f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Дмитро Лінартович: «Про події на Донбасі треба знімати кінофільми вже зараз»

23.11.2016

Актор Дмитро Лінартович про те, як працювалося під час зйомок в інтернаціональній команді фільму «Осінні спогади» іранського режисера Алі Фахра Мусаві, що надихнуло на створення альбому патріотичної пісні «Мобілізація» та чому погодився на роль тітушки в рок-мюзиклі «Got to be free»

Ліліана Фесенко, Людмила Українка, «Укрінформ»

Дмитре, в фільмі «Осінні спогади» ви створили образ солдата, що повернувся з АТО після поранення. З яким настроєм грали цю роль, адже це дуже болюча і актуальна тема для багатьох українців, і чимало людей вважає, що про АТО в кіно говорити поки зарано?

Я був готовий до такого героя, бо сам був мобілізований і проходив польове навчання на полігоні під Рівним. Там я познайомився з бойовими командирами, сержантами… Вони розповідали чимало історій про події на Сході, які я пропускав крізь себе. Я бачив їхні переживання і проблеми на власні очі.

І нині потрібно в суспільстві це обговорювати, щоб не забувати про наших героїв. Тому я не згоден, що потрібно мовчати про те, що відбувається на Донеччині і Луганщині. Навпаки, потрібно знімати це зараз!

Мій герой Анатолій – простий солдат, який у мирний час був музикантом. Він отримав серйозні поранення на війні, тому мусить повертатися в нормальне мирне життя і вчитися заново жити. Йому важко, бо тепер він вже не герой: не потрібно вчиняти подвиги, достатньо просто спілкуватися з людьми, налаштовувати свій побут і надавати собі внутрішню раду…

Правильно чи ні розповідати про таких хлопців? Думаю, так. Бо наші люди мають розуміти цих воїнів. Ми звикли, що ветеран війни – це людина похилого віку. А зараз це поняття кардинально міняється. Нині ветеранами стають зовсім молоді хлопці. І мені було дуже важливо показати всі ці психологічні переживання, болісну адаптацію, перші любовні переживання. Але найголовнішим було передати вміння мого героя залишатися особистістю у будь-якій ситуації. Адже наше життя буває дуже жорстоке. І кіно, насамперед, про ось таких хлопців.

У фільмі Анатолій говорить лікарю, що він не має куди повертатися, тому його місце лише на війні. Можливо, ваш герой родом з Донбасу чи Криму?

Так, у сценарії було прописано, що мій герой родом зі Сходу. Але й там він нічого не мав – ні будинку, ні квартири. І насправді, чимало воїнів саме так і живуть. Тому коли приходить мирне життя, то у них немає де голову прихилити. А на фронті у них є побратимство, висока мета. І раптом це все зникає. Це вже обпечене війною покоління.

Чим робота з іноземними режисером та продюсером відрізняється від українського кіновиробництва?

Практично нічим, адже режисер Алі Фахр Мусаві вчився в Києві. Він вільно володіє російською мовою. Чудово розуміє наш менталітет. А продюсер Віктор Вілгелм давно живе в Україні. З іншими іноземцями ми спілкувалися англійською. До того ж, коли люди ставлять за мету швидко і якісно зняти фільм, то це нічим не відрізняється від інших кіновиробників. Люди однієї справи завжди знають, як знайти спільну мову.

А як ви жили в селі біля Трускавця під час зйомок?

Зйомки тривали місяць, тому ми були поставлені в дуже жорсткий режим. «З ранку до ночі бачу монітора очі». Я рано лягав спати і о 6-й ранку вставав. Тобто, існував у армійському режимі. У фільмі знімали хату пані Галини, а вона дуже жвава жіночка. Постійно запитувала: хлопці, що вам подати, куди принести? Прагнула в усьому нам допомогти, щось підсобити.

Люди на Заході України взагалі дуже гостинні, моторні, щиросердечні. Але при цьому гонорові мають почуття власної гідності. Тому можуть і коржиком, і батогом… Коли виникає відчуття несправедливості, то тут у них одразу виникає сильний спротив. Отже, можна дружньо поговорити, але якщо зачепити гідність чи починати чогось повчати, то тут же можна отримати по макітрі (сміється).

Як вам працювалося з іранською актрисою Назанін Ахмадишахпоурабаді?

Я отримав чудовий досвід спілкування з жінкою іншої культури. Наприклад, коли вона виходила з автомобіля, то наші чоловіки хотіли подати їй руку, але нас тут же попередили, що цього не можна робити. Вона заміжня, і торкатися її має право тільки чоловік.

Як же вона в кіно з іншими чоловіками грає?

А це така акторська професія. І чоловік їй дозволяє. Вона дуже вихована, старалася вивчити нашу мову, під кінець вже могла говорити окремі фрази.

Картину уже показали в кінотеатрах Києва і Львова. Як її сприйняли перші глядачі?

Дуже тепло. В Києві фільм іде у майже десяти кінотеатрах. І всі прем'єри були надзвичайно трепетними. Глядачі підходили, дякували.

Запам'ятався й перший показ на Трускавецькому кінофестивалі «Корона Карпат». Там на прем'єру приїхало півсела Доброгостів. У залі були люди, які нам надавали свої помешкання, знімалися в масовках. Вони були надзвичайно втішені тими локаціями, які побачили в картині, пейзажами їхнього рідного села, панорамами… Відчувалося, що вони дуже горді за те, що їхнє село знімали у фільмі.

А у Львові нашу знімальну групу запросили в Академію сухопутних військ. На показ прийшло 600 курсантів. Вони дуже добре сприйняли картину. Під час знайомства я заспівав їм дві пісні – «Вісім метрів» і «Оповідь моряка» з мого нового альбому «Мобілізація». Це пісні про війну, про наш важкий час.

Що вас надихнуло на створення цих пісень, адже нині практично немає сучасної патріотичної лірики?

Це й надихнуло. Відчуття патріотизму, біль, який відчуваєш від новин з лінії розмежування, військових репортажів, розповідей ветеранів АТО. А в альбом увійшло 13 пісень. Я не міг просто стояти осторонь цих подій. Тож як артист вніс свій вклад у перемогу хоча б таким способом. Ці пісні нині слухають цивільні й військові. Сприймають дуже добре, дякують. Я подарував кілька дисків «Мобілізації» керівникам Академії сухопутних військ. Хлопці теж запитували, де знайти альбом.

Тепер їх співатимуть курсанти на плацу?

Можливо. Для мене це було б найвищим визнанням.

Ви працюєте військовим журналістом. Чому вирішили освоїти нову професію?

Так, проходжу службу на військовому телебаченні, де вже спільно випустили музичний кліп на мою пісню «Морський піхотинець». Також записали на військовому радіо пісню про журналістів та операторів. А ще мені довірили читати в ефірі вірші, які написали солдати. Вони звучать, як закадровий текст до передачі «Будемо жити».

У фільмі «Тойхтопройшовкрізьвогонь» ви теж грали героя, але Другої світової війни. Чим ці хлопці – Анатолій та Іван відрізняються один від одного?

Мій герой Іван Доценко – це людина чудової вдачі. Він не губиться в жодних обставинах. У нього неймовірна доля, адже він льотчик, який зумів утекти з німецького полону, а коли побачив, що радянські табори нічим не кращі, то взагалі не побоявся втекти через Аляску в Канаду, де став вождем індіанського племені. Він справжній відчайдух, що не мириться з обставинами. Але він і подорожник по своїй суті.

Чим же ці герої подібні?

Вони зовсім різні! Хоча схема війни та ж сама по своїй формі, але різна по суті. Раніше Україна воювала в складі СРСР за імперські цінності. А зараз ми відстоюємо свою незалежність і цілісність.

А нові проекти маєте?

Так, зараз я граю в рок-мюзиклі «Got to be free» тітушку, що постійно наражається на неприємності. Такий от антигерой, антипод головного персонажа. Це повноцінний спектакль із живим оркестром. Важливим елементом дійства є його інтерактивність. Під час спектаклю глядачі приєднуються до зведення барикад, а між публікою блукають артисти, що грають «братків», хлопців у камуфляжі, дівчат у футболках з червоним хрестом, людей з Майдану. А всім цим керує «голос Майдану» – Євген Нищук. Публіка сприймає спектакль надзвичайно емоційно. Головну чоловічу роль грає фронтмен групи Kozak System Іван Леньо. Він уперше показав себе як театральний артист. По сюжету його герой на Майдані закохується в красуню, журналістку Меланку. А я втілюю сили зла. Тітушки знущаються над людьми, викрадають їх. Сценарист і режисер мюзиклу Сергій Проскурня, тож мені було дуже цікаво працювати у його модерній естетиці.

Погодилися грати негативного персонажа після таких героїв?

Так. Насамперед, мені подобається, що це історія про Революцію Гідності, але подається вона не відкритим текстом, а через стосунки закоханих людей на тлі всіх цих подій. А де є кохання, там є мир. І останній покидьок, такий як мій тітушка, теж має якісь почуття. Тому мені було важливо змалювати героя не однією чорною фарбою, а показати усю палітру його почуттів. Вважаю, що мій персонаж закликає йти на відкриту розмову з усіма – чи ти політик, чи військовий, чи цивільна особа, або навіть кримінальна людина.

Треба виходити на дискусії, озвучувати свою позицію. Навіть із в'язнями можна спілкуватися мовою мистецтва. Я служив у армії з відвертими хуліганами, але коли читав їм Шевченка, то вони його сприймали. Тому нам потрібно тримати культурний фронт і розмовляти мовою мистецтва. До речі, мого героя дуже добре сприйняла публіка. На спектакль приходили авторитетні особи нашої країни – Василь Шкляр, Сергій Жадан, хлопці з гурту «ВВ», Ольга Богомолець. Всі вони дякували за виставу, говорили, що такі мистецькі події дуже важливі для нашої культури сьогодні.

Ліліана Фесенко, Людмила Українка, «Укрінформ», 15 жовтня 2016 року

17 грудня, понеділок, Синій зал Цикл «Наші співвітчизники у світовому кіно» Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД»(ІІ серія)

18 грудня, вівторок, Малий зал Вечір до Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

18 грудня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Документальний фільм «ЗАГАЛЬНИЙ ЗШИТОК»