f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Віталій Манський: «Ми показували і будемо показувати фільми про Україну»

23.11.2016

«Російська. Мова Путіна чи Пушкіна?», «Нацизм: від гітлерівської Німеччини до путінської Росії», «Війна і мир. Досвід України»... Круглі столи під такими назвами пройшли у Ризі в рамках X Міжнародного фестивалю авторського документального кіно «Артдокфест», який тривав з 13 по 23 жовтня 2016 року. Крім того, на фестивалі були показані найбільш яскраві роботи українських документалістів, зняті за останній рік.

Напередодні відкриття «Артдокфеста» кореспонденти «Укрінформу» Ріта Болотська та Євгенія Богоявленська зустрілися з його керівником, відомим російським режисером-документалістом Віталієм Манським.

«Герої «Рідних» – моя українська родина»

Який у вас цього року слоган цікавий: «"Артдокфест" замість свободи». І зухвало – і, одночасно, сумно.

Це слоган для російської частини фестивалю. Чому саме такий? Тому що так я відчуваю час, загальну атмосферу в Росії, те, що відбувається навколо мене, авторів «Артдокфеста», глядачів. Хочеться, щоб слоган фіксував сучасність, як і документальні фільми, які ми показуємо на «Артдокфесті».

Виходить, у Ризі у фестиваля буде інший слоган?

Так, звичайно. «"Артдокфест" – місце свободи». Зникне всього одна буква – але сенс, як ви розумієте, повністю зміниться.

Які українські фільми або фільми про Україну буде показано у Ризі?

Їх п'ять. «Українські шерифи», «Маріуполіс», «Близький далекий Схід», стрічка «Аліса в країні війни», яку ми вже показували в минулому році, але тепер хочемо повторити, і мій фільм «Рідні» – його вирішено зробити фільмом відкриття всього Ризького міжнародного кінофестивалю, частиною якого фактично є «Артдокфест».

Що стосується «Українських шерифів» Романа Бондарчука, цей фільм вже став в Україні глядацьким хітом. Більш того, він висунутий від України на премію «Оскар». Якими є інші стрічки, про що вони?

«Аліса» (Аліси Коваленко і Любові Дуракової. – НСКУ), яку ми повторюємо, – про студентку, яка знімає документальне кіно на фронті та дістається до найгарячіших точок. Дуже емоційна, особистісна робота. «Маріуполіс» – про місто в умовах кризи. Це копродукція Литви, України, Німеччини та Франції. Спочатку режисер Мантас Кведаравічюс хотів просто зняти картину про греків, які живуть у Маріуполі, проте почалася війна. І Маріуполь перетворився на лінію фронту з усім, що з цього випливає. «Близький далекий Схід» чеського режисера Філіпа Ремунди – про сім'ю, одна частина якої живе у східній частині України (на окупованій території. – Ред.), інша – у західній. Близькі родичі більше не в змозі знайти спільну мову при обговоренні, що насправді відбувається в їхній країні.

Історія Ремунди співзвучна тому, що ви розповідаєте у своїй картині «Рідні».

Так, співзвучність є – з тією тільки різницею, що я розповідаю про свою власну сім'ю, в якій виріс, провів дитинство і юність. Члени моєї родини живуть у різних куточках України – у Львові, Одесі, на Донбасі, в Криму. Я поговорив з усіма, знімав протягом року, з квітня 2014-го по травень 2015-го. Непроста була робота. Багато подій відбувалися на наших очах і ставали частиною картини. Крім того, з близькими людьми хотілося посперечатися, пред'явити переконливі аргументи, однак переді мною стояло інше завдання: не сперечатися, не переконувати, але показати їх позицію, причому з обох сторін.

Чого ви хотіли, коли знімали, яку мету ставили перед собою?

Щоб ми зрозуміли, на якому фундаменті виникло все те, що зараз відбувається в Україні. Жодна пропаганда не змусить людей воювати – але вона може підштовхнути до війни, спираючись на реально існуючі суперечності. І в цьому сенсі те, що зробила Росія, – абсолютно цинічний, прорахований проект. Реально існуючі в Україні протиріччя були використані російською владою для задоволення своїх політичних амбіцій. У «Рідних» пояснюється як, чому це могло статися. І ставиться питання – як припинити агресію з боку Росії? Це зараз головне, все інше – потім.

«Нехай російський Мінкульт подавиться!»

Вже третій рік поспіль ви починаєте «Артдокфест» у Ризі. Тим не менш робота в Москві триває. Поясніть, будь ласка, фестиваль переїхав до Латвії чи ні? Чи переїхав частково?

У нас два офіса: один – у Ризі, другий – в Москві. Оскільки з 2007-го по 2014-й фестиваль проводився у Москві, і в Росії, як і раніше, є величезний запит на його проведення, ми продовжуємо працювати там. Більш того, відкрили два додаткових російських майданчики – у Петербурзі та Єкатеринбурзі. Перший існує завдяки ініціативі команди, яка раніше робила прекрасний фестиваль короткометражного кіно «Open Cinema» (був закритий кілька років тому), другий – завдяки Фонду Бориса Єльцина та «Єльцин Центру». А у Ризі у нас латвійські спонсори, наприклад, Фонд Еберта (Фрідріх Еберт, перший демократично обраний у 1919 році президент Німеччини. – Ред.), Євросоюз та інші. Ризький майданчик принципово відрізняється від усіх інших тим, що це дійсно абсолютно вільний простір, де ми, не боючись будь-яких наслідків, і показуємо картини, і обговорюємо їх. Саме у Ризі ми проводимо всі круглі столи, оскільки сьогодні дискусії «Війна і мир. Досвід України», «Нацизм: від гітлерівської Німеччини до путінської Росії», «Російська. Мова Путіна чи Пушкіна?» в Росії в принципі неможливі, а це як раз ті самі теми, які піднімаються у фестивальних стрічках, вони хвилюють людей і вимагають обговорення.

Давайте нагадаємо, після чого, власне, у «Артдокфеста» виникли проблеми в Росії. Вони з'явилися у 2014 році після того, як ви відкрито висловилися на підтримку України, а міністр культури РФ Мединський заявив: «Поки я міністр, жоден проект Манського підтриманий не буде!»

Не заявити про свою позицію з приводу того, що робить Росія відносно України, я просто не міг. Це було для мене природно. А що стосується фінансування, якого Мінкульт позбавив фестиваль, то ми знайшли гроші – і у 2014-му, і в минулому році, і зараз. По-перше, допомагають спонсори та однодумці. По-друге, власні гроші – ті, які заробляю за свої фільми, – я теж вкладаю в проведення «Артдокфеста». Тому нехай Мінкульт подавиться своїм фінансуванням! У Мединського вже всі заступники сидять у в'язниці за економічні злочини – це про щось та й говорить.

Не у відсутності фінансування наразі наша головна проблема. А у тому, що крім цього відбувається нескінченне вставляння палиць у колеса. Вся адміністративна сила Мединського спрямована на знищення фестивалю. Він особисто звертається до різних інстанцій, і вимагає не підтримувати «Артдокфест», позбавляє нас майданчиків, ініціює суди через підставних осіб. За минулий рік було порушено сім справ, кожна з яких розглядалася на декількох засіданнях. Ми, нібито, показуємо фільми без прокатних посвідчень – це притому, що в РФ дозволено показувати фільми, представлені зарубіжними країнами, на міжнародних фестивалях без прокатних посвідчень. Або закидається, що у нас немає митних документів для проходження фільмів через кордон – хоча всі прекрасно знають, що фільми взагалі не проходять кордонів, вони завантажуються на сервер!..

А минулого літа ваш фільм про Північну Корею «У променях Сонця», удостоєний безлічі міжнародних нагород, раптом, в останній день, був виключений з конкурсу головного російського кінофестивалю «Кінотавр». І чомусь не виникає сумнівів у тому, що до цієї справи також доклав руку пан Мединський.

Так, ось чомусь не виникає. Але, з іншого боку, хочу підкреслити: за роки війни з Міністерством культури Росії «Артдокфест» тільки розширив свій вплив, зміцнив свої позиції. Кількість учасників постійно зростає – в програмах фестивалю 150 стрічок! Протистояння, безумовно, нас загартувало, зробило сильнішими.

«Українські кінематографісти повинні думати про вічність»

Тим не менш, кожного разу, розповідаючи про перспективи проведення «Артдокфеста» у Москві, ви додаєте: «сподіваюся», «припускаю», «якщо все складеться»...

Природно. Коли справа стосується Росії, ні в чому не можна бути на сто відсотків упевненим. У будь-який момент можуть відмовити у наданні майданчиків. Або доведеться знімати стрічки з конкурсу.

Українські?

Ні. Ми показували всі українські фільми і фільми про Україну, які вважали цікавими, і у 2014 році, і до того, і після. Показували не рекомендовані до показу «Майдан» Сергія Лозниці, «Сильніше, ніж зброя» групи #Babylon'13, а також російську «Чайку» Олексія Навального – фільм-розслідування Фонду боротьби з корупцією про зв'язки сім'ї генпрокурора РФ Юрія Чайки зі злочинним світом.

Завжди дивувалися, як вам це вдається!

Непросто. Ось, сім судових справ за рік.

Ваші «Рідні», до речі, теж вже не рекомендовані до показу в Росії.

Сподіваюся, на «Артдокфесті» покажемо. І добірку позаконкурсних фільмів про Україну «Війна і мир» теж покажемо. Але ви запитали про роботи, які доводиться прибирати з російської конкурсної програми. На цьому наполягають самі режисери, творці фільмів, тому що бояться за героїв своїх стрічок. Приміром – «Грізний блюз», швейцарська картина про сучасну кадирівську Чечню. Так склалося, що в Росії ми не змогли показати цей фільм. Вилучили його з конкурсу, хоча картина була дуже важлива та принципова для нас. Як тільки-но ми оголосили про фільм, презентували трейлер, у Чечні була викрадена героїня цього фільму. Довелося зважувати «за» і «проти», думати, насамперед, про безпеку героїні – і в результаті до Москви фільм не дійшов, тільки за такої умови викрадену жінку повернули. А у Ризі стрічку показали, було потужне обговорення, резонанс, автори приїжджали.

Дивно, чому ви досі не згадали фільм Аскольда Курова про Олега Сенцова? Він готовий? Ми побачимо його на нинішньому фестивалі?

Знаєте, я вже втомився питати у Аскольда та його продюсерської команди, коли, нарешті, буде змонтований цей фільм. І Аскольд, і продюсери знають мою точку зору – вважаю, що це неприпустима затримка у виробництві, жодні аргументи з тих, що вони наводять, для мене не є переконливими. Жодні! Я вважаю, ця стрічка повинна була вийти значно раніше. Але це не мій фільм, тому можу тільки шкодувати про те, що його досі немає!..

Віталію, ви бачите багато робіт українських колег. Яка Ваша думка про сучасну українську документалістику?

Україну зараз накриває актуалізація та публіцистична складова. З одного боку, це природно, і в цьому є свої плюси. Але, з іншого боку, в цьому є очевидні мінуси, тому що будь-яка публіцистична складова, так чи інакше, відсуває на другий план художні складові картини. А українське кіно, документальне зокрема, завжди славилося своєю кінематографічною якістю, поетичністю, образністю – і я, звичайно, хотів би, щоб це не було втрачено. На війні як на війні. Але кіно – це вічне мистецтво, тому його автори повинні, у тому числі, думати про вічність.

Ріта Болотська, Євгенія Богоявленська, «Укрінформ», 11 жовтня 2016 року

14 грудня, п’ятниця, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО І ФУТБОЛ» «Футбол в зарубіжному ігровому кіно»

15 грудня, субота, Синій зал Визначна актриса театру і кіно МАЛЬВІНА ШВІДЛЕР

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»