f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Мирослав Гай: Це буде фільм про наших співвітчизників, які рятують життя

28.08.2016

Мирослав Гай про роботу над документальною стрічкою про тактичнну медицину "ТССС".

Лілія Рагуцька, "Обозреватель"

Мирослав Гай став відомим ще до того, як зайнявся волонтерством і створив власну організацію "Мір і Ко", що має на меті допомогу військовим і біженцям з зони проведення антитерористичної організації. Адже саме він, боєць сформованого з колишніх майданівців батальйону Нацгвардії, підняв український прапор на горі Карачун – тоді, коли там точилися запеклі бої.

Нині Мирослав не тільки продовжує допомагати армії, а й взявся за іншу, в чомусь не менш важливу справу – фіксацію тих трагічних подій, які зараз переживає Україна. Телевізійник за фахом, Гай робить те, що добре вміє і любить – знімає фільми. Зараз він з однодумцями працює над документальним фільмом про групу ентузіастів, які пройшли навчання за кордоном, отримали сертифікати інструкторів з тактичної медицини – і не тільки вчать бійців рятувати один одного, а й намагаються здолати бюрократичний опір влади у впровадженні в Україні тих натівських стандартів, які реально зберігають життя.

Отже, Мирослав Гай – про роботу над фільмом, про знання, які вже рятують сотні і можуть врятувати тисячі життів, про те, що відбувається нині на Донбасі, чому нам слід готуватися до можливої повномасштабної війни і що може зупинити повзучу російську окупацію.

– Мирославе, знаю, окрім волонтерської діяльності і поїздок на фронт, ви ще й знімаєте фільм. Про що він?

– Він не єдиний. Ми робимо багато кінематографічних проектів. Зараз завершуємо велику епопею з "Братерством АТО" (волонтерська група, що займається допомогою військовим і зйомкою фільмів про війну – ред.), яку монтує Сергій Лисенко.

Ми дійсно багато їздимо по фронту. В одній з таких поїздок познайомилися з групою військових медиків-інструкторів, які вчать наших бійців тактичній медицині. Працюють вони під керівництвом одного з найбільших фахівців з тактичної медицини в Україні – Дениса Суркова. Це цивільний лікар, проте навіть офіцери іноді не здогадуються, що він не служить в армії. Денис зібрав довкола себе кадрових військових, атошників. Є в них навіть хлопець, який довго служив в ізраїльській армії.

Ці медики пройшли навчання в країнах НАТО, отримали міжнародні сертифікати – і почали працювати в Україні як приватна інструкторська група. Довго тренували наших хлопців – насамперед, спецназівців, розвідників. А з часом почали ще й потроху працювати над впровадженням натівських стандартів медичної допомоги в тактичних умовах.

– Йдеться про впровадження цих стандартів як обов’язкових для всієї армії?

– Саме так.

Вони почали розповідати про це, навчати бійців і всіма можливими шляхами працювати над впровадженням цих стандартів як обов’язкових. Бо точно знають, наскільки це потрібно українській армії.

Торік на запрошення колег з НАТО група Дениса Суркова поїхала на змагання сертифікованих інструкторів серед країн-членів НАТО. Поїхали на свій страх і ризик, трохи сумбурно, нервово. Бо розуміли, що рівень учасників буде дуже високий і мали сумніви, що зможуть гідно конкурувати. Адже, крім Суркова, фахових медиків серед них не було. А сам Денис – не військовий за фахом. Хоча в тренуваннях вони і проводили дуже багато часу.

– Як виступили?

– Вони показали прекрасний результат. Несподівано навіть для себе, зайняли третє місце серед усіх країн-учасниць. А їх було, повірте, немало. Американцям, приміром, наша українська команда поступилася лише на одну хвилину за три дні змагань.

Перемога команди Суркова спричинила фурор серед міжнародних фахівців з тактичної медицини. Американці до них підходили – і все запитувати: нащо нас кличуть в Україну, аби ми щось показали, розказали, навчили – якщо там є ви? Ви маєте наші сертифікати з ТССС. То чого ж ви не поїдете на той же Яворівський полігон, розкажіть…

І хлопці поїхали. На Яворівському полігоні тоді зібралися військові медики і волонтери, які викладали тактичну медицину за старими підходами. Фактично, мова йшла навіть не про тактичну медицину, а про лікарську допомогу цивільного ґатунку.

– За принципами, успадкованими ще з радянських часів?

– Так. Це не погано, бо це як не як лікарська допомога, а фізіологія людського організму не змінюється. Але це не тактична медицина. Бо у словосполученні "тактична медицина" слово "тактика" стоїть на першому місці. Але чогось на це мало хто зважає.

– Що ви маєте на увазі?

– Переважна більшість українців не розуміють, що таке тактична медицина. Всі думають, що це – коли когось лікують. Але це не так. Тактична медицина – це надання медичної допомоги в тактичних умовах по чітких військових протоколах – з одночасним продовженням виконання бойового завдання. І стандарти в цих протоколах дуже відрізняються від тих, що, скажімо, застосовуються в поліцейській практиці.

– І така є?

– Є. І у нас чомусь дуже плутають поліцейську медицину з тактичною і військовою. А це зовсім різні речі.

Саме тому ми і вирішили підняти це питання. Бо відчували потребу розказати про те, що таке тактична медицина і чому впровадження тих стандартів, які давно існують в НАТО, настільки важливе для України. Вирішили зняти фільм – тим більше, що у нас була прекрасна натура: навчання, полігони, військова техніка, самі військові…

Почали знімати. Наразі відзнято близько 60% матеріалу для повноцінного фільму про групу Дениса Суркова. І на цьому етапі ми зрозуміли: фільм виходить значно глибший і зачіпає значно більше тем і проблем, ніж ми планували.

По-перше, це буде фільм про наших співвітчизників, які об’єдналися – і вже мають неабиякі досягнення і в пропагуванні України на міжнародному рівні, і в кількості врятованих життів. По-друге, цей фільм взагалі пропагує стандарти НАТО в Україні. Бо якби ми не зволікали з впровадженням цих перевірених часом і військовими кампаніями стандартів – наші втрати на фронті були б куди меншими.

– Наскільки меншими? Існують подібні розрахунки?

– Впровадження стандартів ТССС дозволило би зменшити незворотні бойові втрати відсотків на 70. Бо більшість бійців помирають від втрати крові. А в окремих підрозділах НАТО показник смертей від крововтрати наближається до нуля. У нас це 70%.

Повертаючись до фільму. Знято 60% матеріалу, зроблено класні трейлери. І тут ми зіткнулися з тим, що не маємо коштів на продовження роботи. До того ми знімали практично лише за мої гроші. Група з продакшну працювала безкоштовно. І ми би так і закінчили роботу над фільмом, якби не зрозуміли: аби він вийшов дійсно класний, нам необхідно більше виїзних зйомок. Треба поїхати до героїв стрічки додому і пожити з ними деякий час, дати можливість майбутнім глядачам "приміряти" їхнє життя на себе. А потім ще необхідно зробити постпродакшн. І моїх особистих ресурсів для цього замало.

Тоді ми вирішили спробувати зібрати необхідну суму через Спільнокошт. А тим часом продовжуємо їздити час від часу на полігони, якщо там проходять якісь навчання і ми маємо можливість туди поїхати. Бо я, наприклад, своєю основною місією вважаю постійні поїздки на фронт, на передову. Тож коли переді мною постає вибір – вкласти гроші в фільм чи купити вкрай потрібне хлопцям на передовій обладнання – я завжди обираю друге.

Та незважаючи на це, фільм однак рано чи пізно буде завершено. Надто багато зроблено вже, надто багато матеріалу відзнято, аби можна було покинути цю затію.

Знаєте, я нещодавно завершив навчання в Національному Університеті імені Івана Черняховського. Там, як і на полігонах, медицину викладають по тих самих радянських стандартах. Щодо фронту – на фронті наче й з’являються нові аптечки, але хто б що не казав, це не аптечки натівського зразка.

Немає обладнання. Нещодавно українська група поїхала за кордон навчатися тактичній медицині. Може, пригадуєте, не так давно про це говорив і президент, і ще багато хто. Але відіслати і навчити групу інструкторів – ще не означає ввести стандарти.

Стандарти – це протоколи. Кожен солдат в кожній країні НАТО знає ці протоколи на зубок. Всі, хто має стосунок до військової справи, проходить навчання з тактичної медицини і має відповідне матеріальне забезпечення. Ці протоколи базуються на роках вивчення статистики, на вкладанні мільярдів доларів.

– То чому у нас їх досі не прийняли? Враховуючи ефективність застосування тактичної медицини в армії НАТО? Адже протоколи вже існують і не треба чогось вигадувати…  

– Поки проти цього пручається наша військово-медична академія. Вони не хочуть просто взяти і перекласти ці протоколи. Хочуть вигадати щось своє. У нас завжди так роблять в усіх державних структурах, коли хочуть довести свою потрібність, необхідність утримувати за державний кошт непомірно роздуті штати.

Біда в тому, що їхні знання – застарілі. І може в мирний час це було би не так критично, але на фронті сьогодні це коштує людям життя. У нас же досі евакуацією займаються волонтери. У нас по частинах інколи не вистачає найелементарніших речей…

Розумієте, ці протоколи ТССС дозволяють фактично підтримувати життя пораненого бійця до прибуття професійних медиків. Причому робити це може будь-хто з підрозділу. Той, хто опинився поруч. Крім того, якщо ми затвердимо в Україні ті протоколи, які давно діють в країнах-членах НАТО, це дозволить співпрацювати у разі потреби в екстремальних умовах з офіцерами іноземних підрозділів – навіть не знаючи іноземних мов.

– Бо є сталий порядок дій, який всі знають?

– Так, бо є порядок. Ви просто разом з ними працюєте за єдиним алгоритмом. Ви його вивчаєте, а потім щороку проходите перепідготовку. Бо цей алгоритм щороку переглядається і удосконалюється.

Звісно, впровадження цих протоколів, цих стандартів в Україні – це велетенські кошти. Але ж мова йде про збереження життів хлопців на передовій. Якщо ми вирішили іти в НАТО, якщо ми визначили, що пріоритетним для нас є збереження життів хлопців – то хіба можна зупинятися, злякавшись витрат з цим пов’язаних?

– Але ж виплата компенсацій бійцям, які отримали поранення, допомоги родинам тих, хто загинув – це теж немалі кошти. І навіть з таких меркантильних міркувань держава мала би бути зацікавленою в тому, щоби мінімізувати людські втрати. Бо зволікання з впровадженням стандартів НАТО обійдеться в фінансовому плані значно дорожче…

– Так, впровадження цих стандартів дійсно дало би можливість заощадити шалені гроші. За умови, звісно, якщо матеріальну допомогу держава виплачуватиме всім бійцям, які постраждали на Донбасі. Поки ж у нас дуже часто поранений боєць не отримує нічого. Бо у нього не написано, що він отримав поранення в бою – бо офіційно бою не було, у нас – "перемир’я". То про яке бойове поранення може йти мова? І такі випадки набувають масового характеру.

Однак згоден: перехід на протоколи ТССС дає можливість в перспективі не тільки наблизитися до стандартів НАТО, але й позбутися потреби виплачувати мільйони і мільйони грошових компенсацій. В умовах активізації бойових дій на фронті, яку спостерігаємо зараз, це особливо важливо. Бо війна, швидше за все, буде довгою. Сотні танків і тисячі одиниць військової техніки, які зайшли на український Донбас, не вийдуть за один день. Стягнуті в окупований Крим літаки і тактичні ядерні ракети не розчиняться в повітрі. Тож цей конфлікт тлітиме довго. І якщо ми хочемо зберегти життя наших людей – ми мусимо перейти на стандарти НАТО, на протоколи ТССС.

І наш фільм розповідає якраз про це. В ньому буде багато екшену, тому що ми знімали на полігонах і Генеральний штаб люб’язно надавав для навчань і танк і обладнання.

– Нічого собі!

– Це круто, так. Це класно.

Знаєте, на Яворівському полігоні з тієї групи медиків, які проходили цей курс, двоє не змогли скласти іспит. Це при тому, що вони самі вже навчають наших військових. З теоретичною частиною у всіх все гаразд. А от з практичною…

– А в чому складність?

– Уявіть, що після того, як ви бігали, у вас над головою стріляли, по вас умовно проїхався танк – ви мусите пару кілометрів пронести на собі умовно пораненого військового, а в цей час навколо вибухають гранати, пускають гази і кидають димові шашки, від яких ви задихаєтеся і вас тягне блювати від інтоксикації димом… Аж ось ви нарешті добираєтесь до пункту призначення, де маєте після цього всього провести якусь, хай навіть найпростішу медичну маніпуляцію, невелику операцію або навіть накласти джгут.

Звучить страшно, правда? І лікарі з 15-річним досвідом не змогли це зробити. Бо виявляється що в стресовій ситуації, в умовах бою, всі наші знання нічого не варті, якщо у нас немає а) розуміння тактики і б) постійних тренувань цих навичок в екстремальних умовах. В лабораторних умовах лікар людину вилікує. А ось в бою особисто я би не хотів, щоб до мене, пораненого, підбігав лікар, який не знає, як себе поводити і або сам отримає поранення і тоді доведеться комусь іншому витягати і мене, і лікаря, або взагалі загине. Я би хотів, щоб біля мене опинився товариш, який пройшов курси тактичної медицини і точно знає, що і як робити. Шанси, що він мене витягне, не дасть загинути і не загине сам – значно вищі.

– Ви очікуєте, що ваш фільм стане тим каталізатором, який прискорить перехід української армії на стандарти НАТО, принаймні, в частині впровадження протоколів ТССС?

– Вода камінь точить. У нас будь-які зміни взагалі відбуваються виключно тоді, коли про них говорять. Хлопці з групи Дениса Суркова зрозуміли, що поки їм не вдається ввести оперативні стандарти в армію, за останній рік разом з фахівцями з Міністерства охорони здоров’я розробили низку законів по стандартах поліцейської медицини. Місяць тому МОЗ окремим наказом ввело стандарти поліцейської медицини в усі підрозділи Нацгвардії, поліції, для рятувальників і пожежників. Тож принаймні там справа зрушила з мертвої точки і працівників цих відомств уже будуть навчати за міжнародними поліцейськими стандартами в медицині.

Я вже казав, що це – не тактична медицина. Але це нові стандарти. Так що тепер у нас нацгвардійці матимуть ліпший курс навчання, ніж кадрові військові. В умовах війни ситуація дивна. Хоча я би радив бійцям НГУ викладати курс не лише поліцейської, а й тактичної медицини. Бо вони дуже часто потрапляють і в зону АТО.

– Не припускаєте, що до завершення роботи над фільмом станеться диво – і протоколи ТССС будуть затверджені і в Україні?

– Якщо до моменту, поки ми змонтуємо фільм, проблема буде знята – ми будемо лиш щасливі. І просто допишемо в титрах слова "Happy end". Якщо ж дива не станеться – ми знову піднімемо проблему.

Крім того, ми ще хочемо розповісти про людей, які вже зробили для України більше, ніж цілі академії. Просто своєю щоденною працею. Тим, що навчили десятки інструкторів, сотні бійців.

Фільм же – і про те, що ми, українці, вже маємо чим пишатися. Що проблема – не в тому, що в нас погані люди. Якщо українці без жодної підтримки держави, виключно дякуючи власним зусиллям, виборюють перші місця в спортивних змаганнях, в науці, в мистецтві, в тій же тактичній медицині – то яких висот могла би сягнути наша нація, якби цих людей підтримувала держава?

Про це важливо розповідати. А до того ж, ми живемо в часи, які треба фіксувати, документувати. Ми живемо в часи шалених змін, коли ніхто не може передбачити не тільки що трапиться через роки чи місяці – а й в наступну секунду. І на жаль люди, яких ми знімаємо зараз, можуть також загинути, як це завжди стається з більшістю абсолютних героїв. Зараз хлопці працюють в тилу, але вони, як і всі ми, готуються до можливої мобілізації. І хто зна – може завтра ця група розпадеться, бо цих людей мобілізують на фронт, воювати.

– Наскільки я зрозуміла, ви не можете поки сказати, коли буде завершена робота над фільмом. А суму, якої не вистачає, можете назвати?

– Ми підрахували, що для повного завершення зйомок і на постпродакшн нам потрібно близько 160 тисяч гривень. Насправді це не велика сума. Для кіно – то взагалі нічого, копійки, хіба на харчування та пересування знімальної групи. Річ у тім, що дуже багато людей нам допомагають у роботі безкоштовно.

Я згадував про те, що ми подалися на Спільнокошт. Я не дуже розуміюся в цій системі, але як мені пояснили, у нас є два місяці, аби зібрати заявлену суму. Не встигнемо зібрати 160 тисяч – все, що назбираємо за цей час "згорить".

Можливо, ми знайдемо спонсорів серед заможних медичних закладів чи якихось іноземних меценатів, які би хотіли розказати про цих людей, про ці стандарти… Гадаю, медичні компанії мали би бути зацікавлені в тому, аби Україна швидше і повніше на ті стандарти переходила – бо це означає підвищення попиту на більш сучасне обладнання, на більш сучасну фармакологію.

Словом, подивимось, як воно буде.

– Скільки наразі вдалося зібрати через Спільнокошт?

– Там щось небагато – порядку 7-8 тисяч гривень.

– А лишилось часу?..

– Майже два місяці. Ми ці гроші зібрали фактично за тиждень.

Навіть якщо ми не зберемо цю суму зараз – нічого. Ми все одно знімемо цей фільм. Просто процес затягнеться на більш довгий період. А воно вже зараз горить. Його б восени показати – і може до наступної зими прийняли б ці стандарти.

Бо процес іде. Вода камінь точить…

– Так. Але поки цей процес часом нагадує старий віз із заржавілими колесами, який пхають-пхають, а він ніяк з місця не рушить. Скрипить, але продовжує стояти…

– Зламаємо. І рушить він по частинах тоді. Просто чим довше це триває, чим більше часу на те йде – тим більше життів втрачаємо.

Долучитися до збору коштів на завершення роботи над фільмом про ТССС можна тут.

Лілія Рагуцька, "Обозреватель", 29 липня 2016 року

10 грудня, понеділок, Червоний зал

10 грудня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД» (І серія)

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»