімався чотири роки: потрапив на кризу 2008-го, і ми півтора чи два роки чекали фінансування. Однак на нашому задумі стрічки це ніяк не позначилося/

На ОМКФ фільм отримав відзнаку Міжнародного журі й «Дона Кіхота». Також «Звичайна справа» демонструвалася на кінофестивалях в Китаї та Індії.

***

На ваше запитання, чи бачив Вайда мої фільми, відповім: «Не знаю. Навряд чи». До Школи він декілька разів приходив, переглядав якісь наші роботи.

У Школі Анджея Вайди навчаються люди, які вже мають кінематографічну освіту. Це фактично курси підвищення кваліфікації. Там переважно вчать сценаріїв, а технічній стороні кіно приділяють мало уваги.

«У Львові "Креденс" прийняли гарно»

Зйомки «Креденса» - це тотальна імпровізація на знімальному майданчику, без жодної розкадровки чи підготовки. Ми шукали рішення для всіх сцен у процесі.

Знайшли локацію. Так, гарно, подобається. Завтра зйомка. Приїжджаємо на зйомку і починаємо один варіант мізансцени, другий, третій, четвертий. І ти розумієш, що це не те, не те, не те. А потім ідеш у кав'ярню навпроти цієї локації й знімаєш там через скло всю цю сцену (на початку стрічки. - ТК) - взагалі геть інше щось. І ти розумієш, що це єдиний спосіб втілити цю сцену. Фантастика.

Актори були в захваті, що все у «Креденсі» дуже нагадувало театр. Майже кожну сцену ми знімали одним кадром.

У Львові цей фільм гарно сприйняли. Та ж частина, яку я хотів пнути ногою - колишні військові або їхні діти - була не в захваті. А мої львівські друзі сказали: «Ну, в стрічці є певні проблеми, але то не суттєво. Навіть те, що мова не зовсім львівська, не дуже суттєво. Головне, що характери львівські». До того, що герої «Креденса» спілкуються без львівського «тонування», а загальноукраїнською мовою, зрозумілою всім, я вдався навмисне. Як уявив собі, що актори будуть перетоновувати тексти непритаманними їм зворотами...

«Все у "Креденсі" дуже нагадувало театр.
Майже кожну сцену ми знімали одним кадром»

Маю надію, що ми придумаємо, яким чином ще раз прокатати цей фільм. Перша спроба провалилася, а зв'язок із дистрибуторами я втратив. Прокат «Креденса» пройшов без жодної реклами. Хоча нам обіцяли й кампанію на телебаченні в значних обсягах, й аутдор. Також на глядацький інтерес наклалися революційні події, й інші фактори, від мене не залежні. Наприклад, у Львові цей фільм показувався у великому розважальному комплексі за містом. Ясно, що його через тиждень посунули. Адже «Креденс» - фільм не для розваги, його треба показувати у Львові в центрі міста в маленькому залі три місяці.

***

Ще до «Креденса» я мав задум зняти кілька фільмів, показуючи архетипи мешканців різних територій України. І цей задум може ще втілитися, якщо мої ідеї під нього підлаштуються якимось чином. Спеціально я для нього не роблю нічого. Якщо вийде, то вийде. Побачимо, як буде зніматися кіно далі. До речі, в цю історію можна інтегрувати фільм «Присмерк» як тему про північ України. Адже дія фільму відбувається на Поліссі.

Фото Максима Лісового