f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Вагнер би цим пишався: як створювався фільм-концерт про композитора Олега Каравайчука

09.10.2016

Інтерв’ю з іспансько-венесуельським режисером Андресом Дуке, автором документального фільму «Олег і рідкісні види мистецтва» про ексцентричного генія Олега Каравайчука.

Марія Дачковська, MediaSapiens

Іспансько-венесуельський режисер Андрес Дуке найвідоміший завдяки стрічці Ivan Z про культового режисера Івана Зулуету, яка брала участь у десятках міжнародних фестивалів і яку було номіновано на премію «Гойя». 2011 року Андрес дебютував із художнім фільмом «Розфарбуй пса-втікача», прем’єра якого відбулась на Роттердамському міжнародному кінофестивалі та який отримав приз глядацьких симпатій на фестивалі документального кіно Punto de Vista. 2013-го Дуке отримав нагороду від міста Барселони за фільм «Примірка для утопії».

Цього року стрічку іспансько-венесуельського режисера «Олег і рідкісні види мистецтва» було представлено в Конкурсі європейських документальних фільмів Одеського кінофестивалю, де вона викликала щире захоплення глядачів. Прем’єра фільму відбулася в лютому, а із часу ОМКФ-2016 стрічка потрапила до конкурсних програм іще з десятка фестивалів. 7 жовтня фільм Дуке вийшов у широкий кінопрокат в Іспанії.

Андрес Дуке став першим іноземцем, який здобув довіру видатного композитора Олега Каравайчука. Йому вдалося зафільмувати неймовірні імпровізації генія, його думки, навіть схопити заворожливі емоційні стани ексцентричного росіянина, спостерігати за якими можна тільки принишкло втиснувшись у стілець, намагаючись увібрати в себе кожнісіньку мить. Дія фільму розгортається впродовж 70 хвилин, головним чином у двох локаціях. Дуке прямував за композитором усюди, навіть до його славнозвісної дачі в Комарові.

У дитинстві Олег Каравайчук грав на фортепіано для Сталіна; учився в Ленінградській консерваторії, а протягом своєї кар’єри переважно писав музику для театру та кіно, наприклад, для Параджанова, Муратової, Тодоровського, Шукшина та ін. У цілому був автором музичного супроводу до понад 150 документальних та ігрових стрічок. Каравайчук також співпрацював з авангардистами, зокрема з композитором Сергієм Курьохіним. У фільмі Дуке композитор найчастіше перебуває в Ермітажі, його країні рідкісних мистецтв, куди він приходить годинами грати на роялі, який було подаровано цареві Миколі за два тижні до його розстрілу.

В останні роки Каравайчук виступав у Петербурзі. Незважаючи на фінансові труднощі, він відмовлявся від усіх комерційних пропозицій, працюючи тільки в тих проектах, які могли зацікавити його творчою складовою. Композитор нерідко брав участь у перформансах, що синтезували його музику, класичний і сучасний балет, поезію та відео. Особливо асоціативним із геніальним диваком став його виступ у наволочці на голові. Часом він міг грати на роялі лежачи або навколішки, якщо взагалі не тікав із власного концерту. Композитор пояснював це бажанням зосередитися й залишитися наодинці зі своєю музикою. Його основний напрям роботи – імпровізаційні композиції: перед глядачами Каравайчук сідав за рояль і писав твір під час самої гри.

«Олег і рідкісні види мистецтва» – це суцільна імпровізація з усіх поглядів. І ця імпровізація, поза всяким сумнівом, уже стала чи не найважливішою докуменцією життя одного з найдивовижніших композиторів. Олег Каравайчук пішов із життя 13 червня у віці 88 років. Він устиг побачити фільм Дуке.

Ми зустрілися з Андресом, щоб поговорити про те, як йому вдалося переконати ексцентричного генія, який так любить казати «ні», створити разом фільм надзвичайної краси. Фільм-концерт. І одразу домовилися говорити про композитора тільки в теперішньому часі.

– Андресе, що було найскладнішим у роботі з Олегом?

– Що-небудь планувати. Працюючи над фільмом, постійно доводилося імпровізувати. «Не повинно бути жодного розкладу в зйомках», – так він сказав. І я це прийняв, бо я теж був готовий до імпровізації. Головне було знайти щось таке, що змогло б нас об’єднати в певній дитячій грі. Коли я це збагнув, у нас справді з’явився в деякому сенсі перфоманс. Поза кадром я міг кричати: «Оце опера, оце приголомшливо!» Я постійно показував, наскільки натхнений усім, що він робить, для того, щоб уселити в нього впевненість. Це не фільм про його біографію або якісь події з його життя. Це фільм про його чуттєвість.

– Як він сприйняв фільм?

– Стрічку було вперше представлено в Іспанії, у Памплоні. Ми запросили Олега, його друга та звукорежисера Бориса й усіх його давніх друзів на прем’єру. Тоді я думав, що Борис уже показав Олегові Миколайовичу фільм. Але ні. Борис підійшов до мене й сказав: «Я побоявся йому показувати. А зараз переживаю, що він може зупинити показ». Та виявилося, що протягом усього показу Олег сміявся. І йому шалено сподобалося те, що я, дещо зіпсутий у своєму стилі, зміг показати і його таким. Тобто людиною, яка любить себе та яка найвищої думки про себе. Я такий самий. А наприкінці цього показу, можете собі уявити, він мені подякував. Для мене це була така велика честь! Він сказав: «Андресе, ти зняв дуже тонкий фільм, дуже ніжний фільм. Вагнер би цим пишався».

Не розумію, який стосунок має Вагнер до ніжності та смиренності, але для нього Вагнер був божеством. Я дуже часто бачив, як він безпосередньо розмовляв із Вагнером. Здається, він навіть бачив його перед собою. Для мене ці моменти були найвеличнішими. Зрозуміло, що російської я зовсім не знав, тому розуміння його насамперед для мене відбувалося через сприйняття жестів.

– Це ж яким відкриттям тоді мали стати його слова для вас пізніше!

– Зрозумійте мене правильно, загалом я знав, про що він веде мову, бо зі мною був перекладач – Олексій Смиченко. І він був чудовий: не мав жодного стосунку до кіно, проте дуже захопився пропозицією попрацювати з Каравайчуком. Із нас вийшла чудова команда. Він дуже розумний, у нього часто виникали ідеї, які мені допомагали. Але розуміння Олега для мене завжди було подвійним процесом. Щоразу, коли Олексій надсилав мені переклад до відзнятого матеріалу, я відкривав для себе Олега знову.

– Мабуть, тому, що був час обдумати сказане.

– Так, однозначно. І, крім того, сприймати сказане у вигляді розшифрування в рази зручніше. Трохи згодом я почав вивчати російську. А особливо намагався казати Олегові ті слова, які він хотів чути. Бо для нього дійсно існували слова, які давали змогу йому розслабитися.

– Це ж які?

– Меркурі чи Вагнер, наприклад. Якщо ти їх використаєш, то привернеш його увагу вмить. Але передусім я хотів, щоб він почувався зі мною зручно. Так, ніби він наодинці із собою. Бо найліпші моменти були ті, коли він не знав напевне, чи його знімають. І я обожнюю ці моменти! Він багато сміявся. Але варто було увімкнути мені камеру – і він ставав дратівливим, насупленим.

– Майже кожна людина починає поводитися інакше, коли її починають знімати й коли вона про це знає.

– І це досить природна річ. Ми починаємо грати. А Олег – дуже гарний актор, надзвичайно гарний. Чого вартий у цьому сенсі лише початок фільму. Так поводитися могла тільки людина з величезним досвідом акторської гри, з ідеальним відчуттям свого тіла та слів, яка добре знає, як привертати увагу.

Пригадую, як він завів мене в Ермітаж, то було дивовижно. Це відбувалося на рівні мови тіла, емоцій. Він почав доторкатися до прекрасних грецьких статуй так, ніби витягував із них музику. Коли він це робив, я не записував, тож потім спитав у нього: «Олегу Миколайовичу, чи могли б ви знову це зробити? Зробімо фільм лише про це!» А він відповів: «Нізащо. Я ніколи не повторююся». Умовити його зніматися в його двох заповітних місцях – Ермітажі й будинку в Комарові – було неймовірно складно.

– Андресе, а як ти познайомився з Олегом Каравайчуком?

– Десь близько 20 днів я намагався пробитися до нього якимось чином. Так познайомився з Борисом Алєксєєвим. Він займається звукорежисурою, має свою студію постпродакшену, жоден концерт Олега Миколайовича не обходиться без нього. Борис категорично сказав мені, що це неможливо. «Ви йому абсолютно нецікаві. Він нізащо не захоче з вами не те що знайомитися, а й зустрічатися».

Потім через якийсь час я отримав телефонний дзвінок від Бориса. Я був тоді в Москві. Він сказав, що він теж у Москві разом з Олегом. І додав: «Давайте щось зробимо разом. Давайте зустрінемося о 17:00 у парку Горького. Ми з ним будемо прогулюватися по парку, а потім я раптом побачу вас, протягну руку й скажу: “О, погляньте, хто тут, та це ж іспанський режисер, підійдімо до нього!”» (Сміється. – MS). Звісно ж, я пішов зі своїм перекладачем. Ми цього навіть спочатку не усвідомили, та обоє з Олегом Миколайовичем були вдягнені в синє. Мабуть, у звичній ситуації він би просто махнув рукою й сказав: «Та для чого мені, навіть не хочу з ним говорити». А тут і Борисові не довелося нічого казати. Сам Олег указав на мене й промовив: «Ти поглянь, який раптовий збіг. Сядьмо тут на траві й поговорімо». Для мене таким чином цей фільм і відбувся.

– А що було далі після зустрічі в парку? Він погодився зніматися?

– То було лиш яскравим початком, такою собі точкою відліку. Але потім він постійно скасовував нашу другу зустріч, тож одного разу я рішуче заявив: «Олегу Миколайовичу, я вирушаю в Санкт-Петербург, я йду на ваш концерт». А він мені: «Ну гаразд, приходь на мій концерт, бо я збираюся там померти. Може, це буде того варте, знімеш мене помираючим». Тієї миті мій перекладач розплакався, бо він говорив це абсолютно серйозно.

Ти маєш розуміти, я з Латинської Америки, а ми дуже пристрасні. Я загорівся цим. Був просто одержимий процесом. За деякий час Олег сказав: «Ну, гаразд, ви тут, ви хочете знімати фільм. Про що ви хочете знімати?» Він відкидав усе, що я пропонував. Останнє, що я спитав: «Ми можемо поїхати в Комарове?» – і почув: «Я не дозволяю тобі їхати в моє місто». Але я таки поїхав, і в мене було таке відчуття, ніби Олег напевно знав, що це станеться, бо очікувально стояв перед своїм будинком. Мій перекладач почав тікати. (Сміється. – MS). Я сказав Олегові: «Здрастуйте». І він мені сказав те саме. Хоча насправді це означало «Що ти тут робиш?». Пізніше Олег сказав перекладачеві щодо нашого приїзду: «Передай Андресу, що це було дуже по-дурному з його боку, але я так насміявся. Я хочу побачити його завтра без камери й почати обговорювати фільм».

– Андресе, я не помилюся, коли скажу, що музика має особливе значення для тебе особисто? Таке парадоксальне явище: я дивилася твій фільм, і мені так часто хотілося заплющити очі, просто щоб насолоджуватися музикою.

– Так і є, музика дуже важлива для мене. До того ж я слухаю всі стилі: від класики до панк-року. Пізніше я вирішив для себе дві речі стосовно фільму: перша – не різати. Олег не почувався незручно через мою присутність. Так, спочатку це був напружений батл. Але потім йому було добре зі мною. Я бачив, як людина трансформується на моїх очах. З музиканта в поета. Це було так красиво. І я подумав, що не можу монтувати це. Та ще й я знімав документальне кіно. Певна річ, дотриматися такого рішення виявилося непросто: цей чоловік часом говорив дуже багато. І це зробило стрічку складнішою для аудиторії. Остання вже звикла, що історії подають досить просто. А цей фільм потребує великої концентрації уваги. Проте таким було моє рішення, і продюсери його поважали. Друга річ стосувалася естетики кадру. Якщо початок стрічки тяжіє до класики, то все інше скоріше нагадує панк. Це проявилося і в кольорах, і в доборі кадрів, які хтось інший на моєму місці міг не використати через розфокус, наприклад. Я ж зробив це через те, що почувався особливо відповідальним за передавання тієї чуттєвості, яка була в Олега.

– У фільмі також багато пауз, музичних, які були в його імпровізаціях. Добре, що їх лишили.

– Він має власний ритм. Тиша, пауза – це теж частина музики. Кожен понеділок, коли він ходив в Ермітаж для того, щоб грати на царському роялі, він міг проводити за грою по шість годин і навіть більше, без зупинок. Для мене це, звісно, була ще одна проблема. Мені хотілося, щоб він грав такі музичні твори, які б мені не довелося різати. Тож я його просив: «Олегу Миколайовичу, зіграйте нам щось коротеньке, десь на вісім хвилин». І він відказував насуплено: «Ну гаразд». Та найдивовижнішим було те, що, коли я переносив ці записи його гри на комп’ютер, їхня тривалість була рівно вісім хвилин. Тож він дуже чітко вміє контролювати час. Тиша також може бути промовистою.

– Андресе, я знаю, що ви починали як журналіст. Як відбувся перехід до документалістики? Мене скоріше цікавлять внутрішні метаморфози.

– Я прийшов у журналістику досить рано. У 21 рік я вже висвітлював кінофестивалі. Кіно захоплювало мене з дитинства. Коли я почав їздити в Канни, то почав дивитися фільми, які, можливо, потребували від мене більших зусиль, аніж я звик, проте вони куди більше задовольняли мене інтелектуально. Я дуже зацікавився цим процесом. І зрештою мені було дуже незручно через те, що я маю робити якісь п’ятихвилинні інтерв’ю. Я хотів бути режисером, проте у Венесуелі для цього не було можливостей. У Венесуелі якщо й цікавляться кінематографом, то лише американським. А мені хотілося експериментувати. Тільки коли я приїхав у Барселону, то остаточно вирішив, що маю почати знімати своє кіно. Звісно, спершу треба було замислитися про те, що конкретно тебе цікавить, про що саме ти хочеш розповідати. Процес осмислення потребує багато часу, але це чудово, коли ти врешті-решт починаєш знаходити ці речі. Цей пошук – ключ до справжнього життя.

P. S. У розмові Андрес Дуке неодноразово повторював, що він щасливий перебувати в Україні. Бо саме тут, у Києві, народився Олег Каравайчук. 

Марія Дачковська, MediaSapiens, 8 жовтня 2016 року

10 грудня, понеділок, Червоний зал

10 грудня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД» (І серія)

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»