f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Ярослав Федорчук: Я ніколи не думав, що колись п’єсу «Баба Пріся» буде екранізовано

16.12.2016

Актор Ярослав Федорчук про театр, кіно і зйомки у фільмі “Брама” Володимира Тихого.

Ірина Ковальчук, Львівська кінокомісія

Нещодавно завершилися зйомки повнометражного художнього фільму “Брама” Володимира Тихого. Стрічка є екранізацією п’єси “На початку та наприкінці часів” драматурга і художнього керівника Львівського театру ім. Лесі Українки Павла Ар’є. Одну з головних ролей у фільмі виконав актор театру і кіно, засновник акторської студії “22” – Ярослав Федорчук. Львівська кінокомісія поспілкувалася з актором та довідалася про аспекти його роботи над фільмом.

– Раніше Ви вже знімалися у кіно. Це були повнометражні, короткометражні роботи і серіал. На Вашу думку, як ці три форми відрізняються? У чому специфіка Вашої гри у кожній з них?

– Короткий метр – це така річ, яку, здавалося б, дуже просто відзняти. Насправді, зовсім ні. Ти повинен майже досконало розуміти історію, бо те, що ти зараз зіграєш, може змінити якийсь непомітний нюанс. Тут дуже важливі деталі: що робиш ти, твій партнер, на чому робить акцент режисер, як на це реагує камера. У повному метрі ці нюанси дещо втрачають значення, адже режисер разом з оператором створюють загальне враження, щоб глядач міг вловити ті сенси та точки, які виділяє автор фільму. У серіалі актору взагалі дуже важко зрозуміти, що відбувається. Він, як елемент, відіграє якусь роль, про яку дізнається вже після виходу серіалу.

Взагалі кіно – режисерська робота. Акторської гри там теж дуже багато, але вона є інструментом, за допомогою якого режисер створює те, що йому потрібно. Це й відрізняє театр від кіно. У театрі можна імпровізувати. Там важливий актор. Він реалізується, втілює образ, а глядач отримує насолоду. Влучно кажуть, що глядачі йдуть в театр подивитися на актора, бо він круто виглядає, круто себе поводить, круто грає. У кіно ти маєш лише одну спробу. Пізніше, коли переглядатимеш готовий матеріал, щоразу будеш думати: “Ось тут я б міг зробити краще, тут можна було….” Але змінити нічого вже не зможеш.

Короткий метр – складний, повний метр – ще складніший, але все-таки я акцентую на тому, що кіно – це режисерська робота, а театр – для нас, акторів. Я не кажу, що режисер в театрі не реалізується. Як і актор, він просто дозволяє собі більше.

– У театрі все відбувається у конкретний момент, з конкретною публікою. Щоразу виникає якась особлива атмосфера, яку неможливо відтворити за інших умов. Між акторами і глядачами існує невидима нитка, яка поєднує їх у цьому моменті. Чи бракує Вам цього магічного контакту під час зйомок?

– Насправді, вона присутня. Коли ти працюєш на камеру, ти боїшся і хвилюєшся водночас, бо розумієш, що на тебе дивиться це “всемогутнє око”. Коли усвідомлюєш, що на майданчику є й інші люди (костюмери, гримери, освітлювачі і т.д.), ти мусиш зробити все правильно, не маєш права схибити. Вони стають тією публікою, яка заряджає тебе особливою енергією. Ця нитка існує, але її ніхто не бачить. Глядачі, які дивляться готовий фільм, є своєрідною подякою, оцінкою постфактум.

– П’єса “Баба Пріся” наділена певними рисами кіносценарію. У ній багато перерваних сцен, спогадів, роздумів, які є характерними для фільму. Як Ви вважаєте, наскільки кіно і театр повинні переймати досвід один одного? Як методи і засоби кінематографу можна інтегрувати в театр і навпаки?

– На мою думку, актор театру є універсальним. Театр його дуже добре готує, оскільки саме там можна створити багато нового, осягнути все це не лише візуально, а й на слух, запах, поєднати з різними картинками, панорамами. Як відомо з історії кінематографу, спершу знімали театральні постановки. Саме тому, коли ми переглядаємо старе кіно, ми думаємо: “Як вони по-театральному грають”. Потім все це змінилося, з’явилися передові комп’ютерні технології, які можуть міксувати, різати, підтягувати і т.д.

Я вважаю, що театр і кіно вже інтегровані. У театрі зараз часто використовують візуальний ряд, якийсь звуковий перфоманс. Це дуже крутий досвід для всіх учасників. Світло, звук, дія, актор, режисура – всім цим сторонам є чого повчитися один в одного. Є ще багато речей, які можна впроваджувати. Це постійний розвиток. Мені видається, що він безкінечний.

– У фільмі “Брама” Володимира Тихого Ви граєте Вовчика. Автор оригінальної п’єси Павло Ар’є часто у своїх інтерв’ю згадує, що ця роль була написана спеціально під Вас. Чи акцентуєте Ви на інших сторонах особистої драми героя у фільмі? Чи видозмінюєте Ви Вовчика?

– Так, видозмінюю. “Театральний” Вовчик і Вовчик “кіношний” абсолютно відрізняються. Як я вже згадував, кіно – це режисерська робота, тому у фільмі я був не таким, як у п’єсі.

У театрі ти повинен чітко передати образ. Як? Це залежить від тебе, актора, твого таланту. На камері якась частина дії “з’їдається”. Режисер постійно тебе скеровує, експериментує. Він каже: “А можеш зробити так? А можеш зробити ще й ось так?”. Тоді знімаємо 18 дублів, а режисер обирає той, який найкраще розкриє героя.

Ми довго розмовляли з Володимиром і він мене запитував: “Як ти вважаєш, хто ж він такий, цей Вовчик? Чому ж він не такий, як всі?” Тут працює логіка. Ти маєш зрозуміти, чому герой це робить, чому він не такий, як всі, які події відбуваються на фоні його життя, у якому інформаційному просторі він існує, звідки він бере інформацію. Він не такий, як всі, тому що, наприклад, не ходить до школи. Вовчик не бачить інших дітей, інших людей, окрім сталкерів. Хіба ж це не може вплинути на людину, яка по своїй натурі є соціальною? Відповідно до цього герой у кіно виходить зовсім іншим, ніж у театрі.

– Те, що режисери дещо “відходять” від літературних версій творів, – відомий і поширений факт, який є виправданим для кіномистецтва. У Вас, напевне, була якась здогадка про те, що цю п’єсу коли-небудь буде екранізовано. Те, що Ви бачите зараз, відповідає Вашим очікуванням?

– Я відкрию Вам таємницю: я ніколи не думав, що колись цю п’єсу буде екранізовано. Сама п’єса – дуже театральна. Це трагіфарс. Актор дуже розкривається в таких ролях, це справжня знахідка. Але про екранізацію п’єси я ніколи не думав. Мені зателефонували, сказали: “Ярославе, хочеш знятися?”. Я, звичайно ж, погодився, а вже потім подумав: “О, а як вони будуть це робити?”. Спершу я сумнівався, але коли вдавалося побачити щось із відзнятого, то зрозумів, наскільки це круто. Я побачив, куди це все рухається та як воно буде виглядати. Ви побачите хороший фільм.

– У п’єсі Зона відчуження є не лише фізичним кордоном між цивілізаціями, а й своєрідною метафорою. А що “зона” означає для Вас?

– Коли вибухнув Чорнобиль, мені був один рочок. Батьки завжди говорили про “зону”. Коли сталася аварія, мого батька хотіли забрати туди, хоч це й було дуже далеко. Він таки не поїхав, але про це завжди згадували в сім’ї. Усі боялися. Коли я був маленьким, то знав, що існує якась там “зона”. З роками я зрозумів, що це насправді дуже велика біда. Я завжди знав, що ніколи туди не поїду. Що мені там робити? Для чого туди їхати? І тут Павло Ар’є пише п’єсу, а я беру в ній участь. Раптом я в Прип’яті. Спершу нічого не видно, бо все заросло деревами. Їду вулицею і не можу зрозуміти, що це. Потім усвідомлюю, що це проспект, обабіч якого стоять високоповерхівки без вікон. Стає цікаво: хочеться залізти в кожну шпаринку, подивитися в кожну дірку, зрозуміти, що там відбувалося.

Складається враження, що тут мало бути життя, а його немає і не буде. Це дуже велично, навіть грандіозно. Я зрозумів, наскільки людина може бути самотньою. Моторошно.

На фото: Володимир Тихий і Ярослав Федорчук на зйомках фільму “Брама”

Ірина Ковальчук, Львівська кінокомісія, 29 листопада 2016 року 

22 квітня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН

20 квітня, субота, Синій зал Цикл вечорів НЕІГРОВЕ/ХУДОЖНЄ

19 квітня, п`ятниця, Синій зал Олег БІЙМА, режисер, сценарист, "...ВІД ПОЧАТКУ..."