f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Ольга Комановська: «Був момент, коли криївка підривається – і я задихалася...»

24.01.2017

Актриса Ольга Комановська про зйомки фільму Тараса Химича «Жива» і те, що залишилося поза кадром. 

Любов Загоровська, «Україна молода»

Один із найпомітніших цьогорічних українських фільмів, хоч показали його у малій кількості кінотеатрів, — «Жива» Тараса Химича. Стрічка про життя зв’язкової Української повстанської армії Анни Попович спричинила чимало дискусій, а отже, не залишила глядача байдужим. Головну роль у стрічці виконала актриса Ольга Комановська.

Доля не обмежує якимось одним амплуа

 — Олю, ти близько півтора десятка років працюєш актрисою Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Івана Франка. Які ролі тобі найбільше подобаються?

 — Мені подобається викликати в глядача як сміх, так і сльози. Так склалася доля, що усі мої ролі різнопланові, і сказати, що якась особливо мені подобається, я не можу. Вони всі дуже різні і дуже рідні мені. У кожній ролі я щось відкривала в собі, у кожній ролі є частинка мене. І я дуже дякую долі за те, що мене не обмежують якимось одним амплуа.

— Як ти потрапила на знімальний майданчик? Власне, як відбувався кастинг?

 — Ми саме збиралися їхати в якесь село з виставою «Заробітчанки», тому були при повному параді. І якраз до театру приїхав режисер Тарас Химич, який шукав дівчину на роль у фільмі. Я дуже не хотіла проходити цей кастинг. Власне, в нас часто відбувалися різні кастинги, але я їх не люблю, маю відчуття, ніби покупці приїхали коня купувати і роздивляються (сміється. — Авт.).

Вирішила зайти першою, аби відкоськатися. Стала перед камерою, сказала, як мене звати і якого року народження, і все, пішла собі. А Тарас Химич сказав, що саме цього їм і було треба, мовляв, я стояла, як Анна на допиті. Але основним для них критерієм був погляд, світлі очі. Таким чином я пройшла перший етап кастингу.

Потім Тарас зателефонував і сказав, що їм потрібно зняти документальний фільм. Мене спробували в кадрі, подивилися, як я веду себе перед камерою. Я грала сцену допиту, мовчала в кадрі і кричала, коли мене били по ногах. Анна Попович розказувала свою історію, а я відтворювала її перед камерою. Це був фільм «Хроніки УПА», в якому ветерани УПА розповiдають свою історію. І це був своєрiдний другий кастинг, після якого я дізналася, що зніматимуть iще й художній фільм.

— Яке враження справила пані Анна?

 — Мене детальніше познайомили з історією, потім повезли в гості до Анни, яка жила у Львівській області. Ми до її села важко добиралися, тоді випав великий сніг, машина зупинилася і треба було довго йти полем. Прийшли замерзлі, мокрі, Анна нас відігрівала. Якось одразу відчула, що її хата — ніби мій дім. У нас була дуже спокійна розмова, Анна говорила про все без жодної злості, без ненависті до тих часів. Просто згадувала, що ось так було...

«Одягаю» на себе манери, характер, пластику…

— Це перша твоя роль у кіно, досі ти грала тільки на сцені театру. Як далася робота перед камерою? 

 — Так, ти правильно кажеш, досі в мене не було практики роботи на камеру. Я звикла: коли готую роль, то виношую цей образ, «одягаю» на себе манери, характер, пластику, навіть інтонацію голосу того чи іншого персонажа. Відбувається перевтілення, і потім я виношу це на сцену. Тобто на сцені не я сама, а мій персонаж, образ, який я створила.

Під час роботи над фільмом усе склалося по-іншому. Через відсутність практики зйомок у кіно я дуже переживала, бо не знала, як це зробити. По-перше, познайомилася з героїнею, а далеко не кожен актор має шанс познайомитися зі своїм персонажем. І це було дуже дивно: я її слухала, дивилася на неї, спостерігала. І зрозуміла, що щось натягувати на себе було б безглуздо. Переді мною сиділа старша людина, а не дівчинка. Усе було в її очах і в розповіді.

Коли я стала перед камерою, то відчула, що має бути максимум душевної оголеності. Я мала бути відвертою перед собою, в першу чергу. І це для мене — велика практика, як для людини і як для актора. Намагалася хоча б на якусь часточку доторкнутися до того болю, який вона пережила. Звісно, усе витягувала зі своїх спогадів, адже у кожного з нас є і біль, і тривога, і життєві переживання. Тобто все, що я відчувала колись, я витягувала із закапелків пам’яті і намагалася відтворити, передати...

— Під час зйомок тобі довелося добряче побігати горами. Чи було складно фізично?

— Я абсолютно про це не думала. Взагалі, люблю активний відпочинок, але не могла виїхати десь у гори через графік у театрі. А тут випала така можливість.

Так, були певні моменти, коли я біжу через воду, а вода дуже холодна, бо надворі осінь. Або зимою, коли ми майже повністю роздягнені, а зйомка триває довго. Чи коли я біжу і падаю — через відсутність руки в героїні. Був момент, коли криївка підривається — і я задихалася...

Здається, що все це дуже важко, але я про це не думала. Знаючи усе жахіття цієї історії, усе, що пройшла справжня Анна Попович, я не мала права сказати собі, що чогось не можу.

— Чи траплялися на знімальному майданчику якісь курйозні моменти?

— Коли знімали сцену в криївці, я мала наставити пістолет на Ольгу і Грома, які в цей момент сплять. У кадрі було потрібне мерехтіння свічки. Режисер хотів, щоб свічка мерехтіла і передавала стан тривоги. Місця було дуже мало, неможливо комусь зайти і померехтіти.

Тут кажу до режисера: «Слухай, у мене є вільна рука». Бо я весь час ховала справжню руку у піджак, а в кадрі в героїні ампутована рука. І взяла свічку справжньою рукою, аби померехтіти, іншою рукою пістолет наставляю. Встає Саша Люта, актриса театру імені Марії Заньковецької, яка грала дружину Грома. Має сказати по тексту: «Дівко, ти що, здуріла?», бачить ці три руки і сміється. Ми стільки дублів знімали і ніяк не могли зняти нормально, бо було дуже смішно, що в мене раптово рука відросла.

А взагалі, зйомки легко проходили, настільки всі люди зібралися жартівливі, легкі на підйом. Не було жодної напруги, а тільки любов і підтримка.

— А як відбувалися зйомки тих сцен, коли ти в кадрі з дикими звірами?

— У принципі, глядач може помітити, де є перекадровка, а де цільна зйомка. З вовчицею я знайома, її звати Спарта і їй приблизно рік. Вона весь час хотіла гратися, все бігла до мене, махала хвостом, вушка настовбурчить і біжить гратися. Мені дали м’ясо в руку, я її раз погодувала — і вона вже знала, що до мене можна прибігти по м’ясо. А господиня Спарти в певний момент кричала: «Стояти!» — і вовчиця зупинялася і дивилася на мене. Не хотіла гарчати, довелося роздражнити її для кадру. А уже після зйомки ми гралися разом. Дуже вона смішна і дуже хороша.

Головне — не тримати в собі злість ні на кого

— У фільмі ти граєш кохану Довбуша. А в реальному житті актор Ростислав Держипільський — твій безпосередній керівник. Як усе це узгоджувалося? Адже після зйомки ти поверталася до театру, директором якого він є.

— Насправді все просто, ми з Ростиславом друзі. І були друзями ще до того, як він став директором. Він мене відчуває як партнер, тому на знімальному майданчику не було дискомфорту. Я легко могла відкриватися перед ним, ми довіряли одне одному як актори, могли коригувати дії одне одного. Можна сказати, що ми чіплялися одне за одного і тішилися, що це — ми. Якби просто він приїхав, як директор, як начальник, було б, мабуть, дуже важко, але в першу чергу Ростислав — друг, і це важливо.

Іноді зі зйомок приїжджала до театру, а він включає начальника і давай усіх ганяти. Бо в театрі в нього немає улюбленців, тут усі однакові, всі працюють як одна команда.

— Якою є Ольга Комановська вдома, поза сценою?

— Я буваю різною, але вдома відпочиваю. Тут немає масок. Дім — це можливість побути собою, зі своєю родиною. Це дуже рідко трапляється. Дуже люблю готувати, особливо борщ, це моя коронна страва.

Робота в театрі інтенсивна, тривають вистава за виставою, а ще ж репетиції. За день відпочити не вдається. Але мені вистачає трьох днів на відновлення. Я лежу, читаю, можу для фону увімкнути телевізор, але навіть не зважаю на нього і просто відлежуюся, відсипаюся, аби набратися сил.

Люблю поїхати кудись у гори чи на море. Головне — на природу, щоб злитися з природою і повернутися до себе справжньої. І люблю спілкування з людьми. Дуже люблю людей, люблю знайомитися з новими людьми, відкривати їх для себе, пізнавати.

— Чи існує в тебе рецепт молодості?

— Головне — не тримати в собі злість ні на кого. Прощати все. Час розставляє на свої місця. Чим більше будемо нервуватися, тим більше старітимемо і тільки собі нашкодимо. Треба робити свою справу за покликом свого серця, вірити йому. Якщо хтось втручається в твоє особисте життя — то це його проблеми, тебе це турбувати не має. Бо ти робиш свою справу, ти щаслива і маєш свою стежку в житті. 

Любов Загоровська, «Україна молода», 30 грудня 2016 року, №168


12 грудня, середа, Синій зал Прем’єрний показ художнього фільму «ТРИМАЙ БІЛЯ СЕРЦЯ»

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»

12 грудня, середа, Малий зал «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО» Художній фільм «ГАВАНАСТЕЙШН»