f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Рада Шешич: «За винятком брехні та маніпуляції аудиторією, усі інші методи прийнятні»

15.08.2016

Надія Чушак, Docudays UA

«Кіно має неймовірну здатність пов'язувати людей, – переконана невтомна програмерка найвідоміших документальних кінофестивалів світу Рада Шешич. – А відтак допомагає бути критичним і до себе самого».

За останні двадцять років Рада Шешич працювала з найбільшим європейським фестивалем документального кіно IDFА й була селекторкою Роттердамського кінофестивалю. А її режисерські роботи та відео-інсталяції показали на більш ніж 60-ти фестивалях світу. Нині Рада очолює документальний конкурс МКФ в Сараєво і є програмною консультанткою фестивалю документальних фільмів у Лейпцизі. Сім років тому разом з друзями заснувала фестиваль у Гаазі під назвою «Східні сусіди».

В Одесі знана критикиня, дослідниця та селекторка фільмів оцінювала конкурс документального кіно на ОМКФ-2016. Ми зустрілися з Радою на розмову про брутальну й безпосередню документалістику, про «мову квітів» у кіно й про те, чого варто повчитися в документалістів з Індії.

Що таке хороше документальне кіно? Кожен добрий фільм носить на собі відбиток свого режисера. Мені не достатньо лише сильної історії та сильних героїв, потрібна ще й чітка позиція режисера чи режисерки, що вони думають про історію, яку розповідають; який погляд, стиль та мислення використовують.

Мені не подобається, коли кінематографісти обманюють у своїх фільмах і показують глядачам дійсність, яку самі сфабрикували. Водночас я не пуристка й не думаю, що документалістика не може «влаштовувати» певні події. Так, існують різні уявлення щодо того, що режисери можуть чи повинні робити. Але, як на мене, за винятком брехні та маніпуляції аудиторією, усі інші методи прийнятні.

Кіно має могутню здатність пов’язувати людей, розповідати історії про інші суспільства. У нас може не бути свідомого зацікавлення якоюсь культурою, але потім ми подивимося цікаве кіно про неї й почнемо її трохи розуміти або й більше цікавитися нею.

Свої перші три фільми я присвятила темі міграції та біженців: як це бути переміщеною особою, тужити за своїм середовищем, не просто країною в політичному сенсі цього слова, а ландшафтом, мовою, обличчями знайомих та людей, яких ти зустрічаєш на вулицях свого міста. Коли Югославія розпалася, я жила в Сараєво й з початком облоги міста переїхала до Голландії – теж стала політичною біженкою.

У країнах, де були політичні конфлікти, як, наприклад, у Балканському регіоні, зараз документалісти багато рефлексують над минулим. Існує потреба його перетравити, висвітлити з різних позицій. Скажімо, цьогоріч на Сараєвському кінофестивалі вперше буде кілька стрічок, де автори не вказують пальцем на «інших» винуватців, а досліджують власну країну, етнічну групу, їхні вчинки чи спосіб мислення. У війні в Боснії було залучено три сторони – серби, хорвати та босняки. Тому легко було звинувачувати когось іншого, а себе виставляти лише в ролі жертви. Проте у фільмах, що вийшли цьогоріч, режисери говорять про свої етнічні групи й навіть власні сім’ї чи друзів, які брали участь у цих подіях. Вони досліджують, чому ці люди брали участь у війні на тій чи іншій стороні, чому вони взяли зброю до рук, чого вони прагнули. Це сміливі режисери, у яких є сильна потреба говорити про складні проблеми. Це тенденція в документальному кіно в цій частині світу – копати вглиб, знімати доволі брутальні та безпосередні фільми. І це чудові фільми не лише через теми, а й через кінематографічний стиль. В Україні достатньо режисерів говорять про протести та ситуацію останніх років. Але, думаю, тут ще має пройти певний час, перш ніж кінематографісти звернуться до делікатних тем, задумаються над власною позицією, поставлять собі питання, «кого ми репрезентуємо», будуть більш критичними й до себе.

Режисери з України, Балканів чи навіть Прибалтики та Польщі шукають історії у власних подвір’ях. У цьому регіоні існує щирий інтерес та традиція знімати фільми про власний дім, власну вулицю та про ситуацію у своєму суспільстві. Я це глибоко поважаю, тому що складніше говорити про своїх близьких, друзів та колег, ніж говорити про якусь чужу сім’ю в далеких краях.

А от південноазійське кіно – це не лише Боллівуд та танці, там розвинені також артхауз і документалістика. Індійські документальні фільми знімаються для того, щоби зробити якісь зміни в суспільстві. Кінематографісти в Індії – справжні політичні та соціальні активісти. Вони вірять, що кіно може бути корисним інструментом ознайомлення людей з певними проблемами. Індійські режисери належать до тих, хто не подорожує за кордон. Вони залишаються вдома й знімають стрічки лише про свою країну та своїх людей не тому, що вони не мають коштів на закордонні зйомки, а тому що мають відчуття невідкладності та важливості «домашніх» питань. Вони не можуть потратити свій час на дослідження чужих історій, для них документальні фільми мають бути про індійське суспільство. Вони хочуть розповісти історії власного суспільства передусім навіть не міжнародній спільноті, а глядачам з Індії. Тому тут є багато мандрівних кінотеатрів – покази проходять у школах, університетах, різних закладах, віддалених селах. Вони працюють у складних умовах – в Індії взагалі не існує кінофонду, і дуже важко знайти гроші для зйомок фільмів. Попри це, у цій велетенській країні є тисячі режисерів-документалістів, які знімають та показують фільми в кожному куточку Індії.

У соціалістичній Югославії, як і в усій східній Європі періоду 60–80-х років ХХ століття, була сильна традиція документального кіно. Це була школа коротких поетичних фільмів, малослівних, а то й узагалі німих. Натомість вони часто вживали метафоричну мову – саме тому ці фільми було важко заборонити чи цензурувати. Завжди можна було відповісти цензорам: «Ні, у цьому фільмі я мала на увазі зовсім не те, що ви бачите». Це особлива «мова квітів», яку придумали східноєвропейські режисери в документальних та художніх фільмах. Але з розпадом Югославії та війнами, що наступили, виникла потреба розповідати історії. Тому на зміну асоціативним фільмам прийшли фільми з лінійним наративом. Мені здається, багато сучасних режисерів забули, що в кіно є власна мова, яка використовує не лише слова, а й візуальні засоби вираження.

І, попри все, позиція режисерів у Балканському регіоні сьогодні дуже важлива. Як і в Індії, фільми породжують тут дебати. На Сараєвському кінофестивалі 6-7 років тому ми започаткували унікальну платформу «Доку/Куток», куди ми запрошуємо правозахисників та активістів з країн колишньої Югославії. Вони приїжджають на наш фестиваль, спеціально щоби переглянути всі документальні фільми з програми, а тоді їх обговорити. Ще недавно або вони самі, або їхні батьки були ворогами, а тепер сидять разом та дуже цивілізовано розмовляють. Політики можуть повчитися в цих молодих людей: вони справді хочуть почути Іншого, мають терпіння слухати та думати. Спосіб, яким ці молоді люди обговорюють складні теми та дуже провокаційні фільми, – це майбутнє демократичного суспільства.

Є один неймовірно зворушливий хорватський документальний фільм про боснійських дітей, які пішки ходять зі свого села 10 кілометрів в інше село, щоби потрапити в кіно. І вперше, коли вони потрапляють у кінотеатр, скидають взуття, як у мечеті, – це для них майже святе місце. Тому особливо важливо робити покази в маленьких місцинах, які втратили свої кінотеатри.

Кажуть, щороку виходить більше 10 тисяч документальних фільмів. Проте лише 500 з них потрапляють до фестивального обігу. З них приблизно сотню показують дуже часто, а приблизно 30 стрічок намагається показати кожен фестиваль у цілому світі. Тому я радію появі фестивалів (навіть якщо дехто жаліється, що фестивалі ростуть як гриби після дощу), адже вони виконують дуже важливу роль.

Не хочеться думати, що документальне кіно зникне з кіноекранів у майбутньому. Я надто сентиментально ставлюся до сили кіно, до особливості кінопростору. Але все-таки нам слід починати думати про різні формати. У Голландії маю друзів, у яких навіть немає телебачення вдома, вони не дивляться ТВ, а лише певні програми онлайн. Зрештою, і газети люди тепер читають онлайн. І в кіно онлайн-платформи будуть дедалі більшою реальністю. Це видно й по фестивалях – вони теж уже звертаються до онлайн-платформ як можливості презентувати фільми. Режисерам слід сьогодні думати про те, як пристосуватися до такого формату. Сприйняття часу та ритму зовсім інші, коли ви дивитеся кіно на великому екрані, аніж коли дивитеся його з екрану віддаленого від ваших очей на півметра комп’ютера.

«Я заходжу в кінотеатр однією людиною, але вийти з нього хочу вже іншою», – якось сказав режисер Вім Вендерс. І я теж вірю, що кіно може встановити зв’язок з аудиторією й залишити на нас відбиток. Воно дає нам досвід, до якого ми потім будемо повертатися в спогадах.

Спілкувалася Надія Чушак, координаторка правозахисних програм Docudays UA, 4 серпня 2016 року

10 грудня, понеділок, Червоний зал

10 грудня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД» (І серія)

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»