f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Юрій Макаров: «Те, що НТКУ нині працює — диво»

28.01.2017

Юрій Макаров — про те, чому «UA: Перший» не може придбати нові стільці, чому на каналі досі немає режисерів зі світовим ім’ям і чому він вважає роботу тут радше волонтерством.

Ірина Андрейців, «Детектор медіа»

— Не сідайте на диван біля вікна, звідти дуже дме, — застерігає Юрій Макаров. Улітку цього року він очолив об’єднання документальних фільмів НТКУ й переїхав у крихітний кабінет зі старим диваном, столом та однією шафою. Біля дивану — пенсіонер-телевізор із увімкненим «UA: Першим». Без звуку, щоб не заважати розмові, але й не вимкнений, щоби стежити за контентом. Старенький комп’ютер гуде, як маленький виробничий цех:

— Відкрию більше трьох вкладок — висне, — усміхається пан Юрій.

В об’єднанні докфільмів працює близько 20 людей. Половина — режисери, половина — автори. За минулого керівництва тут випускали 60 назв на рік: «Щось із цього слабше, щось зовсім нікудишнє, а є щось, за що не соромно».

«Можемо заплатити сторонньому режисеру 6000 грн»

Як тільки Юрій Макаров очолив об’єднання, хотів залучати «зірок» режисури до роботи: «У нас є Буковський, Терещенко, Ширман, Балаян, Канфер, Степаненко… Але! Ми можемо заплатити сторонньому режисеру 6000 гривень за всю роботу, на яку може піти і два-три місяці. Ринкова ціна — від 20–30 тисяч гривень. Так що тут одразу облом. Я вже не кажу про анімацію, реконструкції — весь цей арсенал, який визначає обличчя сучасної документалістики».

Із грошовими проблемами та бюрократичними обмеженнями тут стикаються на кожному кроці:

«Я не розумію, кому кошти доходять. Їх неможливо вишкрябати. Бюджет нібито є, але там стільки обмежень! Це ж держустанова. Один із перших моїх шоків — як я підписував відрядження: півсантиметра паперів. Мій підпис стояв шостим, першим — Аласанії.

Пишуть мені у ФБ: «Чому немає нових програм?». Добре, запускаємо нову передачу. Для неї потрібні стільці. СТІЛЬ-ЦІ! І виявляється, що є постанова Кабміну, яка забороняє держустановам купувати меблі. І продюсер, який має займатися меседжами, наративом, сенсами, вирішує проблему, як знайти фірму, яка погодиться продати стільці по запчастинах! Бо в нас є декораційний цех, який має ці меблі збирати.

Улітку прибрали вахтера, який сидів у будці перед телецентром на шлагбаумі. Раніше шлагбаум був зачинений, і на територію впускали за перепустками. Тепер вхід вільний. Тож вахтер піднімав шлагбаум щоразу, коли під’їжджала машина. Навіщо? Чому не можна взяти ці гроші й використати на щось інше? А не можна, бо є штатний розклад, і ти не можеш взяти кошти з одного стовпчика й перекласти в інший.

Або ще пишуть у ФБ: «Чого ви не можете запросити продюсерів зі світовим ім’ям? Що це у вас постійно темні декорації? У вас бюджет більший, ніж у деяких комерційних мовників!» Фіг вам! Це фікція. Всі люди, залучені до процесу, почуваються ображеними, бо вони щодня здають кров. У мене вже декілька прецедентів, коли людина зомлівала на роботі, бо працює 24/7. Не кажу, що всі так працюють, але ті, хто рухає цей потяг, трудяться так».

«Те, що нині ця машина працює — диво!»

Середній вік працівників тут — 50+, а середня зарплата — 2300 гривень:

«Тут була сіра система. Заходили гроші до студій-виробників, і ці продакшин-студії робили в своєму сегменті ефіру все, що хотіли. Вони мали справу з джинсою, спонсорами, частково це перерозподілялося й коли, не маючи офіційного бюджету, треба було закривати діру, керівництво виймало з кишені гроші і її закривало. Коли Зураб прийшов, сказав: «Ні, сірих потоків не буде». І немає.

Те, що ця машина нині працює, — диво. Це продукт пари сотень людей, інакше воно не працювало б узагалі. По-хорошому, більша частина контенту не має вироблятися тут. Мають бути незалежні продакшин-студії, з ними мають укладати угоди. Далі — лише моніторинг, щоб ці продукти відповідали чітким критеріям і щоб там не було джинси. Все. Якщо є ці критерії — так, ви порушуєте правила — геть із ефіру. Тоді зовсім немає необхідності тримати ОЦЕ ВСЕ в штаті: з бухгалтерами, відділом охорони праці, звітністю, апаратом, який цих людей обслуговує, включно з медпунктом і громадянською обороною.

Люди, які визначають правила, мають керуватися певними цінностями. Якщо їх немає — виникає Поплавський, наприклад. Те, від чого попереднє керівництво одразу відмовилось. А в штаті мали б бути новини і все, що стосується оперативності в телебаченні. Все. І потреба в 1200 працівниках відпадає. Скажуть: «А як же ж так? А скорочення? А куди підуть усі ці пенсіонери? А вони без цієї роботи загнуться». А без нормального суспільного може загнутися країна. Що мені дорожче? Виходять на каналі «Схеми», виходить Бігус, а вони не в штаті».

«Не треба поетичного кіно!»

«Навіть у таких умовах можна робити класний продукт. Так, щоби з кадру не стирчала бідність», — переконує Юрій Макаров. Він визначив три напрямки роботи об’єднання й один, якого точно не буде, — поетичного кіно. А-ля: «Земля-годувальниця, усипана плодами, вмита дощем».

«Усі, хто закінчують Карпенка-Карого, налаштовані на щось високодуховне. Моя перша психотравма тут — фільм про електрозварювання: ті самі інтонації, рішення кадру, динаміка, бо так навчили… Такого не буде. Продукт має бути високотехнологічним. Він не розраховує на приз на фестивалі, але це буде повноцінне висловлювання на актуальні теми. Наприклад, перейменували Московський проспект на проспект Бандери. Здавалось би, в нас про цю людину фільмів має бути ціла бібліотека. А є дві стрічки. Як це може бути? Раз на генерацію (10 років) має бути новий продукт. Підростає новий глядач із новим досвідом, йому треба підготувати нормальну розповідь. Не «Бандера наше все», а хто це, що за людина».

Стук-стук! У двері заходить білява жінка, яка нині працює над фільмом про скіфів. Принесла документи на підпис і прохання від іншого працівника, який для цієї стрічки хоче робити реконструкції:

«Ніяких реконструкцій! — аж вигукує пан Юрій. — Це вибухонебезпечна територія. У нас є людина в кадрі, нам не треба думати про перебивки. Не треба поетичного кіно!»

Через п’ять хвилин у двері стукає чоловік середнього віку. Юрій Макаров виходить і повертається через десять хвилин: «Дядько, який заходив, хоче робити реконструкції. Він старший за мене, але досі не награвся в поетичне кіно. Якщо йому дозволити, він реконструюватиме скіфів. Але для нормальної реконструкції треба бюджет 100 000, спеціально пошиті костюми і, вибачте, іншу кваліфікацію».

«Працівники тягнуть побутові вентилятори і ставлять біля комп’ютерів, щоб ті не вимикалися»

Юрій Макаров у студії докфільмів наголошує на програмах тривалістю 26 хв 52 с, оскільки цей стандарт нині є магістральним: «Нічого не треба вигадувати. Приходжу, дивлюся на майже готовий продукт, а там 36 хвилин, або 22. І що з цим робити? Права рука не думає, що потім із цим робитиме ліва. А я звик думати категоріями цілісного ефіру».

Об’єднання працюватиме у трьох форматах: відеолекції, які виходять з осені (програма «Борхес»), поточна робота на кшталт фільму про Бандеру, і спецпроекти. Але й тут не все так гладко. Наприклад, коли Юрій Макаров заступив на посаду, побачив, що в монтажі об’єднання — фільм про Єжи Гедройца (упродовж десятиліть Єжи переконував поляків у необхідності примирення й політичного союзу з українцями). 8 липня мало бути засідання польського сейму, на якому мали прийняти (і, зрештою, прийняли) постанову про визнання Волинської трагедії геноцидом: «Я кажу: так, якщо треба — розкладачку в монтажку, але 8-го фільм має бути в ефірі. А це непросто. Бо машини не тягнуть. Це звичайні зібрані комп’ютери: контроллер з одного, материнка з другого, диски з третього. Цю техніку просто треба викинути. Працівники мусять тягнути побутові вентилятори і ставити їх біля машин, щоб коли ті перегріваються, не вимикалися».

Крім того, на частині комп’ютерів стоїть програма, не пристосована для великого монтажу. Там можна працювати лише з короткими роликами: «А коли заливаєш великий обсяг, воно над кожною склейкою думає хвилину-дві. Немає гіршого випробування. В результаті частина людей працює вдома на власному комп’ютері, а тут з’являється раз на кілька днів. Це більше волонтерство, а не робота, на таку зарплату. Яка потрібна мотивація, щоб бодай щось робити! У мене немає морального права сказати: кидай усе і займайся тільки цим. Бо якщо я так зроблю, через недовгий час людина піде з роботи».

Тим не менш, працівники зібралися й таки випустили 8 липня фільм, «за який не соромно»: «Це була наша відповідь тій Польщі, яку ми любимо, яка продовжує існувати, на яку ми довгий час рівнялися. І я цим пишаюся. Ось так має працювати телебачення! Можливо, за спонсорської допомоги. Велика подяка Польському інституту, який оплатив відрядження. Бо в нас і в такі експедиції важко поїхати, а про закордонні — одразу забудьте».

«Режисер із мене так собі, а редактор непоганий»

Незважаючи на те, що Юрій Макаров рішуче відмовився від поетичного кіно, його працівникам перелаштуватися дуже непросто. Наприклад, готували фільм про археолога Бориса Мозолевського, який розкопав пектораль. Пан Юрій просив: «Не робіть фільм-портрет. Зробіть пізнавальне, конфліктне щось, це ж скіфи, навколо них ідуть наукові суперечки, яка частина скіфського спадку належить нам безпосередньо».

Знімали, як і домовлялися. А потім почали монтувати: «І вийшло, як у старому радянському анекдоті. Із крадених на заводі деталей людина намагається зібрати дитячий візок, а постійно виходить кулемет. Тут та сама історія. У нас вийшов непоганий фільм про хорошого археолога, але ідентична стрічка могла вийти і 20 років тому. Кажу: «Ви мене надурили?». «Ні, ми намагалися, а воно само вийшло». І ця інерція — не саботаж».

Але виходять і речі, якими Юрій Макаров пишається. Наприклад, фільм про Івана Драча, який зняли Іра Шатохіна й постійний позаштатний автор об’єднання Юрій Шаповал. Вони поїхали з Іваном Драчем у його село: «І зняли на напівтонах класний фільм із нічого. Камера, автор, і герой у кадрі. Вони ходять по околицях і Драч розповідає про своє дитинство. Йому ставлять досить неприємні запитання і він на них відповідає. Це не компліментарний фільм і не паркет. Виходить дуже доросла, іронічна розмова».

Цей фільм навіть виграв головний приз на фестивалі «Кінолітопис»: «Ви не уявляєте, як це приємно! Шаповал із Шатохіною поїхали в Польщу на інші зйомки, тож приз забирав я. Виходжу на сцену… Це забутий смак. Ти розумієш, що це якість. Мого внеску там майже немає. Я лише свіжим оком глянув: там щось підрізати, там поправити. Переконався, що режисер з мене так собі, я з цим змирився, а редактор непоганий».

Ще одна радість Юрія Макарова — соціальний фільм про київський хоспіс: «Я дивився на чорновий проект без надії, і раптом бачу героїню, яка з’являється в другій половині стрічки. Кажу: «Друзі, це не про хоспіс, а про смерть. Давайте будемо відвертими з собою». Ми взяли цю героїню за основу, перемонтували, почали з неї, й через неї знайомилися з проблемою. Також ми взяли інтерв’ю в Бориса Херсонського. Він як психіатр і психотерапевт займається смертю і як поет її осмислює. Його коментарі — не медичні, а філософські — ми розставили по всьому фільму. І стрічка перетворилася на висловлювання, за яке не соромно. Ця героїня починає з хихотіння: «От я дізналась, що в мене онкологія». Далі розповідає свою історію, кажучи, що завдяки цьому зрозуміла важливі речі, це було не просто випробування, а важливий досвід, без якого вона була б біднішою. Через два тижні після останньої зйомки вона померла. Це кінцевий титр. Тут я гордий, що ми з напівфабрикату зробили повноцінне висловлювання. Його можна відправити на фестиваль і не буде соромно».

Тепер Юрій Макаров планує роботу об’єднання на 2017 рік. Запускає потрошки науку у виробництво: «Виявляється, що, маючи довгу традицію «Київнаукфільму», в нас науково-пізнавального сегменту немає взагалі. Починаємо з фільму про скіфів».

І навіть вийде за межі ефіру «UA: Першого»: «Я домовився з арт-директором книгарні «Є» Настею Левковою, що ми будемо показувати наші фільми у їхній мережі. Можливо, навіть синхронно. Уявіть, у всій мережі по скайпу показують передмову автора, а в кожній із них запускають фільм».

Коли докфільми каналу можна буде побачити в «Є», наразі невідомо: «Все залежить від того, як ми спрацюємось, — усміхається Юрій Макаров. — Думаю, з нового року раз на місяць будемо це робити».

Фото Віталія Носача

Ірина Андрейців, «Детектор медіа», 13 грудня 2016 року

12 грудня, середа, Синій зал Прем’єрний показ художнього фільму «ТРИМАЙ БІЛЯ СЕРЦЯ»

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»

12 грудня, середа, Малий зал «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО» Художній фільм «ГАВАНАСТЕЙШН»