f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Ірен Роздобудько: Тьотя-дядя-сестра не повинні писати сценарії, бо це – професійна діяльність

04.09.2016

Олександр Трохимчук, "Укрінформ"

Відому українську письменницю і сценариста Ірен Роздобудько кореспондент "Укрінформу" зустрів у міському парку відпочинку Житомира, де саме проходив Міжнародний фестиваль "Пісенний Спас".

Із пані Роздобудько ми поговорили і про її новий роман "Тут і тепер", презентація якого відбудеться вже у вересні на Форумі видавців у Львові, і про враження від фільму "Поводир", співавтором сценарію до якого вона є, а також про україномовну Донеччину.

– Пані Ірен, розпочнімо з найактуальнішого – вересні виходить ваш новий роман "Тут і тепер". Днями в Інтернеті, у вільному доступі з'явився перший розділ цієї книги. Презентувати її плануєте на Форумі видавців?

– Дорогою до Житомира разом із видавцем Миколою Кравченком (співзасновник видавництва "Нора-Друк", – ред.) якраз відзначали, що ця книжка пішла в друк 19 серпня ввечері. Того ж дня ми дослали фотографію на обкладинку... Тобто книжка абсолютно новоспечена.

Плануємо презентувати її на Форумі видавців у Львові (цьогоріч захід триватиме 15–18 вересня, – ред.). Але якщо книга вийде раніше, то, може, в перших числах вересня вона і з'явиться у книгарнях Києва. Там, скажімо, й відбудеться репетиція презентації у Львові.

– Згадуючи про цей роман у деяких попередніх інтерв'ю, ви пояснювали, що теми війни в ньому торкаєтесь опосередковано. Звісно, не прочитавши книги повністю, важко щось стверджувати. Тим не менш, із уже доступних уривків, зокрема про сепаратистку Женю та вже згаданого першого розділу, легко вловити підтекст. Він доволі прозорий і очевидний. То які все ж "воєнні" акценти ви розставили у новій книзі?

– Думаю, з часу початку війни, ця тема постійно буде у творах усіх письменників – так чи інакше. Без винятків: або це буде одне речення, або один абзац, або фраза "Він повернувся зі Сходу". Все одно ми від цього нікуди не дінемося.
А насправді, я не хотіла писати про війну – я хотіла написати про наших людей, про життя. І взагалі, я поставила перед собою мету &ndash написати легку приємну книжку, яку мені хотілося б прочитати, яку б, мені так здається, із задоволенням прочитали мої читачки. Не побоюся цього слова, бо я зараз дуже відсторонююся від того, що я тільки для жінок пишу.

Але якраз оця книжка (читачі її теж прочитають, думаю) – це таке легке, розважальне чтиво про дуже приємну "цукряну" ситуацію, коли з семи років чотири дівчинки, різні за характером і за національністю, почали товаришувати: у них там були бійки, любові, танці. І от зараз вони – одна – актриса відома, друга – кримська татарка – нібито дуже щаслива в родині (хоча насправді це не так), третя – живе в Америці, і є такою дуже смішною підприємницею, яка хоч і знайшла свою батьківщину там, але ностальгує, а четверта – бунтарка-радіоведуча. Зараз їм – по 35 років. Це така собі, скажімо, сага про чотири родини. Це такий банальний перший шар ситуації.

А звичайно, коли вже почала писати і копати, то від нашого часу і наших реалій нікуди не поділась. Зараз важко мені про цю книжку говорити – я не знаю, про що вона насправді. Я ще не звикла до неї.

– У загаданих чотирьох героїнь є реальні прототипи?

– Узагалі-то, я завжди кажу, що мої персонажі не мають конкретних прототипів. Але у цій книзі вони в принципі є. Це протопити п'яти-семи жінок, з'єднаних в одну. І ситуації подібні теж є, з'єднані в одну велику.

– Сепаратистку Женю і кримську татарку Ельміру ви зумисне зіштовхнули характерами?

– По-перше, це сублімація тих бесід, які я вела. У принципі, можна сказати, що прототипом бесіди Жені та Ельміри є мої розмови з моїми ж донецькими друзями. Яким чином я це могла написати? Тільки в романі. Тому ці діалоги, вони теж є такими реальними, як я розмовляю, починаючи лагідно: "А які пісні співали? А чому? А як?" Розумієте, з тими людьми, донеччанами, треба дуже обережно розмовляти, як це робила Ельміра. Тому зображена ситуація не є випадковою. Та й зрештою, я буду весь час підсовувати і молоді, і друзям, і не однодумцям своїм оці ситуації якось отак, у простих текстах.

– Тобто абстрагуватися від теми війни у творчості таки неможливо?

– У мене ще не застаріла книжка "Гудзик-2". І якраз оця друга частина вся присвячена останньому десятиріччю, тим подіям, які відбувалися в Україні після виборів Януковича. Вона – про Майдан і початок війни. Я вже не могла про це не говорити. Так що вплив величезний просто. Так і тут, я ж кажу, хотіла написати жіночу, таку щемливу книжку, а все одно не обійшлося без згадок про ці події. Я знаю, що на ній будуть плакати хорошими сльозами (бо сама там ридала), а не такими, як ми зараз плачемо, коли у кожного свій фронт. Але я вже не зможу бодай рядком не написати про це.

– Є така думка, що видавці та дистриб'ютори вкрай мало постачали ще до війни україномовних книг на Донбас, бо на них там не було попиту. Ви ж сама донеччанка, тривалий час жили там. Чи справді ситуація зі сприйняттям українського слова там така – обережна і обмежена?

– Це правда, що раніше при появі української книги часто чулося: "А это на украинском? Это трудно". Було таке. Як зараз? Зараз, от чесно кажучи, за цих два роки ситуація змінилася. Хоч у тому й немає нічого такого, щоб афішувати, але мене вразила Лисичанська бібліотека: до мене звернулися – я відправила книжки. До Авдіївки, Слов'янська відсилала. За ці роки ми з друзями відправили до міст Сходу купу україномовних книжок, бо зараз з'явився попит. І якщо ми все це підтримаємо, то він буде розвиватися й далі. А зараз така ситуація, що цю іскрочку треба підтримувати. Хоча в Донецьку, друзі казали, мої книжки продавалися ще до війни, і їх купували.

– Узагалі, яким би то дивним не здавалося комусь зараз, але найпотужнішою українською мовною школою є саме донецька...

– І це цілком виправдано. Чому? Бо в Донецьку, якщо ти вже хочеш говорити українською мовою, то просто мусиш робити це правильно і так вишукано, щоб подеколи було навіть краще, ніж на Заході. Мені, наприклад, дивно, що на заходах у Львові мене хвалять за мову. Я ж кажу: "Люди добрі, у мене багато русизмів, можуть бути неправильними якісь звороти – я все ж таки з Донецька..." Мені ж весь час заперечують, мовляв, ні, українська мова у вас гарна. За це я готова розцілувати львів'ян (сміється).

У селах на Донеччині взагалі люди переважно україномовні. Виїхати б у ту ж Мар'їнку – там або суржик, або українська мова. Тобто мовного бар'єру немає. Хоча в самому Донецьку у побуті люди все ж спілкувалися російською.

– Змінивши дещо ракурс бесіди, пропоную поговорити про ще одну вашу книгу "Кіно на папері", що була презентована у березні. Це такий собі белетристичний підручник, до якого ввійшли й ваші сценарії для українських фільмів. Один із них – "Садок вишневий" – вважається першоваріантом сценарію до кінострічки "Поводир" Олеся Саніна. Взагалі, цей фільм отримав чималу порцію критики. Одні називають Саніна хоч і хорошим сценаристом, але поганим режисером, інші додають, що найбільшою невдачею "Поводиря" є запрошення Джамали зіграти одну з головних ролей. А ви як співсценарист, чи задоволені кінцевим результатом?

– Трошки дражлива тема: Санін погодився, і ми опублікували най-найперший варіант "Поводиря" 2008 року, коли в серпні він до мене їздив, і ми це проговорювали. Цей варіант на 90% відрізняється від вихідної продукції. Гру Джамали і решту для когось суперечливих моментів я би не хотіла обговорювати, бо не хочу критикувати те, що вже є. Я не була туди долучена. Я зробила свій "шматок": побудувала міцну історію, яка починалася зрозуміло з чого і завершилася – зрозуміло чим. У ній була кульмінація, усі оці поворотні пункти і крапки неповернення, – все, як має бути за голлівудською схемою. Ну, а далі інші сценаристи зробили вже своє, тому мені важко критикувати. Є речі, з якими я не згодна. Зокрема з тим, що героїня Джамали вийшла заміж за кадебіста. У мене – її звільняють (із драматичного театру у Харкові, – ред.), вона стає повією, але за кадебіста не виходить ні за що! А в фільмі ж навпаки – стає його дружиною і живе благополучно... Але загалом, я рада, що такий фільм є, і що він претендував на "Оскар". Це вже певний крок до моєї мрії, тому що я хотіла би створити сценарій до оскарівського фільму.

– В інтерв'ю для "Укрінформу" голова Нацспілки кінематографістів Сергій Тримбач зауважив, що для розвитку кінематографії Україна має продукувати не менше 50-ти фільмів щороку.

– Кіно – це індустрія, яка приносить шалені прибутки. Поки що кіноіндустрії у нас немає, хоча фільми знімаються. Про розвиток цієї галузі в Україні, буде в нас кіно чи ні, зможемо говорити лише тоді, коли це зрозуміють люди, від яких це залежить, коли вони усвідомлять, що просто тьотя-дядя-сестра не повинні писати сценарії, бо це – професійна діяльність! Поки ж мусимо брати кількістю і масовістю фільмів, а далі вже буде й арт-хаус, і "Оскар".

– Тобто від масовості не відходити?

– По-перше, всі 50 стрічок не можуть бути елітарними, а лише одна з них. Потім, режисери ж у нас мусять працювати –вони ж забувають, як керувати на майданчиках. Кіно – це десь така ж індустрія, як клепати танки-машини.

– Принцип масовості в кіно зрозумілий. А в літературі – чи може масова література все ж стати елітарною, і чи треба її на таку перетворювати?

– Відверто кажучи, мені вже настільки не болять ці питання. Я колись дійшла такого висновку, що зразки елітарної літератури теж можуть стати масовими, але не прочитаними. Тільки через те, що наприклад, певного письменника треба прочитати, і в кожному домі його книги мусять бути. От я, наприклад, не впевнена, що Джойса прочитала кожна друга людина на землі, але "блєснуть" "Уліссом" – це ж святе! (усміхається) І тому, як на мене, важливо, щоб були читачі, котрі чекають на книжки.

– Як ставитесь до появи власних творів у шкільній програмі з літератури?

– Я нормально до цього ставлюся. Не буду кокетувати, що це мені нібито не треба. Знаю, що вчителі деяких шкіл уже самі включають мої твори до програми. От нещодавно вітали з тим, що мене включили до програми першого-четвертого класів. Хочеться, щоб старшокласники, прочитавши рекомендований твір, ішли до книгарень і шукали інші книги.

Олександр Трохимчук, Житомир, "Укрінформ", 3 вересня 2016 року

17 грудня, понеділок, Синій зал Цикл «Наші співвітчизники у світовому кіно» Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД»(ІІ серія)

18 грудня, вівторок, Малий зал Вечір до Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

18 грудня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Документальний фільм «ЗАГАЛЬНИЙ ЗШИТОК»