f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Юлія Гонтарук: «Я вважаю себе молодим кінематографістом»

18.09.2016

Євгенія Петрученко, Letter To Fest

Кінорежисер Юлія Гонтарук має за плечима дебютний ігровий короткий метр «Алкоголічка», повнометражний документальний фільм «10 секунд» та низку нових проектів і, звичайно ж, фестивальний досвід в якості учасника. А нещодавно вона вперше була членом журі Черкаського фестивалю короткометражного кіно «Кіношот», який тривав з 19 по 21 серпня 2016 року.

Які враження від цьогорічного «Кіношоту», на якому ти була у складі журі?

Я не очікувала, що мені напише Андрій Панченко і запросить мене в журі. Адже, я ніколи не була в журі до цього, і це так поважно, тому спершу я навіть здивувалася, а потім, звісно ж, погодилась.

Враження від фестивалю дуже приємні. Організатори фестивалю дуже ризиковані хлопці, і я їм про це неодноразово говорила особисто, адже вони нарешті вирішили в Черкасах привити людям якийсь смак до кіно. Я розумію, як важко робити кінофестиваль у маленькому містечку, але це надзвичайно важливо, і в першу чергу для глядача.

Організатори дуже переживали за все, переживали щоб нам (журі) було добре – приділяли багато уваги мені, і Олександру Гусєву, і Дмитру Захаревичу (посміхається). Загалом, організація дуже хороша.

Сам показ цікавий. Програма була важка, тому що коли я дізналася, скільки фільмів там буде, в мене був невеличкий шок. Шок на «Кіношоті» (посміхається). Адже мені сказали, що буде один день показу, саме конкурсної програми, яку ми оцінюємо. І вона буде іти нон-стопом, і це буде 215 хвилин на великому екрані на open air.

І для мене це було страшно в плані того, що я навіть написала про це у Фейсбуці, що круто бути в журі, але коли ти просто приходиш на фестиваль просто в якості конкурсанта або просто подивитися фільми, якщо тобі не сподобалось, ти можеш просто встати і піти. А тут, ти – журі, ти маєш подивитися всі роботи і ти не можеш просто посеред показу встати і піти. Ти ніби прив'язнаний. Але це був дуже цікавий експірієнс.

Чи сподобався тобі цей новий досвід?

Чесно – так! З одного боку – ти не можеш сказати, що це програма топових фільмів, але з іншого боку – це фільми, які дійсно зачепили когось. І це не аматорське кіно, там були дуже цікаві роботи.

Для мене було важливим не те, що я буду в журі, а зрозуміти, в якому векторі зараз рухається наш молодий кінематограф.

Адже короткометражки – це супер відображення того, як зараз мислить українське кіно. Повний метр це вже набагато складніше, ти вже по-іншому підходиш до фільму, це вже більша відповідальність і все інше. А коли це короткий метр, ти можеш робити все, що хочеш. Тобі для цього не потрібні супер великі гроші і ти, як режисер, можеш якось проявитися.

Тому мені було цікаво, який зараз, не скажу тренд, але в якій стилістиці знімають, куди ми рухаємось і, взагалі, що зараз відбувається. 

А чим особливий кінофестиваль «Кіношот»?

Це фестиваль короткого метру в Черкасах. Вони запрошували тільки українських режисерів і тільки з українськими фільмами. 

Яким фільмам ти надавала перевагу, коли була в журі? Що тобі важливо було побачити у стрічці, аби ти поставила високий бал?

Бути в журі досить відповідально, бо ти розумієш, що в кожній роботі тобі потрібно знайти щось цікаве. Я не знаю, чим керувалися мої більш досвідчені колеги, зокрема відомий кінокритик Олександр Гусєв, котрий є членом ФІПРЕССІ, який був у Локарно, який на той момент щойно повернувся з Одеського кінофестивалю і деякі фільми вже бачив, але я керувалася тим, аби кіно мене зачепило. Якщо воно мене зачепило, якщо викликало якусь емоцію, то тоді воно працює. А якщо це просто якась історія, котра просто проходить повз мене, і вона типова і таких вже багато було, то воно не працює. Для мене було важливим, що я отримаю від цього фільму.

Декілька робіт були на кшталт анекдоту, тобто екранізація анекдотів, це те, що ми робимо на другому курсі режисури в університеті. І ти бачиш, що це непогана історія, але це дуже коротка річ, яка не є чимось цікавим творчо і чимось взагалі цікавим для нас – для суспільства. Однак, не було рівнозначних робіт. Десь була сильніша акторська робота, десь сценарій був просто в провалі, але гарна операторська робота, тобто не було таких «рівних» робіт. Все одно, десь щось все рівно випадало. Але загалом, якщо в цілому подивитися на програму, яку організатори відібрали, то вона цікава, вона працювала.   

Які теми переважали на цьогорічному «Кіношоті»?

Було декілька робіт, які стилістично були в тому, що зараз є в світовому кінематографі, так би мовити – трендові. В основному ці роботи віддзеркалюють наше сьогодення – це рухлива камера, історія, в якої немає якихось сценарних нагромаджень, немає якоїсь супер крутої камери і всього іншого. Це роботи, які не є псевдодокументальними, але вони в русі із часом.

Було багато і класичних робіт, були навіть і робити телевізійних режисерів.

Кращий фільм, який ми обрали одноголосно – це був фільм «Зірка Давид» (реж. Євген Кошин). Дуже цікава історія, вона взагалі була неординарна. Це історія про інтернат для дівчат-єврейок (хасидів). Я ніколи не знала, що в нас в Україні є такий інтернат, а це окремий світ взагалі. Там історія дорослішання цих дівчат, вони живуть дуже в жорстких рамках і плюс це все підкріплюється їхніми нормами. Тут режисер переді мною бере і відкриває трошечки цього світу, і це надзвичайно цікаво. До того ж це зроблено добре, там цікавий рубаний монтаж, і плюс це смішно. Це така спроба зробити чесно, ні під кого не підлаштовуючись, свою історію. Для мене це стало найкращим фільмом. І для моїх колег теж.

За найкращу режисуру нагороду дали фільму «Сумне обличчя» Романа Кириченка. В головній ролі знімається Сергій Малюга, а ще цей дідусь, якому дали безлімітну акредитацію на фестиваль «Молодість» (Сергій Тряшин. – НСКУ). Там дуже цікава історія – це фільм-метафора. Історія про те, що вийшов закон, що всі мають посміхатися, а один чоловік не посміхається і його за це пресують на допитах, бо він не такий як всі. Постфактум, це історія про Радянській союз, про репресії.

В режисера «Сумного обличчя» вийшло якісно зняти цю історію, а по-друге з художником пророблена велика робота, і це одразу помітно. Наприклад, є герої, в яких на обличчях спеціальні штуки, які натягують посмішки, а це ж придумати треба було! До того ж, це була зріла, продумана робота.

Також ще десь чотири чи три роботи було з темою про АТО, і коли я бачила їх, то я дуже прискіпливо до них ставилась, тому що я дуже багато часу там провела і дуже багато знімала документальних своїх робіт на цю тему, і я одразу відчуваю фальш і де люди цим просто педалюють. 

А особисто тобі більше подобається бути учасником чи суддею?

Я не знаю, адже це такі полярні речі. Якщо суддя, то ти такий поважний ходиш. Хоча я не була поважною, я з усіма ходила, розмовляла (посміхається).

Ти, як вже досвідчений кінематографіст, котрий побував учасником багатьох фестів, будеш продовжувати і надалі «фестивалити»? Якщо, так, то що це дає вже досвідченим митцям?

«Фестивалити», як учасник, я звісно буду! По-перше, я не вважаю себе досвідченим кінематографістом, я вважаю себе молодим кінематографістом. В мене ще немає повнометражного дебюту. Я не буду себе принижувати, але я не відчуваю себе якимось гуру. Мені ще потрібно знімати і знімати. Я вважаю, що я тільки зараз формую свій режисерський погляд.

Фестивалі – це супер досвід! Це розуміння того, чи правильно ти взагалі рухаєшся. Чи сприймає глядач твоє кіно, чи є в ньому щось, що може зачепити. Плюс фестивалі потрібні для того, аби обмінюватись досвідом, це певні знайомства, певне спілкування. Особисто мені на фестивалі важливіше зустрітися з певними людьми, поговорити, адже це такий майданчик більше для обміну, аніж для перемоги.

Те, що тебе взяли в конкурс, це вже дуже сильно. Раніше я думала, що все залежить від журі, і мій фільм може не потрапити під формат чи ще щось. Зараз у мене змінилося ставлення до журі повністю. Тому що я розумію, що справді на фоні всіх робіт ти вибираєш найсильнішу з того, що в тебе є. І ти не обираєш те, що не є типовим.

До того ж, участь у фестивалі стимулює. Коли мене на «Кіношоті» спитали на прес-конференції про фестивалі, я відповіла, що дуже рада, що ви робите цей фест в Черкасах, адже маленькі кінофестивалі в Україні дуже потрібні. І в першу чергу, це потрібно нам, режисерам. Чим більше майданчиків, тим більше конкуренції. Більше можливості, що тебе побачать і почують. Це формує певний зріз кінематографістів в Україні. І це дуже важливо!

Нехай ці фестивалі будуть «кульгаві», але це формує нас, кінематографістів, і це формує глядача. І цього треба робити, якомога більше. Я дуже люблю кінофестивалі. Я зараз подаюся з Letter To Fest на різні фестивалі, і завжди тримаю кулачки аби кудись пройти (посміхається). Адже коли тебе відзначають, ти розумієш, що рухаєшся правильно!  

Скажи, а що кінофестивалі дають молодим кінематографістам, котрі тільки починають свій шлях в кіно? 

Молоді кінематографісти, не бійтеся, знімайте і подавайтеся на фестивалі! Адже це можливість побачити своє кіно на великому екрані і на рівні з іншими фільмами зрозуміти свій рівень. Це дає поштовх щось робити далі. 

Яка роль компаній, що займаються  фестивальною дистрибюцією, в житті фільму?

Велика роль, і такі компанії дуже потрібно! З власного досвіду знаю, що коли зняла свою «Алкоголічку», я певний час сама відправляла її на фести, а потім почався Майдан і стало не до того, і я якось забила на фільм. Але якби я більше відсилала кудись, то більше було б перемог.

«Десять секунд» в мене взагалі немає часу відправляти на фестивалі. Тому такі організації як Letter To Fest потрібні, адже вони відправляють і повністю контролюють твій фільм. Бо можна відправити і забути про свій фільм взагалі. Кіно має жити, тому дуже важливо, щоб була фестивальна дистрибуція.

Євгенія Петрученко, Letter To Fest, 7 вересня 2016 року