f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Юрій Речинський: «Це два дуже різних простори, але в них кояться одні й ті самі біди»

16.01.2017

Юрій Речинський про фільм «Січень–березень», який уже зараз можна назвати однією із найважливіших подій українського кінороку.

Дмитро Десятерик, «День»

Юрій Речинський народився у 1986 році. Навчався в Київському політехнічному інституті, далі вступив до КНУКТіТ ім. І.К. Карпенка-Карого, але через півроку покинув навчання. Його перший фільм «Хворісукалюди» – документальна драма про безпритульних наркоманів – отримав нагороди на фестивалях у Канаді, Франції, Англії, Польщі, Австрії.

Світова прем’єра повнометражного ігрового дебюту Юрія Речинського «Січень–березень» (міжнародна назва – «Ugly», що означає «Потвора» або «Потворні», спільне виробництво України й Австрії) відбудеться наприкінці цього місяця на Роттердамському фестивалі, відомому своєю увагою до новаторського та експериментального кіно. Фільм відібрано до конкурсу повнометражних дебютів «Bright Future» («Світле майбутнє»), в якому представлено 16 картин.

«Січень–березень» знімався у 2014–15 роках у Кривому Розі та у Відні. Українському режисерові істотно допоміг його іменитий колега – австрієць Ульріх Зайдль, відомий, зокрема, драмами «Собача спека» й «Імпорт/Експорт», трилогією «Рай», низкою довершених документальних робіт – його компанія Ulrich Zeidl Filmproduktion виступила співвиробником «Ugly». Оператори «Січня–березня» – номінанти минулорічного «Оскара» Вольфганг Талер (знімав «Рай», «Імпорт/Експорт») та його син Себастіан Талер, а одну з головних жіночих ролей в «Січні–березні» зіграла зірка фільмів Ульріха Зайдля «Віра» і «Собача спека», видатна європейська акторка Марія Ґофштеттер.

Решту ролей виконали Ангела Греговіч (Сербія), Дмитро Богдан (Росія), Лариса Руснак, Влад Троїцький, Валерій Бассель (Україна) і Раймунд Валліш (Австрія). Оригінальну музику написав композитор Антон Байбаков («Українські шерифи», «Євромайдан. Чорновий монтаж», «Крамниця співочих пташок», «Хворісукалюди»).

«Січень–березень» складається двома паралельними сюжетами. В Україні молоде подружжя потрапляє в автомобільну аварію. Чоловік на ім’я Юрій (Дмитро Богдан) змушений проводити час у лікарні в Кривому Розі біля своєї дружини, австрійки Ханни (Ангела Греговіч), котра одужує тяжко й повільно. Водночас у Відні мати Ханни, Марта (Марія Гофштеттер) поступово занурюється у розпад особистості, спричинений хворобою Альцгеймера.

Слабкі місця фільму типові для дебюту – це вади драматургії. Українська частина надто фрагментована, акторам інколи бракує мотивації й органічності. Але й криворізькі, й віденські сцени зняті просто заворожуюче, й уже зараз можна спрогнозувати, що низку призів обом Талерам за «Січень–березень» гарантовано.

Австрійський сюжет створювався пізніше, в ньому відчуваються набутий досвід і більш упевнена рука режисера – все гаразд і з діалогами, і з розвитком персонажів. Найяскравіше враження, звісно – від роботи Марії Гофштеттер. В ролі розгубленої людини, на яку насувається забуття самої себе (власне, одна з перших ознак – вона не може згадати, як називається місяць лютий, звідси й українська назва картини), вона болісно переконлива.

Назва «Ugly» – це знак спільності неблагополуччя. Потворою вважає себе Юрій, котрий твердить, що розучився відчувати. Потворність хвороби виснажує Ханну, Марту та їхніх чоловіків. Та все ж надія в цій історії є, любов і співчуття пробиваються крізь біль і безжальний вітер, котрий прокочується полем сухого комишу (наскрізний образ фільму).

Тож, при всіх суперечностях, вихід «Січня–березня» – це безумовно найважливіша подія в українському кіні в цьому році.

«День» став першим виданням, що взяв інтерв’ю в Юрія Речинського перед показом фільму у Роттердамі.

«Це два дуже різних простори, але в них кояться одні й ті самі біди»

– Юрію, з чого почалася ця історія?

– У мене колись була ситуація в лікарні, дещо схожа на ту, в якій опиняються герої українського сюжету. Я подолав той досвід за допомогою проекту «Хворісукалюди», але мені почали снитися окремі лікарняні сцени. В певну мить я почав їх записувати. На це пішло близько 3 тижнів. Потім я приїхав в Австрію, аби закінчити «Хворісукалюди», продюсер спитав, що я хочу робити далі, і я йому описав цю історію. Ми дуже багато писали й шліфували написане, але коли почали зйомки, я зрозумів, що не вірю в те, що бачу на екрані. Перші 10 днів намагався знайти різні підходи до роботи з акторами. І тільки потім я відчув, що те, що виходить, дуже добре передає потрібний настрій.

– Коли в проекті з’явився Зайдль?

– Наш виконавчий продюсер і частково мій співавтор Клаус Прідніг, який тривалий час жив у Києві, подивився короткометражну версію «Хворихсукалюдей» і десь через півроку сказав, що в Австрії є компанія, якій було би цікаво доробити фільм до повного метру й купити його. А перший глядач фінального монтажу повного метру «Хворихсукалюдей» – Міхаель Главоггер (відомий австрійський документаліст – Д.Д.), з яким Клаус працював як асистент режисера. Главоггер похвалив нас, допоміг показати фільм Зайдлю, потім Зайдль приїздив до Києва, я допомагав йому з локаціями. Йому було цікаво спродюсувати щось моє. Коли в нас трапилися неприємності з фінансуванням, і «Ugly» опинився під загрозою зупинки, я і Клаус сказали про це Зайдлю, той попросив показати, що в нас є. Після перегляду українського матеріалу він підтвердив: «Звісно, я буду це ко-продюсувати». І через тиждень у нас був закритий бюджет.

– Чи легко вам дався перехід від документалістики до ігрового кіна?

– Перехід був украй болісний, бо я гадки не мав, як працювати з акторами. Єдина причина, з якої наважився – бо вірив у своє відчуття достовірності того, що відбувається в кадрі. Знімався «Січень–березень» все одно напівдокументально. Це були довгі, багатогодинні сцени, в яких акторам ніколи не казали «стоп». Їм описували ситуацію, ставили часто взаємно протилежні завдання, вели велику підготовку з приводу характерів, а потім починалася дія і ми її намагалися спіймати. В документалістиці тобі треба вмовити героя розкритися, а в ігровому кіні тобі в руки потрапляє дуже тонкий інструмент-актор, що якраз хоче, аби ти його розкрив. І це дуже втягує. В «Ugly» багато сцен, якими я пишаюся, в тому числі за рахунок того, що вийшло зробити разом з акторами.

– А як вам працювалося з Гофштеттер?

– Вона дуже серйозно і довго готується до створення персонажа. Вона знала зі сценарію тільки те, що її героїня хвора на Альцгеймера. Тож вона протягом року щотижня ходила в клініку, де лежать пацієнти з Альцгеймером. Вона там працювала, вона знаходила персонажів, їхніх родичів, робила з ними інтерв’ю, бувала в них удома. Вона справжній маніяк у гарному сенсі. На майданчику дуже хвилюється перед кожною сценою, проте вона одна з найлегших у спілкуванні й роботі людей на моїй пам’яті. Легше тільки з Вольфгангом Таллером.

– Якість його роботи просто визначна.

– Які епізоди ви маєте на увазі?

– Наприклад, сцена сімейної сварки в Кривому Розі при свічках – чистий Рембрандт.

– Вона вийшла за щасливим збігом обставин. Ми приїздимо в цю квартиру, починаємо знімати, і через 5 хвилин на всьому мікрорайоні вимикається світло. І тут виникають свічки, ми їх запалюємо і розуміємо: ось воно. Будь ласка, не вмикайте світло назад! Багато сцен з’являлося чи сильно змінювалося залежно від умов на місці.

Вольфганг, як і я, не любить кінематографічне освітлення. Якщо в просторі уже присутні джерела світла, він витрачає час, або певну частину вимкнути, а десь поміняти лампочки. Його величезне людське досягнення в тому, що він не намагається бути вчителем чи босом. Він всіляко допомагав мені зрозуміти, чого я хочу. Ми провели певний час у пошуку способу, мови в тому, як працює камера, і, знайшовши, далі працювали легко й з задоволенням.

– Якщо глядач обуриться вашим фільмом, ви вважатимете це за успіх?

– Я не знаю, що таке успіх у контексті такого формату, коли ти кілька років живеш одним фільмом без вихідних, а потім показуєш його на фестивалі людям, які дивляться по 7 фільмів у день. Що є кінцевою метою, окрім можливості жити цією роботою тривалий час? Мабуть, успіх у цьому сенсі – точно не конкретна реакція конкретної групи людей. З прагматичного погляду успіхом буде, якщо продовжу знімати і матиму потрібний ступінь свободи в тому, що я роблю. А ще успіхом буде можливість спостерігати, як цей фільм працює з великою кількістю глядачів. Не можу сказати, що я завершив «Січень–березень», бо в нього ще не було великого показу, бо я не сидів у залі поруч з незнайомими людьми і не бачив їхні обличчя після перегляду. Відчуття завершеності з «Хворимисукалюдьми» в мене з’явилося після півроку показів.

– Чим важливий показ у Роттердамі?

– Подальша доля фільму залежить від цієї прем’єри. Це перший великий фестиваль року в Європі, там буде багато фестивальних відбірників, дистриб’юторів – одне слово, все має вирішитися після прем’єри.

– Які у вас прокатні перспективи наразі?

– В Австрії прокат підтверджено, адже фільм фінансувався тамтешнім телебаченням. Вони його дивилися і лишилися під великим враженням. Щодо України не знаю. Ймовірно, прем’єра відбудеться на Одеському фестивалі. Версію для кінотеатрів ми теж готуємо.

– Що плануєте робити далі?

– Є два задуми – документальний та ігровий. Перший – мозаїчна структура, зйомки в різних частинах світу, з великою кількістю ситуацій і персонажів. Три частини про секс, вагітність і смерть, про те, як їх переживають. Продюсуванням ще рік тому зацікавилися компанія Зайдля і Final Cut For Real – компанія Джошуа Оппенгаймера (знаменитий американо-данський документаліст – Д.Д.). Але тоді ми не отримали фінансування в Австрії, бо ще не завершили «Січень–березень». Сподіваюся, поновимо цю роботу зараз. Другий проект – суто акторська історія про людину, що прокинулася і не впевнена, що прокинулася у правильному місці. Місце дуже нагадує Відень, але це Відень Кафки.

– Лишається тільки побажати вам успіху в Роттердамі. Триматимемо за вас кулаки.

– Дякую.

Дмитро Десятерик, «День», 13 січня 2017 року, №3–4

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»

10 листопада, неділя, Синій зал Світова флешмоб-прем’єра документального фільму «Я-Мобер» (Реж. А. Дем’яненко, Д. Томашпольський)

11 листопада, понеділок, Синій зал ЗІРКИ СВІТОВОГО КІНО: «Графиня із Гонконґу» (реж. Ч. Чаплін)