f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Остап Костюк: «Я дивлюся на вівчарів як на справжніх художників»

19.11.2016

Режисер Остап Костюк про роботу над мистецькою документальною стрічкою «Жива Ватра».

Дмитро Десятерик, «День»

Режисер Остап Костюк понад 10 років досліджував гуцульську культуру. «Жива Ватра» стала підсумком дослідження та його дебютною повнометражною роботою. Зйомки тривали чотири роки.

Герої «Живої ватри» — 82-річний Іван Бесащук, 10-річний Іванко Михайлюк та його хресний батько, 39-річний Василь Тонюк. Василь — суворий і зібраний чолов’яга — керує полониною Радул, що залишилася єдиною з 78 полонин району, де займаються вівчарством. Бесащук ходив з отарами в гори 40 років, а зараз, овдовівши, доживає віку сам у хаті й поринає у спогади. Іванко тільки засвоює початки вівчарства.

Жива ватра — вогонь, добутий тертям дерева і підтримуваний упродовж чотиримісячного полонинського сезону. Обряд запалювання ватри здійснювався на Гуцульщині до середини ХХ століття. Його згадка у фільмі — це символ сьогоднішнього занепаду вівчарського ремесла.

Остап Костюк на перший погляд дотримується традиційної стилістики «поетичного кіно»: неквапні пейзажні зйомки, фольклорний побут. Однак щодалі розвивається оповідь, то більше стає зрозумілим, що авторові йдеться про дві речі: візуальне середовище (оператор — Олександр Поздняков) й особистості героїв. Чітко й чисто відпрацьовуючи на монтажному столі, режисер не намагається вибудувати особливу драматургічну структуру — просто використовує те, що в нього є: види Карпат, рух отар, подробиці побуту, зміну світла в кадрі, зміни настроїв малого Іванка, балачки діда Івана; дитяча безпосередність й стареча щирість безвідмовно кіногенічні, й Костюк це добре усвідомлює. Ще одна перевага — звукова доріжка, на якій несуперечливо сусідять атмосферна електроніка київської композиторки Алли Загайкевич, народні наспіви соло й хором, естрадні пісеньки під акордеон, дзвіночки отар, церковні дзвони, мекання овець, кукурікання півнів, трембіти, шум вітру.

Це ще не мистецька антропологія, але вже й не надумана псевдоетніка. Остапові таки вдалося здобути власну, не затягану поетику зі сто разів показаного матеріалу.

Як наслідок, фільм отримав спеціальний приз на найбільшому північноамериканському форумі неігрового кіно HotDocs (Канада), здобув нагороду Спілки американських операторів за кращу операторську роботу на Salem Film Fest (США), відзначений дипломом «За вираз надії на збереження національної культури в умовах глобалізації» на фестивалі «Лістапад» (Білорусь), а також визнаний кращим документальним фільмом XVIII Міжнародного кінофестивалю для дітей та молоді Olympia (Греція).

— Яким був ваш попередній досвід? Адже, наскільки я розумію, спеціальної кіноосвіти у вас немає.

— Я вивчав історію у Львівському університеті й паралельно вчився у театральній студії, після закінчення якої працював у Львівському театрі імені Леся Курбаса. В театрі багато займалися народною музикою та співом. І почалися спроби перенести архаїчні ритуали на сцену. Ще тоді виникло питання про спосіб передачі давньої музики в її природній якості: як не втратити органіку виконавців, часто не звиклих до сцени, як показати цей зникаючий світ у його повноті й колоритності. Крім акторської майстерності, робота в театрі дозволила вивчати драматургію й побудову вистави. Це пізніше дуже допомогло при сценарному конструюванні фільму. Одразу після театру я працював над декількома музичними проектами від фольку до етно-ф’южн з електронною музикою. І зараз музикую в львівському «Гич Оркестрі».

— Як почалося, власне, кіно?

— Любив дивитися фільми. Коли цього стало замало, з Сашком Поздняковим пішли знімати. Попереду ще було багато праці, помилок і пошуків. Але щоб навчитися щось робити, потрібно колись почати це робити... Вже не задовольняла проста констатація історичних фактів чи сухий виклад явищ у тексті. Важливіше стало розповідати історії образами, щоб виникав почуттєвий резонанс, співпереживання.

— Чим привабила вас саме гуцульська культура? В чому її унікальність?

— Тут ми маємо справу з образним стереотипом гуцулів як колоритних вільнодумних горян — дуже романтизованим. Кожна культура унікальна, і у своїй різноманітності всі культури цікаві. Але ж важливо розуміти й те, в чому ми універсальні. В чому наші проблеми можуть бути загальнолюдськими? Чим наш досвід цікавий іншим? Якщо говорити від себе, то це — те рідне, що звучить зсередини. Назвав би це самовпізнаванням. Ми шукаємо унікальності цього «свого», часто ставимося до «свого» як до чогось само собою зрозумілого. Але важливим є саме актуальне функціонування культури. Що відбувається з цим гуцульським міфом у наш час, як існує ця культура саме зараз? А вона насправді втрачає властивий спосіб життя, своє джерело, яке породжує ту унікальність. Що з цим «рідним» робити, куди його — здати в музей, випхати на сцену? Ми спробували висвітлити це в кіно, бо часом це чи не єдина можливість зберегти явище живим.

— Що найбільше вразило вас під час роботи над фільмом? А що було найбільш складним?

— Найскладнішим є якраз знайти об’єктивний погляд, дистанцію до себе самого і до цього «свого», «рідного». А вразило інше — дуже боляче, коли вже закінчив роботу, потрібно змиритися з тим, що твій герой може померти. Хоча насправді в цьому і є гуманістична цінність кінематографа — смертна нетривка людина може залишитися в історії як живий сильний характер.

— Зйомки — процес тривалий і виснажливий для всіх. Що ви робили, аби зняти зайву напругу?

— Влаштовував музичну паузу. Вівчарі любили гуцульські награвання, то я й розважав їх грою на дуді — гуцульській волинці. Пограв трохи давніх мелодій, послухали-поспівали разом — і далі до праці. Музика розкриває та єднає людей. Тепер собі думаю: кумедно, що сопілка може бути знаряддям режисера. Але це спрацювало! Як і весь попередній досвід працює на тебе.

— Ви вивчали культуру гуцулів понад 10 років. Наскільки вас змінив цей досвід?

— Змінило близьке спілкування з людьми, які щиро діляться історіями свого життя. Одна річ — про щось знати, а друга — продовжувати щось робити. Вівчарів на Гуцульщині залишилося мало, і я дивлюся на тих, хто продовжує це заняття, як на справжніх художників, які, попри всі умови, займаються улюбленою справою, незважаючи на те, що вона економічно збиткова. Чому? Тому що це їхній спосіб життя, гори — їхня стихія, як у моряка — море. Там вони є самими собою, у своїй повноцінності, силі та стараннях.

— Розкажіть про ваш новий фільм.

— Тільки почав розвідку і документацію. Ми спостерігаємо за сім’єю з близького мені середовища. Історія батька і дочки, де лінія дитини переплітається з розповіддю батька, який повернувся з війни і по-новому шукає себе. Це розповідь про покинуту іграшку, якою побавились і викинули. Про долю захисників, які, переживши жах, повертаються додому. Війна, закінчившись на передовій, продовжується в сім’ях. І це потрібно усвідомлювати.

— Наскільки чітким вам здається ваше майбутнє саме як кінематографіста? Чи готові ви заради кіно відмовитися від інших занять?

— Вже доводиться відмовлятися. Складна це професія. Мені легше працювати, коли думаю про конкретне завдання, досліджую обрану тему і менше думаю про майбутнє. Можна заблукати, рефлексуючи, кінематографіст я чи ні. Вірю, що потрібно працювати наполегливо — і все буде, обов’язково буде так, як слід... У крайньому разі — ні (це жартома). Але навіть якщо ні, то що нам, «ми ж просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою». Ми не лукавили, а займалися тим, що вибрали. За свободу творчості потрібно платити, і ясно, що доведеться відмовлятися від багатьох речей. І все ж, гадаю, найважливіше відповідати собі на питання, які виникають зараз. Бо кожний фільм — це окрема проблема і окремий підхід, завжди потрібно починати з нуля. Але це захоплює — навіть у звиклому повсякденні відкривати незнане.

ДОВІДКА «Дня»

Остап Костюк — режисер, актор, музикант. Народився 1979 р. у Коломиї на Івано-Франківщині. Закінчив історичний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка та акторську студію Театру ім. Леся Курбаса. 2011 року, в співпраці з Олександром Поздняковим, дебютував у режисурі з короткометражним фільмом «Ману і капуста», що отримав відзнаку RADi (Agence du Court Metrage) у Франції. «Жива ватра» є його повнометражним дебютом.

Дмитро Десятерик, «День», 30 вересня 2016 року, №176—177

10 грудня, понеділок, Червоний зал

10 грудня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД» (І серія)

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»