f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Роман Луцький: Потрапити на великий екран мріяв завжди

28.01.2017

Роман Луцький — молодий український актор, активно задіяний у кінопроцесі, — про прихід у кіно та особливості роботи в театрі та на знімальному майданчику.

Анастасія Семенчук, «Україна молода»

Роман Луцький — молодий актор Івано-Франківського музично-драматичного театру імені Івана Франка — уже зіграв п’ять ролей у кіно та більше двадцяти — на сцені. Він — Лукаш у «Лісовій пісні», Мікеле в «Шлюбі по-італійськи», Вершинін — у «Трьох сестрах», Зевс — в «Енеїді» та Михайло — у «Солодкій Дарусі».

Восени без перебільшення кілька мільйонів глядачів побачили його у ролі молодого Якова Меха у серіалі «Століття Якова», знятого за однойменною драмою Володимира Лиса. До речі, Романові дуже імпонує Яків, тому, каже, нескладно було перевтілитися у нього. 

Справжнє розмаїття образів, із яких складається мозаїка театральної долі Луцького, не могло не привести Романа до роздумів над тим, чим відрізняється життя актора в кадрі та на сцені. А ще актор розповів про божевільний ритм кіношно-театрального буття, кастинги та нові проекти. 

— Ви знялись у фільмі «Столітті Якова» каналу «1+1». Чому стрічка варта уваги глядачів? 

— Я не буду нікого переконувати, але, на мою думку, цей фільм спонукатиме до прочитання української культури, саме цього роману, і саме тоді ви зрозумієте, що українська культура багата на літературу. Не мені судити про наш продукт, я не можу бути об’єктивним, тому що брав участь у проекті. Це чудовий піар усьому українському. Ці роман і серіал варті уваги. 

— Як готувались до зйомок? Важко було увійти в роль волинського селянина-довгожителя Якова Меха? 

— Я сам родом із села Бондарів Івано-Франківської області, тому сильно перевтілюватись не доводилось, лише — «відкопати», згадати своє дитинство. Коли навчався в університеті, в мене були деякі проблеми з вимовою, мені було важко перемкнути себе. Лише через рік навчання я зрозумів ту сценічну мову. На зйомках фільму старався відпустити себе в плані мови, не робити все настільки правильно, як учили в театральному, хотілось показати ту живу західну мову. 

— Ви зіграли у «Братах», «Параджанові», «Тепер я буду любити тебе», серіалі «Століття Якова». Тобто ви вже в якійсь базі для режисерів? Як узагалі виглядає та кухня кастингів? 

— Кіно з’явилося в моєму житті завдяки агенту Аллі Самойленко — завдяки її зусиллям мене запросили пройти проби на роль молодого Станіслава в фільмі Вікторії Трофіменко «Брати. Остання сповідь». До того я лише чув про всілякі кастинги. Потрапити на великий екран мріяв завжди. Роль я отримав, але так склалося, що працював одночасно на двох фільмах — «Братах» та «Параджанові» Олени Фетисової та Сержа Аведікяна. У світі це є нормальна практика. Актор звільняється від бага­тьох рутинних речей, ні з ким не псує стосунків — просто робить свою роботу. 

— Чи розглядаєте роботу в кіно як спосіб самореалізації? 

— Так. Це — моє високооплачуване хобі. 2011 року режисер стрічки «Брати» об’їздила цілу Західну Україну в пошуку актора. Я пройшов кастинг, потім мене викликали на проби. Пізніше у Києві проводились проби на фільм «Параджанов», мене теж узяли на роль. 

— Для актора дуже важлива зовнішність, типаж. Ваш Михайло з «Солодкої Дарусі», Вершинін із «Трьох сестер», інші — милі, ніжні, делікатні. Через це амплуа не виникає проблеми однотипності ролей, які вам пропонують? 

— У своєму житті я чекаю на виклик, на режисера, який «вибухне», на роль, зовсім протилежну мені. 

— Ви для себе — театральний актор, що знімається у фільмах, чи кіноактор, що грає в театрі? 

— Творча свобода існує і там, і там, якщо її не обмежують режисер і технічні можливості. Гра в театрі та кіно різняться технічним виконанням. У театрі — це гра «в плюс», у кіно — це «мінус». Мається на увазі, у театрі потрібно грати так, щоб тебе побачили і почули. Для цього жести, рухи, слова повинні бути виразніші, ніж у житті, а отже, трохи ширші й перебільшені. У кіно навпаки: чим більше тебе в кадрі — тим інтимніша твоя гра.

Якщо на загальному плані ти існуєш і дієш, як у житті, то у великому плані твоя фізична дія (рухи, жести) мінімізовані або майже відсутні, а внутрішній стан твого персонажа буде добре зчитуватись через очі, міміку і навіть маленький поворот голови. Головне — завжди діяти. Навіть сівши на крісло і склавши руки — однак можна діяти, для цього потрібно щось обдумувати, планувати, уявляти, згадувати, словом, жити.

Я вважаю, що дуже хорошу практику для актора кіно дає камерна сцена. А що мені ближче? І те, й інше. Головне — щоб команда була професійна!

— Як директор театру Ростислав Держипільський ставиться до вашої кіношної кар’єри? 

— Тут мені поталанило. Ростислав, по-перше, також знімається, як і багато інших наших акторів. Розмовляв із колегами з інших театрів, то в декого з цим проблеми. Є такі керівники, які впираються, не хочуть, аби актор знімався. Якби були більші обсяги виробництва кіно, то наш театр був би одним із перших, звідки б набирали акторів. 

— Чи не важко щоразу жити іншим життям? Приміряти чужі образи, звички, думки? 

— Буває важко часом, але все ж приємно. Загалом, про акторство говорять як про важку професію. Для мене найважче, коли є психологічна напруга. Де треба згадувати свої ситуації з життя, підкладати свій особистий досвід. Навіть у молодого актора вже є певний багаж, а з часом він стає усе більшим. 

— У вас є польське коріння. Чи плануєте в найближчому часі виходити з творчими проектами на міжнародний рівень, на ту ж Польщу? 

— Нормальний актор, не зациклений на грошах, професіонал своєї справи, старатиметься бути і там, і тут.

На фото: кадр із серіалу «Століття Якова»

Анастасія Семенчук, «Україна молода», 7 жовтня 2016 року, №127