f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Роман Луцький: Потрапити на великий екран мріяв завжди

28.01.2017

Роман Луцький — молодий український актор, активно задіяний у кінопроцесі, — про прихід у кіно та особливості роботи в театрі та на знімальному майданчику.

Анастасія Семенчук, «Україна молода»

Роман Луцький — молодий актор Івано-Франківського музично-драматичного театру імені Івана Франка — уже зіграв п’ять ролей у кіно та більше двадцяти — на сцені. Він — Лукаш у «Лісовій пісні», Мікеле в «Шлюбі по-італійськи», Вершинін — у «Трьох сестрах», Зевс — в «Енеїді» та Михайло — у «Солодкій Дарусі».

Восени без перебільшення кілька мільйонів глядачів побачили його у ролі молодого Якова Меха у серіалі «Століття Якова», знятого за однойменною драмою Володимира Лиса. До речі, Романові дуже імпонує Яків, тому, каже, нескладно було перевтілитися у нього. 

Справжнє розмаїття образів, із яких складається мозаїка театральної долі Луцького, не могло не привести Романа до роздумів над тим, чим відрізняється життя актора в кадрі та на сцені. А ще актор розповів про божевільний ритм кіношно-театрального буття, кастинги та нові проекти. 

— Ви знялись у фільмі «Столітті Якова» каналу «1+1». Чому стрічка варта уваги глядачів? 

— Я не буду нікого переконувати, але, на мою думку, цей фільм спонукатиме до прочитання української культури, саме цього роману, і саме тоді ви зрозумієте, що українська культура багата на літературу. Не мені судити про наш продукт, я не можу бути об’єктивним, тому що брав участь у проекті. Це чудовий піар усьому українському. Ці роман і серіал варті уваги. 

— Як готувались до зйомок? Важко було увійти в роль волинського селянина-довгожителя Якова Меха? 

— Я сам родом із села Бондарів Івано-Франківської області, тому сильно перевтілюватись не доводилось, лише — «відкопати», згадати своє дитинство. Коли навчався в університеті, в мене були деякі проблеми з вимовою, мені було важко перемкнути себе. Лише через рік навчання я зрозумів ту сценічну мову. На зйомках фільму старався відпустити себе в плані мови, не робити все настільки правильно, як учили в театральному, хотілось показати ту живу західну мову. 

— Ви зіграли у «Братах», «Параджанові», «Тепер я буду любити тебе», серіалі «Століття Якова». Тобто ви вже в якійсь базі для режисерів? Як узагалі виглядає та кухня кастингів? 

— Кіно з’явилося в моєму житті завдяки агенту Аллі Самойленко — завдяки її зусиллям мене запросили пройти проби на роль молодого Станіслава в фільмі Вікторії Трофіменко «Брати. Остання сповідь». До того я лише чув про всілякі кастинги. Потрапити на великий екран мріяв завжди. Роль я отримав, але так склалося, що працював одночасно на двох фільмах — «Братах» та «Параджанові» Олени Фетисової та Сержа Аведікяна. У світі це є нормальна практика. Актор звільняється від бага­тьох рутинних речей, ні з ким не псує стосунків — просто робить свою роботу. 

— Чи розглядаєте роботу в кіно як спосіб самореалізації? 

— Так. Це — моє високооплачуване хобі. 2011 року режисер стрічки «Брати» об’їздила цілу Західну Україну в пошуку актора. Я пройшов кастинг, потім мене викликали на проби. Пізніше у Києві проводились проби на фільм «Параджанов», мене теж узяли на роль. 

— Для актора дуже важлива зовнішність, типаж. Ваш Михайло з «Солодкої Дарусі», Вершинін із «Трьох сестер», інші — милі, ніжні, делікатні. Через це амплуа не виникає проблеми однотипності ролей, які вам пропонують? 

— У своєму житті я чекаю на виклик, на режисера, який «вибухне», на роль, зовсім протилежну мені. 

— Ви для себе — театральний актор, що знімається у фільмах, чи кіноактор, що грає в театрі? 

— Творча свобода існує і там, і там, якщо її не обмежують режисер і технічні можливості. Гра в театрі та кіно різняться технічним виконанням. У театрі — це гра «в плюс», у кіно — це «мінус». Мається на увазі, у театрі потрібно грати так, щоб тебе побачили і почули. Для цього жести, рухи, слова повинні бути виразніші, ніж у житті, а отже, трохи ширші й перебільшені. У кіно навпаки: чим більше тебе в кадрі — тим інтимніша твоя гра.

Якщо на загальному плані ти існуєш і дієш, як у житті, то у великому плані твоя фізична дія (рухи, жести) мінімізовані або майже відсутні, а внутрішній стан твого персонажа буде добре зчитуватись через очі, міміку і навіть маленький поворот голови. Головне — завжди діяти. Навіть сівши на крісло і склавши руки — однак можна діяти, для цього потрібно щось обдумувати, планувати, уявляти, згадувати, словом, жити.

Я вважаю, що дуже хорошу практику для актора кіно дає камерна сцена. А що мені ближче? І те, й інше. Головне — щоб команда була професійна!

— Як директор театру Ростислав Держипільський ставиться до вашої кіношної кар’єри? 

— Тут мені поталанило. Ростислав, по-перше, також знімається, як і багато інших наших акторів. Розмовляв із колегами з інших театрів, то в декого з цим проблеми. Є такі керівники, які впираються, не хочуть, аби актор знімався. Якби були більші обсяги виробництва кіно, то наш театр був би одним із перших, звідки б набирали акторів. 

— Чи не важко щоразу жити іншим життям? Приміряти чужі образи, звички, думки? 

— Буває важко часом, але все ж приємно. Загалом, про акторство говорять як про важку професію. Для мене найважче, коли є психологічна напруга. Де треба згадувати свої ситуації з життя, підкладати свій особистий досвід. Навіть у молодого актора вже є певний багаж, а з часом він стає усе більшим. 

— У вас є польське коріння. Чи плануєте в найближчому часі виходити з творчими проектами на міжнародний рівень, на ту ж Польщу? 

— Нормальний актор, не зациклений на грошах, професіонал своєї справи, старатиметься бути і там, і тут.

На фото: кадр із серіалу «Століття Якова»

Анастасія Семенчук, «Україна молода», 7 жовтня 2016 року, №127

17 грудня, понеділок, Синій зал Цикл «Наші співвітчизники у світовому кіно» Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД»(ІІ серія)

18 грудня, вівторок, Малий зал Вечір до Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

18 грудня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Документальний фільм «ЗАГАЛЬНИЙ ЗШИТОК»