f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Людмила Горделадзе: 170 кінотеатрів – це дуже мало для України та українського кіно

07.02.2017

Ліліана Фесенко, Валерія Поліщук, «Укрінформ»

Сьогодні всі говорять про ренесанс українського кіно. На виробництво фільмів держава цьогоріч виділила рекордну суму – півмільярда гривень. Голова Держкіно Пилип Іллєнко регулярно з гордістю повідомляє в Фейсбуці про запуск нових картин. У кращих кінотеатрах з пафосом влаштовуються прем'єри вже знятих стрічок, артисти гордо крокують по червоним доріжкам. Навіть преса стала приділяти українському кіно в рази більше уваги, ніж раніше.

Але на фінальній стадії кіноіндустрії – в масовому прокаті – у жилах вітчизняних фільмів ледь жевріє життя. Чому український глядач не звик платити за перегляд українського кіно? Що потрібно для того, щоб кінотеатри з задоволенням демонстрували національні стрічки? Які ще закони та преференції виведуть кіноіндустрію на якісно новий рівень? Про це «Укрінформ» запитав у члена Експертної комісії Держкіно України Людмили Горделадзе – гуру українського кінопрокату, директора столичного кінотеатру «Жовтень», в залах якого вже традиційно знаходять своє кіно як гурмани, так і пересічні любителі «найважливішого з мистецтв».

– Зараз українське кіно переживає справжній ренесанс. За останні два роки почали активно знімати вітчизняні фільми. Але як йдуть справи з їхнім прокатом у кінотеатрах?

– Дійсно, у 2016 році вийшло 27 українських фільмів, з яких кінотеатр «Жовтень» показав 26. А у 2017 році планується ще 30 повнометражних картин. Але чи всі вони будуть показані в кінотеатрах?..

– Так, є побоювання – чи не знімаються ці картини «в стіл»? Чи дійдуть вони до прокату, будуть затребувані?

– Насправді, така кількість фільмів не покриває квоту, яка передбачена законом: 30 відсотків екранного часу в кінотеатрах повинно бути віддане українському кіно. Це рішення було прийнято ще у 1998 році, коли переважали одно- та двозальні кінотеатри. А зараз ось згадали, що існує така квота, але реалізувати її практично неможливо. Ми можемо говорити про те, скільки фільмів фінансується зараз на бюджетні гроші. А от скільки їх буде випущено – сказати важко. Ви самі бачите, як у нас відкладають і переносять терміни здачі та прем'єри фільмів. Зараз вийшли в прокат ще ті фільми, які були запущені 5-10 років тому. Наприклад, фільм «Гніздо горлиці» починали ще при Ганні Чміль (екс-глава Держкіно України, 1995–2010). (Кінороман Василя Мельника «Гніздо горлиці», за яким було знято фільм, 2012 року був представлений на Міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова», а у грудні 2012-го кінопроект став одним із переможців Четвертого конкурсного відбору кінопроектів Держкіно. – НСКУ). Так само довго знімався фільм «Той, хто пройшов крізь вогонь».

Але зараз таких випадків вже практично немає. З тих фільмів, що запускалися у 2014 році, зупинялося виробництво небагатьох. Серед них – «Моя бабуся Фані Каплан» Альони Дем'яненко. Ті стрічки, що почали знімати у 2015 і 2016 роках, залежать вже тільки від власного виробничого темпу, а не від фінансування. І ми нарешті вже можемо говорити про їх плановий вихід у прокат.

Тепер про прокат: в Україні 170 кінотеатрів, понад 400 залів. Цього дуже мало для такої великої країни. Отже, і простору для українського кіно теж дуже мало. Прокатники заповнюють ці зали в основному мейнстримним голлівудським кіно, і ще трохи французьким. Російських фільмів зараз у нас майже немає. І справа не тільки в забороні. Кінотеатри їх просто не беруть.

– На які українські фільми у минулому році добре ходив глядач?

– «Добре» – це поняття умовне, тобто це 1,5–2 тисячі глядачів на один фільм у кінотеатрі «Жовтень». А на американські – це вже 5 тисяч і більше глядачів. На італійський фільм Паоло Соррентіно «Молодість» прийшло 10 тисяч глядачів. Але це винятковий випадок. Зараз ми чекаємо щось подібне з прокатом картини «Ла-Ла-Ленд». Нагадую, це цифри тільки по нашому кінотеатру. А по всій Україні навіть такі хороші і розрекламовані фільми, як «Гніздо горлиці» та «Моя бабуся Фані Каплан», збирають не більше 50 тисяч глядачів. У той же час, українська аудиторія касових американських фільмів за проданими квитками становить мільйон і більше. Помножте цю цифру на 70 – середню ціну квитка – виходить 70 мільйонів гривень виручки за глядацький американський фільм у прокаті України. Рекорди серед українських фільмів: 34 мільйони зібрали «8 кращих побачень» кіностудії «Квартал 95». На другому місці – їхній же «Слуга народу 2» – 24 мільйони гривень, прокат триває. «Поводир» і «Незламна» «взяли висоту» у 14 мільйонів гривень. Інші – значно менше. «Гніздо горлиці» – 2,5 мільйона гривень.

– Ви, як прокатник, вважаєте комерційно вигідним українське кіно?

– Ми, працівники кінотеатрів, за класифікацією суб'єктивності бізнесу – показчики, а не прокатники. Комерційна вигода і українське кіно – поки не поєднуються. Кінотеатри по законодавству України – установи культури. Ми працюємо не заради вигоди, а як госпрозрахункові підприємства, які зобов'язані бути рентабельними, оскільки не мають НІЯКОЇ державної підтримки чи податкових пільг. У всякому разі, приватні кінотеатри, яких більшість. У «Жовтня» – «своя» репертуарна політика. У нас 3 зали з цифровими проекторами формату DCP (захищений формат, в якому представлений репертуарний мейнстрім), де демонструється в основному голлівудське кіно. (Вартість кінообладнання кожного такого залу 70–100 тис. доларів). Ми можемо там показувати і українські фільми. Але ось сьогодні ви самі побачили, що на вечірній сеанс картини «Правило бою» в зал на 400 місць прийшло всього 6 осіб. Це ж нерентабельно! Ще у нас є зали на 20 місць, 30 і 50 в технології Full HD. Ця техніка порядком дешевше. Там ми показуємо кіно, яке є цікавим обмеженій аудиторії – фестивальне, авторське, документальне. У цих залах, коли приходять 3-5 глядачів, ми не скасовуємо сеанси. У той же час, у кінотеатрах, де тільки великі цифрові зали, які повинні «відбивати» вартість дорогої техніки, такі покази нерентабельні. Їм вигідніше показувати голлівудські та європейські фільми, цікаві більш широкій аудиторії.

– Через це був зірваний прокат фільму «Жива»?

– У вас неточна інформація. Компанія, яка представляла цей фільм, хотіла, щоб «Жовтень» його показував у залі DCP. Але план цього залу був уже зверстаний. Договори укладені. Ми їм запропонували демонстрацію в залі з технологією HD. Вони відмовилися. В інших кінотеатрах показ цього фільму відбувся.

– Є вже публіка, яка хоче дивитися саме українське кіно?

– Є, але не так багато, як хотілося б. Ось вам простий приклад: «Гніздо горлиці» ми показували досить довго, провели творчу зустріч з авторами фільму. Але глядач йшов дуже мляво. А тиждень тому (21 січня 2017-го. – НСКУ) в Будинку кіно влаштували безкоштовний перегляд «Гнізда горлиці» одразу в двох залах. Прийшло близько 1000 глядачів – багато дивилися картину навіть стоячи. Кінознавець Сергій Тримбач радів, що фільм зібрав такий аншлаг. Але ось чому радіти? Всі ці люди прийшли безкоштовно. Але фільм знімається для того, щоб демонструватися в кінотеатрах. Але там такого ажіотажу і близько не було! Безумовно, в Києві є сегмент глядачів, які готові платити за українське кіно. Але більшість глядачів будуть спочатку цікавитися – а чи варто йти, які відгуки? Тому зараз потрібна хороша реклама. На жаль, українське кіно досі абсолютно не має професійного промо. Хоча одне з головних завдань – просування українського кіно як бренду. Це і робота з зірками, і тизери, і гучні прем'єри, і кінопанорами... Не тільки фахівці повинні знати, що є українське кіно. Глядач теж повинен уявляти, що ж українські кінематографісти можуть йому показати.

– Але у фільмів «Гніздо горлиці», «Поводир», «Незламна» була рекламна кампанія.

– Ви говорите про фільми, а я про бренд українського кіно. Це як раніше був бренд «радянське кіно», і постійно йшла інформація: які фільми знімаються, які артисти грають, фотографії зірок екрану продавалися в кіосках і магазинах. А зараз я сама не знаю, яке українське кіно вийде найближчим часом. Нам можуть раптом принести якийсь фільм: ой, показуйте! А у нас вже сформований план! Тому найважливіша робота для Держкіно та кінематографічної громадськості – це налагодити постійну та кваліфіковану інформацію для глядача про реальні репертуарні плани кінотеатрів. Щоб люди чекали фільм! Особисто я дуже чекала виходу картини «Моя бабуся Фані Каплан». Я бачила його давно, на етапі здачі в Держкіно (як член Експертної комісії Держкіно). Це, звичайно, не касовий фільм, але я знала, що він буде цікавий інтелігенції, особливо тим, хто цікавиться питаннями історії. Там вперше в українському кіно представлена альтернативна точка зору на всім відомі факти. Всі знали кліше: Фані Каплан – це вбивця, вона стріляла в Леніна. Але у фільмі розказана історія кохання цієї жінки. І те, як вона потрапила під нещадні жорна історії. Фільм хороший, а каса маленька. Те саме можна сказати про «Гніздо горлиці». Цю картину мали б подивитися мільйони українців, тому що вона чесно і зі співчуттям розповідає про проблему трудової еміграції та про інші труднощі нашого часу. Але реклами було недостатньо, хорошої каси не було.

– Хтось повинен взяти на себе відповідальність за більшу пролонговану рекламу українського кіно як бренду?

– Це ринкова ситуація. Держкіно за бюджетні гроші проводити рекламні кампанії не може.

– Може, нові протекціоністські закони потрібні?

– Ну, так є ж вже ця стаття закону про 30 відсотків національного екранного часу для українського кіно. У ринковій економіці це абсолютно неринковий підхід. Зараз, безумовно, набагато більше уваги приділяється виробництву українського кіно. Цьогоріч у державному бюджеті запланована рекордна сума – півмільярда гривень на виробництво національних фільмів. Але проекти ще повинні стати картинами, а це довгий шлях. Спочатку потрібно відібрати гідних претендентів. А потім – «повинні вдало зійтися зорі»... На літо заплановано черговий пітчинг (захист) для проектів на 2017–2018 рік. Дедлайн подачі – квітень. Подивимося, яким буде рівень проектів. Зрозуміло, що потрібна в першу чергу тема історії України. Однак, про Героїв Крут на минулому пітчингу жоден не отримав фінансування, так як не був схвалений ні один сценарій. (На Дев'ятому конкурсному відборі кінопроектів Держкіно переміг кінопроект Олексія Шапарєва «Крути 1918. Захист» – НСКУ). 

– «Чорний ворон» за книгою Василя Шкляра пройшов пітчинг?

– Так, але він ще далекий до завершення. А ось «Червоний» за сценарієм Андрія Кокотюхи ми вже дивилися. Фільм, мабуть, вийде в прокат до Дня Незалежності. Дуже пристойна робота режисера Зази Буадзе. Чекаємо завершення проекту Ахтема Сеітаблаєва – «Кіборги» про захисників Донецького аеропорту. Це вже новітня історія України.

– А не рано знімати картини про нинішню війну?

– Може й рано. Подивимося реалізацію. На пітчингах багато таких проектів. Показують трагедії людей, які пройшли АТО, їх зламані долі. Звичайно, має пройти час, щоб правильно усвідомити все це. І ми зараз не знаємо, чи будуть ці фільми співзвучні суспільним настроям, коли їх завершать. Потрібно все оцінювати через часовий проміжок.

Я також є членом експертної ради нового конкурсу сценаріїв «Дивись українське!». На нього подано вже близько 500 сценаріїв ігрових міні-фільмів, кожен до 3-х хвилин. Планується, що їх будуть показувати у кінотеатрах перед сеансами повнометражних фільмів. Зараз за цим принципом у кінотеатрі «Жовтень» показуємо по одному з 26 епізодів нових мультфільмів із серії «Козаки на футболі». Це 3-хвилинна українська анімація. Так ми вносимо свій внесок у популяризацію українського кіно: 26 серій, кожна по 1 тижню – це півроку демонстрації в кінотеатрі українських мультфільмів.

– Який стиль сучасного українського кіно? Після епохи поетичного кінематографа куди зараз рухаємося?

– Українське «поетичне кіно», як і «нова хвиля» у Франції, – діла давно минулих днів. Наше нове кіно намацує власний творчий почерк. Триває зміна поколінь режисерів. Багато хто прийшов з серіального виробництва. У «великому кіно» себе тільки пробують. Тут вони виглядають новачками. Глядач практично ще не знає прізвищ нових режисерів. Адже більшість зняло лише 1-2 фільми. Тарас Ткаченко, наприклад, вийшов до глядача повнометражним дебютом «Гніздо горлиці», Альона Дем'яненко – з другим фільмом «Моя бабуся Фані Каплан». До цього у неї була велика творча пауза. Дмитро Томашпольський знімає новий фільм «Ржака». У системі пітчингів це його друга ігрова картина. Чекаємо на фільм Олександра Ітигілова «Казки старого мельника», дитяче фентезі. Там, правда, проблеми з фіналізацією.

– Є ще наші лідери Олесь Санін і Мирослав Слабошпицький...

– Санін зараз щось робить без бюджетного фінансування, можливо, готується. Мирослав зайнятий новим проектом «Люксембург» про Чорнобиль. Назва стрічки пояснюється тим, що площа Люксембургу дорівнює за розміром зоні відчуження. Мирослав зібрав бюджет картини з різних джерел, це ко-продукція різних країн. Він це вміє. Навіть на Венеціанському кінофестивалі зробив успішну презентацію проекту.

– Під час пітчингів на що в першу чергу звертають увагу? Адже мова йде про виділення державних грошей на проект.

– На все в комплексі. Адже на пітчинг подаються не просто сценарії, а проекти. Це продюсерське і режисерське бачення картини, перелік артистів і членів творчої групи, кошторис тощо. На жаль, буває таке, що дають гроші на проект одному режисерові, а потім продюсери приходять в Держкіно і просять дозволу його поміняти. Зараз у Держкіно думають про те, як такому завадити. Виграв гроші на проект, роби його з заявленим режисером. Нема режисера, нема проекту... Для мене, як людини, яка багато років пропрацювала у системі «кіно і глядач», важливо вловити у майбутній картині її актуальність для публіки. Інші члени комісії звертають більше уваги на творчу сторону. Правда, від сценарію до реалізації дуже довгий шлях. Іноді експерти змушені відмовляти цікавим проектам через дуже високі (або штучно завищені) бюджети. Держфінансування – не гумове...

– Чи є привілеї у творців дитячого кіно?

– Так, для них передбачено стовідсоткове державне фінансування. Такий самий привілей у документального і дебютного кіно. А повнометражне художнє кіно оплачується державою у пропорції 50 на 50. Половину грошей дає держава, а другу половину інвестицій творець повинен знайти у приватних компаній.

– Національна кіностудія імені Довженка обурена тим, що на свої фільми вони повинні проходити пітчинг нарівні з комерційними підприємствами. Мовляв, театри мають свій рядок у державному бюджеті, а державна кіностудія – ні.

– Не порівнюйте державний театр та кіностудію. Сьогодні ніякого реального творчого колективу там немає, тільки технічні служби та нерухомість, яку потрібно утримувати. Всі творчі одиниці виведені за штат. А у театрі в штаті вся творча трупа. Державні кіностудії в Києві та Одесі сьогодні потребують в основному фінансової компенсації оплати комунальних послуг, податків, ремонтів приміщень. Їм дуже дорого утримувати існуючі старі радянські споруди. Технічно ці кіностудії дуже відсталі, а ресурсів на технічне переозброєння немає. І з цим, звичайно, державі потрібно щось вирішувати. А свої творчі проекти державні студії повинні реалізовувати в конкурентному середовищі. І якщо претендують на державні гроші, то, безумовно, повинні брати участь у пітчингах, нарівні з іншими.

Генеральний директор Національної кіностудії імені Довженка Олесь Янчук минулого року, як режисер і продюсер, виграв фінансування на фільм «Таємний щоденник Симона Петлюри». Це в наших реаліях великобюджетний проект. Закінчується підготовчий період. Попереду – зйомки. На жаль, інші проекти цієї кіностудії були слабкими, тому фінансування не отримали.

Одеська кіностудія на останньому пітчингу також не блищала. Підтриманий був тільки один проект. Проте студія не стала брати в ньому участь – віддала фінансування приватній організації. І зараз, наскільки мені відомо, там немає власних продюсерських проектів з державним фінансуванням. Тільки послуги для чужих проектів. Особисто я вважаю, що державні кіностудії – це відстій. У них немає нічого, крім приміщень та колишньої слави. Творчим колективам сьогодні не потрібна вся ця нерухомість. Це видно по пітчингам. Молоді хлопці об'єднуються у творчі колективи, працюють над проектами. Навіщо їм утримувати всі ці павільйони? Вони їх просто орендують. А державі потрібно визначатися, що робити з цією нерухомістю та землею.

Одеська кіностудія, на мій погляд, у глухому куті. Там майже все запущене, занедбане. Трохи ворушиться один павільйон... У 90-ті роки Мосфільм був приблизно у такому самому стані, як і наші студії зараз. Його «підняли» з руїн за рахунок грамотних менеджерських рішень, без прямих бюджетних вливань. Зараз це сучасно оснащений кінокомплекс, флагман індустрії своєї країни, повністю завантажений роботою. Інша справа, що там знімається... А наші так і не піднялися «з руїн». І як це зробити, не зрозуміло. Час втрачено. Років п'ять тому Держкіно та продюсери домовлялися, що проекти з держфінансуванням зобов'язані хоча б частково замовляти послуги на державних кіностудіях. Можливо, 10% кошторису. Якщо б ця домовленість була в силі, то студії у поточному році отримали б 50 мільйонів гривень, які потрібні їм для розвитку. При цьому кіностудіям зовсім не обов'язково мати власні продюсерські проекти.

Маленька приватна продюсерська компанія для реалізації творчого проекту економічно більш рентабельна, ніж громіздка державна студія. Для того, щоб національні кіностудії надавали якісні, конкурентоспроможні послуги, їм треба переоснаститься, сертифікувати, кодифікувати свою діяльність, зайнятися маркетингом і рекламою, загалом ухвалити ринковий формат, а не мріяти про повернення повного державного утримання.

– У нас люблять за приклад ставити Францію та Польщу, де налагоджено прокат вітчизняного кіно. Що ми можемо у них запозичити, як приклад?

– У Франції та Польщі дуже багато кінотеатрів. І насправді там сам народ оплачує розвиток свого кіно – через систему податків і купівлю квитків у кінотеатр. У Франції 5 тисяч кінозалів, а у нас, як ви пам'ятаєте, всього 400, і це приблизно така ж територія. Для французів похід у кіно – улюблена розвага, тому сучасне національне кіно дуже затребуване. Працює також дуже серйозна підтримка і самої кіноіндустрії, і кінотеатрів. Нещодавно вийшла книга Жоеля Шапрона «Французький кінотеатр. Аншлаг, довжиною у століття» про те, як держава регулює і підтримує роботу кінотеатрів. В Євросоюзі, і у Франції, зокрема, існують фонди, які допомагають старим, автентичним кінотеатрам на кшталт «Жовтня» виживати в конкуренції з мультиплексами в торгових центрах, де багато залів і великий потік відвідувачів. Старі кінотеатри, зокрема, у Франції конкурентноспроможні – завдяки тому, що показують вітчизняне та європейське кіно. Це їхня маркетингова ніша. Вони отримують фінансову допомогу від держави, а також через різні програми Євросоюзу з підтримки медіа.

Сприяє роботі автентичних кінотеатрів Європи також міжнародна асоціація «Europa Cinemas», що отримує фінансування з різних джерел, у тому числі з Євросоюзу і від французького уряду. Вона розподіляє ці ресурси кінотеатрам Європи, що входять в цю мережу. Київські кінотеатри «Жовтень» та «Київ» були асоційованими членами цієї організації. Ми навіть отримували щорічний грант розміром у 10 тисяч євро, як підтримку для показу європейського кіно. Але потім, при президенті Януковичі, ця підтримка припинилася. Ми, правда, зберегли хороші стосунки з «Europa Cinemas». Нас, керівників київських кінотеатрів, запрошують на їхні конференції, ми також можемо їздити на Берлінський, Канський, Венеціанський та інші кінофестивалі, одержувати пільгові акредитації, дивитися кіно, брати участь в івентах для кіноманів – знавців і любителів європейського кіно.

Загалом, кінематографія у Франції успішно розвивається, там виробництво і прокат, – загальна індустрія, в якій вони функціонують, як сполучені посудини. У Польщі все це на градус нижче, але ситуація приблизно та сама. Польська держава навіть допомогла кінотеатрам на кшталт нашого «Жовтня» провести цифровізацію кінопоказу.

– А чим допомогла наша держава кінотеатрам?

– У нашого начальства нічого подібного навіть у думках не було. Ми переходили на цифрові технології за власний рахунок, без усіляких пільг. У «Жовтні» перед пожежею вже було 2 повноцінних цифрових кінозали. У результаті пожежі та її гасіння ця техніка повністю вийшла з ладу...

– До речі, про пожежу: адже у вас ситуація – не було б щастя, якби нещастя не допомогло. «Жовтень» відродився і став набагато кращим і респектабельнішим. Це сучасний кінотеатр в історичних стінах.

– Що сказати? Це вже доконаний факт. Пожежу влаштували люди, все це не сталося само собою. Експертизою доведено: це був умисний підпал, у залі «Гегемон» була розлита горюча суміш. Хтось хотів вижити нас звідси, забрати цю територію в історичній зоні Києва. Але події розвивалися за більш щасливим сценарієм. І я бачу в цьому перст долі: отже, цьому кінотеатру судилося ще довге життя. До речі, це єдиний випадок у Європі, коли такий старий кінотеатр був повністю відновлений, тим більше за бюджетні гроші. Правда, можна ще згадати про один з лондонських кінотеатрів. Але там була реставрація старовинної будівлі і було витрачено грошей трохи більше – 6 млн. фунтів стерлінгів. На відновлення будівлі «Жовтня» з бюджету пішло $2 млн, А вже його технічна і кінотехнологічна начинка – це небюджетні гроші.

– Ви відчули, як Київ любить кінотеатр «Жовтень»?

– Звичайно. Підтримка киян була дуже значною. Мер Віталій Кличко приїхав одразу, як тільки дізнався про пожежу. Він побачив масштаб нещастя і пообіцяв, що кінотеатр відбудують. Слово своє стримав. Зараз у «Жовтні» непогана відвідуваність, приблизно на 40% вище, ніж до реконструкції. Минулого року кінотеатр відвідали 260 тисяч глядачів. Середньостатистична відвідуваність одного сеансу 22 глядача. Це хороший показник.

– Все одно мало...

– Це на рівні загального показника по місту Києву. Середня ціна квитка у «Жовтні» 66 гривень. Це нижче, ніж в інших кінотеатрах. У сучасних багатозальниках ціна доходить до 300 грн. Особливо дорогі квитки у залах з великими технічними «наворотами», особливими кріслами та технологічними новинками. Я вважаю, що це зайве, це вже не кінотеатр, а атракціон. Адже головне в кіно – сам фільм, цікава історія, видовищність, а не спеціальний комфорт крісла та ресторанне обслуговування.

– До вас приходять глядачі з Подолу?

– Звичайно. Але раніше до нас ходили подоляни в основному на спеціальні програми, яких не було в інших кінотеатрах. А зараз вони приходять і на голлівудське кіно, яке раніше дивилися в інших кінотеатрах. Але основний наш контингент – студенти-інтелектуали та кияни, незалежно від місця проживання, які люблять європейське, фестивальне авторське кіно. А також знавці і носії іноземних мов – адже у нас систематично показують кіно мовою оригіналу.

– А народні депутати ходять в кіно?

– Не бачу. По-моєму, ні. Я бачила у «Жовтні» тільки Віталія Кличка, Віктора Ющенка з сім'єю і Павла Клімкіна. Всі вони тихо, без помпи, купили квитки. А щодо депутатів, ми повинні розуміти, що вони хочуть до себе особливого ставлення. Раніше для ЦК партії був навіть спеціальний зал, де вони дивилися кіно. Зараз, напевно, сильні світу цього влаштовують у своїх маєтках домашні кінотеатри з цифровою проекцією, і кінотеатрів не потребують.

– А загалом, зараз модно ходити в кіно?

– Молодь ходить, а їхні батьки вже ні. Про моду ми будемо говорити тоді, коли кожен новий фільм на роботі будуть обговорювати, як це було раніше. Вийшов новий фільм Рязанова або Гайдая – всі на вихідні біжать в кіно, а у понеділок-вівторок про нього говорять... А сьогодні кінопрем'єри, на жаль, не є предметом обговорення. На Фейсбуці можуть написати: я сходив, моє враження таке... Але відвідувачі Фейсбуку – це специфічний сегмент суспільства. Тому сьогоднішній глядач на 80 відсотків – це молодь, яка не хоче сидіти вдома. Але вже після 30 і 40 років, коли є сім'я, воліють сидіти вдома біля телевізора. До кінотеатру біжать тільки на екстраординарний показ. Як зараз, наприклад, виник ажіотаж на фільм «Ла-Ла-Ленд». Аудиторія цієї стрічки зросла за рахунок людей старшого віку.

Світлина Павла Багмута

Ліліана Фесенко, Валерія Поліщук, «Укрінформ», 5 лютого 2017 року

19 грудня, середа, Червоний зал ВЕЧІР З НАГОДИ 90-РІЧЧЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ КІНОСТУДІЇ ІМЕНІ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА

19 грудня, середа, Малий зал «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО» Художній фільм «Вимирання динозаврів»

20 грудня, четвер, Синій зал ПАМ’ЯТІ КІНОРЕЖИСЕРА КІРИ МУРАТОВОЇ (1935-2018)