f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Роман Бондарчук: Новій поліції варто було б подивитися «Українських шерифів»

01.12.2016

Ліліана Фесенко, Людмила Українка, «Укрінформ»

Цього року рішення Українського Оскарівського комітету було вельми несподіваним. Змагатися за статуетку Американської кіноакадемії поїде документальна картина «Українські шерифи» молодого режисера Романа Бондарчука. І це попри те, що перемогу фільм виборов у таких важкоатлетів ігрового кіно, як «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка та «Пісня пісень» Єви Нейман.

Втім, стрічка Романа Бондарчука уже стала глядацьким хітом цього літа. Її показували у широкому прокаті під час проекту DOCU/ХІТ в кінотеатрах семи українських міст. «Українські шерифи» також здобули одну з найпрестижніших нагород – спеціальний приз журі кінофоруму IDFA та Гран-прі на Міжнародному фестивалі документального кіно у Гдині «Docs against gravity».

Картина розповідає про самоорганізацію громади в складний для країни час. Шерифи зі Старої Збур'ївки, не чекаючи приїзду міліції, допомагають односельцям вирішувати їхні щоденні проблеми.

Тема херсонського села не полишає Романа Бондарчука й сьогодні. До грудня режисер зніматиме в степах на Півдні нову картину «Вулкан», де діють земляки «Українських шерифів». Втім, нова картина вже буде ігрова, хоча режисер не бачить її особливих відмінностей з документальним кіно, адже всі ці історії йому подарувало реальне життя.

– Романе, ви сподівалися, що вашу картину висунуть на «Оскар» від України, адже, зазвичай, це привілей художніх, а не документальних фільмів?

– Звісно, ми не сиділи і не очікували, тримаючи кулаки. Бо не сподівалися, що виберуть документальний фільм. Тому я приємно вражений. Я люблю документальні фільми, тож радію, що вони стають популярними, нарівно з художнім кіно.

– А як виникла ідея знімати «Українських шерифів», адже у вас на нього пішло 4 роки життя?

– Це нормальний термін, бо на документальні фільми буває потрібно і сім років, і навіть більше.

Це питання форми. Нам хотілося зняти картину, де не було б інтерв'ю або закадрових текстів. Ми прагнули, аби розповідь трималася на прямих епізодах, а в кадр потрапляли лише переконливі шматки життя. А вже з них складався цілісний сюжет.

Нам не хотілося кадрів на кшталт – хтось запитує героїв: що ви будете робити? Що зараз відбулося? Тому нам довелося прожити поруч з ними певний час, наговоритися досхочу, дізнатися про їхні звички, і про те, чим вони займаються регулярно. А вже потім полювати за яскравими епізодами, щоб добре це зняти, і змонтувати так, аби глядач усе зрозумів без закадрового тексту. Тому на це пішло справді багато часу.

– Ви знімали на Херсонщині. Як знайшли це місце – Стару Збур'ївку?

– Я сам з Херсона. А в цьому селі, де ми знімали, є дача батьків Даші Аверченко – продюсера і сценариста картини. Тут ми й зустріли своїх героїв.

А якщо розгорнуто розповідати, то напередодні ми знімали серію коротких фільмів «Нові герої». І одним із них був сільський голова Віктор Маруняк, який на той час був справжнім героєм – не давав районним начальникам дерибанити місцеві землі. Він писав заяви в прокуратуру та міліцію. Але вороги йому підкинули «хабар», щоб мати привід «закрити». І тоді все село піднялося на захист свого голови.

Ця історія мене вразила, і я почав знімати документальне кіно, як люди відстоювали свого очільника. Так відбулося наше знайомство, і так я дізнався про шерифів. В цьому селі щодня щось траплялося, тож люди телефонували односельцям з проханням про допомогу. А глядачам, зазвичай, подобаються детективи і поліцейські історії.

Це все разом надихнуло мене створити документальну картину про життя українських шерифів. У нас з ними швидко зав'язалися приятельські стосунки. Було цікаво разом пити каву, слухати їхні міфологізовані уявлення про світ, спостерігати за їхнім бурхливим життям, тому ми просто потонули у цьому матеріалі.

– Цей фільм вже показували навіть новоствореним поліцейським. Вже маєте перші їхні відгуки?

– Відгуків ще не маю. Але побачити новим поліцейським нашу картину точно варто. У мене є великі запитання до переатестації міліції і взагалі до цієї реформи. Бо в регіонах не відбулося заміни старої міліції на нову поліцію. В відділках залишилися ті самі обличчя.

Що нині відбувається, коли нашій людині на селі потрібно викликати міліцію? Вона цього не робить, бо рівень довіри нульовий. Замість приїхати на виклик, в міліції зазвичай починають скаржитись на відсутність бензину, просять заплатити за пальне. А коли ж приїжджають, то починають вибивати гроші – з того, хто викликав – на бензин, а проти кого викликали – за те, щоб не дати заяві ходу. А потім з почуттям виконаного обов'язку міліція їде собі на базу.

А шерифи – то місцеві жителі, сусіди, колеги по роботі. Тому саме їх на селі викликають у критичних ситуаціях, бо вони ніколи не чинять неподобств, характерних для міліціянтів. У спільноти є розуміння – для чого працюють шерифи на селі. Я вважаю, що муніципальна поліція й має бути з місцевих жителів. Бо приїжджі не будуть так включатися й розуміти ситуацію на місцях.

– Назва «Українські шерифи» – це як натяк на те, з чого починалася американська муніципальна поліція?

– Справді, це натяк на український Дикий Південь. Але назва ця виникла не спонтанно. Ще при Вікторові Ющенко була започаткована програма «Сільський шериф». В Центрах зайнятості відкрилися курси громадських помічників дільничих інспекторів. Але після експериментального періоду, коли закінчилися гроші, програма була згорнута.

Однак Володя Рудьковський, який був призначений молодшим шерифом, залишився на селі. І в інших селах теж відбувалося щось подібне. Ці хлопці так себе й називають – шерифи. Тож назва «Українські шерифи» пішла з цієї експериментальної програми.

– Такий хронікальний метод створення картини – це заслуга ваших вчителів, які навчали професії режисера?

– Мій педагог – Юрій Іллєнко. Але я вважаю, що сьогодні ділити кіно на окремі жанри: ігрове чи документальне, не зовсім правильно.

Я спеціально не вчився на документаліста. Просто на створення мого дипломного фільму у інституту не було грошей. Тому довелося поїхати в Херсон, взявши тільки камеру та плівку. Ми збирали реальні життєві історії, а потім тих персонажів, про яких розповідалося в цих історіях, знімали в фільмах. Утворився такий гібрид документального й ігрового кіно. Мені цей експеримент сподобався. А оскільки фінансування все ніяк не розпочиналося, через що можливості знімати ігрове кіно не було, я продовжував працювати над документальними фільми. І от лише тепер знімаю художній фільм, але на 80 відсотків списаний з біографії реальної людини. Ми живемо в надзвичайно цікаві переломні часи і треба їх фіксувати…

– Сценарист «Українських шерифів» Дар'я Аверченко. Але як можна було написати сценарій, не знаючи, що очікує на героїв того чи іншого дня?

– Насправді це дуже складна й довга аналітична робота. Треба було виокремити коло історій, навколо яких ми будемо зосереджуватися. Взяти інтерв'ю в кожного з персонажів, розібратися в їхній особистості, лініях життя, і тому, куди ці лінії можуть завести. В процесі зйомок ми назбирали 150 годин матеріалу. І все це потрібно було проаналізувати і звести докупи. Це все кропітка командна робота. Борис Петер у нас записаний як звукорежисер, але це абсолютно рівноцінна творча одиниця, бо ми працювали гуртом, не розділяючи обов'язків. Адже в документальному кіно дуже важлива саме командна робота.

– Ваші герої уже бачили кіно про себе?

– В Херсоні була прем'єра. Також ми возили наших героїв – жителів Старої Збур'ївки Голопристанського району Віктора Кривобородька, Володимира Рудьковського і Віктора Маруняка на показ у Прагу. Вони були запрошені на міжнародний фестивалі Prague, Czech Republic Jeden svet / One World. Там вони побачили себе уперше.

– Як шерифи сприйняли себе на великому екрані?

– Були схвильовані, але картину сприйняли добре, казали, що то справді відображено їхнє життя. Було вже три покази, і на всіх наші шерифи були присутні. Для мене це дуже гарний знак: значить подобається.

– Розкажіть, який фільм ви нині знімаєте.

– Це ігрове кіно, як я вже казав. Назва «Вулкан». У нас 4 основні герої і дуже багато епізодичних персонажів. Ми їх знаходимо тут на місці, бо знімаємо знову ж в Херсонській області. Влаштували справжній кастинг, і люди, які хотіли потрапити в кіно, дістали цей шанс.

Цей фільм – знову ж дослідження Дикого Півдня. Історія розповідає про чоловіка середнього віку, киянина, який переживає кризу середнього віку. Його нортує те, що він нічого гідного у своєму житті не зробив. Якось в дорозі на південь його машина заглохла у херсонських степах. Так він занурився в місцеві порядки, познайомився з мешканцями Півдня, розчинився в цьому соціумі, і залишився тут жити. Наш фільм про землю та її силу. Головну роль грає Сергій Степанченко, молодий актор. Це його дебют в кіно.

– Хто вас фінансує?

– Це ко-продукція при підтримці Держкіно. Фільм буде готовий до показу вже весною 2017 року.

Ліліана Фесенко, Людмила Українка, «Укрінформ», 15 вересня 2016 року

14 грудня, п’ятниця, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО І ФУТБОЛ» «Футбол в зарубіжному ігровому кіно»

15 грудня, субота, Синій зал Визначна актриса театру і кіно МАЛЬВІНА ШВІДЛЕР

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»