Любомир Левицький: «Справжнє кіно має дарувати неймовірне відчуття драйву»
28.11.2016
Анна Голішевська, «День»
Говорячи про сучасне українське кіно, неможливо не згадати відомого режисера Любомира Левицького. 36-річний кіномитець вже зняв понад 10 фільмів: як повнометражних, так і п’ятихвилинних-мобільних та реклам.
Професійний історик-археолог, народився в Карпатах, тому все життя мріяв саме через фільм передати всю красу недоторканої верховинської природи. Сценарист та продюсер, Любомир Левицький показав світу перший (за його твердженням. – НСКУ) український трилер «Штольня», який транслювали далеко за межами країни. Кіноосвіту Левицький теж здобув не в Україні: своїми найкращими та найпрогресивнішим школами автор стрічок називає німецьку та американську.
Сьогодні його фільми збирають одні з найбільших касових зборів на українському кіноринку: «Тіні незабутих предків» зібрали в прокаті 5,2 млн. гривень та 150 тис. глядачів. А остання робота автора – комедійний фільм #SelfieParty менш ніж за півроку зібрав 4,5 млн. грн.
У своєму інтерв'ю газеті «День» режисер розповів про те, що заважає українській кіноіндустрії рухатися вперед, про власні «голлівудські» плани та професійні принципи, яким ніколи не зрадить.
– Нещодавно парламент прийняв закон про квотування української музики. Чи потрібні такі заохочування для української кіноіндустрії?
– Українським фільмам дуже потрібне квотування, але тільки в рамках кінодистриб'юції. Це як у Франції: якщо на тиждень виходить чотири голлівудських фільми, то обов'язково має випуститись чотири французьких, на рівних умовах. І якщо українська влада вмотивує дистриб'юцію для українського кіно так само, як для голлівудського, тоді українське кіно має шанс отримувати гарні касові збори, а вони, в свою чергу, будуть збільшувати касові бюджети. Квотування українського кіно сьогодні надважливе.
– Як можете охарактеризувати нинішню ситуацію в українському кінематографі?
– Українське кіно розвивається дуже повільно. В Україні проблема з ринком: маленька кількість кінотеатрів і несерйозне ставлення кінодистриб'юторів до національного продукту. Навіть самі продюсери більше зосереджені на авторському, фестивальному кіно, ніж на масовому. Тому існує дисонанс з двох боків.
Поки що я притримуюсь двох сторін, притримуюся логіки створювати кіно для глядача і водночас – думаю про кінотеатри. Я створюю кінопродукт цілеспрямовано для кінотеатрів. Тому в мене не виникає проблем поставити кіно в прокат. Відверто кажучи, мої фільми непогано збирають, касові.
Саме «непогано» – основа, вони можуть збирати і краще, за допомогою того ж самого квотування. При збільшенні кінокопій, при кращому розписі стрічок український фільм може спокійно збирати 1,5 млн. дол., а чомусь збирає 600–700 тис. Потенціал у нас є, просто є такі речі, які загальмовують цей процес.
– Ви колись думали про зйомку серіалів?
– Я – «завеликий» гравець для серіалів. Як говорять, «не для того мама квіточку годувала» (посміхається). Я дав собі слово знімати великі фільми. Зараз надходить багато пропозицій, аби знімати серіали. Я відмовляюсь. У мене є мета – робити круті міжнародні фільми, тому я не хочу витрачати енергію та час на менші роботи.
– Фільм #SelfieParty вийшов у важкий для нашої країни час. Чи доречно зараз займатися саме комедійним кіно?
– Знімати в такому жанрі треба обов'язково. Кіно існує на контрасті, і чим більше буде драм у країні, тим більше люди хочуть комедії. Так побудовано людство, і нічого з цим не вдієш. Не можна бути «людиною-дзеркалом», для цього є документалістика.
Навіщо мені знімати фільм про війну, якщо ми все одно постійно це бачимо? Навіщо людині ще йти дивитися про війну в кінотеатри? Я думаю, що це неправильно. Ми, навпаки, маємо бути «душевними лікарями» людей, нам потрібно давати їм тонус. У кожній хатині є людина, яка говорить за столом тост про життя, від якого хочеться плакати, а після нього є людина, яка говорить анекдот і тим тостом розвеселить усю компанію. Я – той хлопець, який розказує анекдоти. І це не означає, що я легковажно ставлюся до всіх проблем, які є в Україні.
– Багато українських кінокритиків говорять про те, що у ваших роботах відчутний «американський підтекст». Як ви на це реагуєте?
– Я вже дуже багато чув, як мене називали «сплошная американщина» (сміється). Я не приховую, Америка є моєю «Альма-матер», і я дуже її люблю. Я вважаю, що Америка зробила багато користі для розвитку нашого кіно. Ми всі розуміємо, що американці в цій справі далеко попереду, треба просто у них вчитися і не понтуватись.
– Чим живуть зараз українські режисери?
– Сьогодні є багато хороших і якісних режисерів, які знімають рекламу. В перервах між кіно я теж працюю в рекламі і знайомий з міжнародним рекламним ринком. Наші навчилися гарно знімати короткі метри, навчилися хвацько знімати 30-секундні ролики. Це дуже якісно і європейсько. Але їм чомусь не вистачає сміливості на повні метри.
Проблема радше не в режисерах, а саме в продюсуванні. В правильних продюсерах, які будуть сміливо йти на такі кроки. Але в логіці нашої реальності ніхто не хоче губити гроші. Навпаки, всі хочуть мати гарантію того, що гроші повернуться.
Мої фільми – вони всі гарантовано повертають вкладені кошти. Я завжди гарантую інвесторам, що моє кіно – не провалюється. Питання в тому, чи хоче інвестор вкласти чималу суму, 1,5 року почекати і просто забрати свої гроші назад. Для більшості це нецікаво.
Мені хочеться щось зробити в цьому напрямі. Наприклад, я рухаюся в бік міжнародного формату, знімаю українське кіно англійською мовою.
– Чи збираєтесь ви знімати не лише українські, а й закордонні фільми? Тобто стрічки, орієнтовані не лише на українського глядача.
– Звичайно! Поставив собі це за мету. Це будуть голлівудські фільми, які матимуть прив'язку до України. Я вважаю, що це саме те, що нам треба.
А взагалі, думаю, варто створити «Рік щасливчика» для кінематографів: зробити тендер на найкращий фільм. І весь бюджет, який є в українському уряді для кіно, – вкласти в одну стрічку. Наприклад, зробити фільм за 10 млн. дол. Домовитися зі світовою дистрибуцією і раз на п'ять років робити один такий «щасливий рік», де виходив би дуже дорогий, якісний український іміджевий фільм. За 10 років ми мали як мінімум два таких фільми, і за ці роки в міжнародній спільноті нашу країну сприйняли б як кінокраїну.
Не секрет, що з України повиїжджало надто багато талановитих людей, чий культурний, просвітницький та історичний внесок міг дати країні чимало міжнародної уваги, співпраць та коштів. Я не хочу емігрувати, а хочу побудувати мости між США і Україною. А будувати їх – це непроста справа, треба бути одразу між двох вогнів. Це забирає дуже багато часу та енергії.
Анна Голішевська, «День», 5 листопада 2016 року