f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Римма Зюбіна: «Я прив’язана до своєї землі, мови, ментальності»

06.08.2016

Відверта розмова з популярною актрисою театру і кіно, талант якої не вичерпується лише іпостассю професії.

Ельвіра Загурська, «День»

Вона — зірка Київського молодого театру, знялася у більш ніж 60 кінопроектах (не лише українських), активна учасниця майданів під час обох революцій. У творчому активі актриси — понад 20 років сценічної діяльності, близько 50 зіграних ролей у театрі. Вона — лауреат шести престижних премій. Волонтер...

Драма «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка, де Римма Зюбіна знялася в головній ролі, нещодавно з успіхом була представлена на Одеському міжнародному кінофестивалі (картина отримала приз як кращий український повнометражний фільм). Є актори, яких приємно слухати й яких не хочеться перебивати...

«Акторська професія може тебе підняти вгору, а можуть настати часи, коли режисери тебе не бачать»

— Після кожної революції в тебе виростають величезні крила, і здається, що від тебе щось залежить... Я колись говорила, що поважатиму владу, яка зробить дороги в Україні, соцпакет і театральну реформу. Скоро театральна реформа має «включитися», і вона буде болісною...

Я знала, що акторська професія може тебе підняти вгору, а можуть настати часи, коли режисери тебе не бачать, ти не модний, не типажний. Тому «простої» є випробуванням: чи ти за цей час втратиш свою форму — і моральну, і фізичну — і впадеш в депресію, чи зберігатимеш цю форму і знатимеш, що будь-якого дня пролунає телефонний дзвінок, який змінить твоє життя, — каже Римма Зюбіна. — Я радію театральній реформі, але з жахом спостерігала, як деякі театри збирали засідання, писали листи Президенту і т.ін.

Ідеально придумано з цим у Німеччині. Мерія оголошує конкурс на посаду директора-художнього керівника — у них це одна посада, інтендант. Претендент приходить зі своєю програмою, яка полягає в тому, що, скажімо, впродовж цих п’яти років він буде ставити лише класику. Інша людина планує ставити такий собі мікс із класики та сучасності.

І в Німеччині, й, до речі, в Польщі немає такого, що працюють тільки театри Берліна та Варшави, а якщо поїдеш до Хацапєтовки, то втратиш свідомість від того рівня. Я називаю це «український театр кабукі».

Так, закон про театр, можливо, недосконалий, але його прийняли. Це, мабуть, єдина перемога за цей час. І ще декомунізація, яка мала відбутися ще 25 років тому.

У мене таке враження, що зміни відчувають у великих містах. А на місцях куми-свати-брати змінили партії, й усе там рухається дуже повільно. Як брали хабарі за будь-яке вирішення проблем, так і беруть...

Чотири роки тому в мене була ситуація, коли на весь рік були усього три знімальні дні! Зараз у комерційному кіно я теж дуже мало знімаюся. В студентських — робота одна за одною, але це безкоштовно. Після «Гнізда горлиці» нічого не було. З січня знялася в «Агентах справедливості» за символічну суму, тільки тому, що режисером є моя приятелька і вона запропонувала мені цікаву роботу.

— Зараз почали знімати українські серіали — саме українські, а не російсько-українські, в яких головні ролі грають винятково російські актори...

— Рік тому я давала інтерв’ю на телебаченні й сказала, що російські актори перечекають якийсь час і знову приїдуть. І це вже відбулося.

У нас за 25 років було безліч проектів, у яких зазначено — «Україна». І наші компанії зазначено. Але вони за духом не українські! У мене колись була історія, коли я в Москві пройшла кастинг, але знімала українська група, і мені сказали: «Добре, що в тебе прізвище російське, а ось іншій актрисі треба буде змінити прізвище». Бо не можна говорити, що ти українська актриса — не затвердять на роль.

Ми вирішили, що можемо створити — я не хочу називати це кінофорумом, ніяких червоних доріжок — фестиваль дитячого кіно в «Артеку» «КінофeстБук». Я є його президентом. Концепція фестивалю — кіно, що змінило моє життя. Він має пройти з 1 по 5 серпня. Я хочу, щоб на фестиваль приїздили юні актори. Дітям буде цікаво подивитися кіно, а потім зустрітися з героями цього фільму, і я хотіла би, щоб саме так і було. Вeличeзну допомогу мені надав Денис Іванов із компанії «Артхаус Трафік».

Цей табір організував Буковель, але туди переїхало багато працівників кримського «Артеку». Там продовжуються педагогічні традиції «Артеку», з цікавими програмами розвитку дитини. Я повезу фільм «Трубач», запрошу дітей, які там знімалися. Наразі в програмі вже 12 фільмів.

Була така традиція ще в кримському таборі. Я, коли потрапила туди вперше, в 2007 чи 2008 році, там було сім українських акторів і 57 — російських. Ми їдемо потягом, вони летять літаками, ми проводимо майстер-класи, вони собі дозволяють лежати на пляжі й говорити: «Я не для цього сюди приїхав». Відкриття та закриття — російською мовою, російські пісні й танці в кокошниках. Усі фільми — норвезькі, французькі, німецькі — допускалися через московських дистриб’юторів, тому були озвучені російською...

У березні 2014 року, коли відбулась анексія Криму, я їздила до Гданська з читкою п’єси «Щоденники Майдану», нас поляки обнімали і цілували, розповідали про Солідарність. Нещодавно до Німеччини з «Щоденниками...» поїхали франківці, й німці, в вухах яких — московська пропаганда, запитували, чому не показано позицію «Беркуту»? Вони знають з одного боку цю ситуацію. Режисеру Антону Романову в Сімферополі пообіцяли приміщення та фінансування, якщо він поставить виставу про «Беркут». Він відмовився. Життя йому не дали, тому він зібрався й поїхав звідти...

У нашій виставі «Четверта сестра» є фраза, яка йде на оплесках вже 10 років: «В нашій країні в пошані тільки курви та бандити»...

— Стрічка «Гніздо горлиці» режисера Тараса Ткаченка після тріумфу на ОМКФ почала своє фестивальне життя...

— Так, і планується показ фільму на фестивалях у Торонто та Венеції. Мені трохи лячно, бо я потрапила на зйомки картини без кастингу, і скільки всього було навколо фільму!.. Помер у розквіті таланту Віталій Лінецький, який грав роль мого чоловіка... Колись мені здавалося, що кризи бувають для того, щоб очистити все. Щоби несправжні банки «лопнули», зійшла піна, залишилися не аматори, а професіонали, які одну фразу говоритимуть не півтори години, а — два дублі, і «знято». Чотири роки (через брак коштів) фільм не міг зняти режисер. Тарас Ткаченко. Довелося й сценарій переписувати, коли помер Лінецький... У стрічці піднято тему заробітчанства. За статистикою, нині 5 мільйонів українців працюють за кордоном! Це кожний 10-й українець, або кожний третій — працездатного віку... В Одесі члени журі, критики і глядачі тепло зустріли «Гніздо горлиці», й це радує. У листопаді картина має вийти в український прокат.

«Ми хепі-ендом вже виховали мільйони ватників»

— Ваш син не вступатиме до театрального вишу?

— Він не хоче. Хоча цього року курс набирає його батько (Станіслав Мойсеєв. — Ред.) Я кажу: «Це ж класно — син вступає до батька. Ми тоді вже «зробимо» всі театральні династії». Мене мій чоловік — художній керівник Національного театру ім. І. Франка — все життя вчив скромності. Він боявся, щоб я зіркою чи примадонною не стала. Я дуже переживала статус дружини художнього керівника. Три роки я себе «збираю». А в кіно, де не знають, чия я дружина, мені набагато легше. У театрі — хоч що б ти зіграв, обов’язково знайдеться людина, яка скаже: «Вона роль отримала, тому що чоловік режисер», «Зіграла, бо на кухні репетирували». А я до тієї кухні не встигаю добігти! Наш Даня, якщо йому сказати в спину, що він чийсь синок, то він відповість...

— Одна з останніх резонансних вистав Молодого театру — «Це все вона», де ви граєте роль матері підлітка, якого майже поглинув Інтернет.

— На сьогоднішній день це найактуальніша вистава театру. Здається, у Фінляндії є програма при Міністерстві освіти, в яку включено спілкування в Інтернеті. Дітей навчають, як розпізнавати, чи це не маніяк, які ставити питання в переписці, щоби зрозуміти, чи дійсно тобі пише ця людина. Мені дуже подобається, коли я читаю, що повинна вміти дитина у 18 років. Перший пункт — вміти розмовляти з незнайомцями. У мене син ще з початкових класів сам їздив тролейбусами. Дитина дійсно повинна вміти розпізнавати, коли кричать: «Допоможіть, там людина помирає!», чи вона дійсно помирає, чи дитину зараз запхають у фургон і кудись відвезуть... Наші діти самотні, ще змалечку їм впихують телефон, приставку і думають, що дитина розвивається. Коли ми випускали прем’єру, звукорежисер сказала: «Це актуально для кожного, в кого є батьки». А я говорю: «Для кожного, в кого є Інтернет», тому що майже в кожного з нас був інтернет-роман. Людина з того боку є майже ідеальною.

Тема вистави дуже актуальна. Коли я запитую сина: «Даня, могло би бути примирення у фіналі?», він відповідає: «Ні, мамо, ніколи». На мій погляд, в сьогоднішніх історіях, які ми показуємо зі сцени, не може бути хепі-енду. Ми хепі-ендом вже виховали мільйони ватників. Тільки тоді, коли у виставі трагічний фінал, глядач виходить і змушує себе мислити. Театр — це не виховна колонія й не школа, щоби там чогось учили. В театр ходить «одна група товаришів»; випадкова людина зайде — і так само вийде. На жаль. В кіно таких людей більше...

Я думала про свій персонаж — чому мама не може зупинитися. В тебе була мета: дізнатися, чи твій син — гей. Ти дізналася: ні. Зупинися, ти ж доросла, а це дитина... Коли якась мама скаже, що в неї безхмарно пройшов перехідний вік дитини, то я в це не повірю. Або ти «вибрана», або ти цей час прожила в рожевих окулярах. Що потрібно в жінці виховувати — самостійність чи жіночість? А в чоловікові — суворість чи ніжність в своїх проявах?

— Під завісу сезону в Молодому театрі відбулася прем’єра вистави «Second love», де ви з партнерами граєте по кілька ролей. Розкажіть про цю постановку.

— Виставу поставила Олена Щурська за п’єсою Олени Ісаєвої «Я боюсь любові». Зайнято п’ятеро акторів, разом із запрошеною Наталією Долею з Російської драми. Ми уп’ятьох розігруємо близько 40 персонажів! Головній героїні за один день потрібно вирішити, чи кидати все й їхати з чоловіком, який зізнався їй в коханні і з яким вона зустрічається лише два місяці, до іншої країни. Звичайно, в 20 років це можна зробити, а що робити жінці в 40 років, коли в неї є дитина, робота... Протягом доби жінка перебуває в атмосфері того, що їй підказує інтуїція: їде в таксі — таксист говорить про любов, приходить на роботу — чує ті самі розмови. І вона приймає рішення... Чому «Я боюсь любові»? Там є чудова фраза: «І ніяк ти його не кохаєш, це зовсім не кохання було. Ти взагалі не вмієш кохати, ти боїшся кохати, люди завжди бояться того, чого не вміють».

«З чого починається "українськість"?»

— Риммо, на вашу думку, з чого починається Європа, а з чого — Україна?

— Європа для мене — це старість, якої ти не боїшся. Це відкриті кордони, коли я, якщо хочу поїхати, скажімо, до Віденської опери, не маю принижуватися для отримання візи. Влітку минулого року я повинна була поїхати на зйомки фільму до Італії, і в посольстві розповідала, що їде знімальна група, аби нарешті дозняти кіно «Гніздо горлиці», бо з’явилися гроші. Чому маю бути в Італії саме восени. І мені все одно дали візу лише на місяць, бо вони вирішили, що тільки в липні ми маємо зняти і літо в Італії, й осінь...

Своєю професією я прив’язана до своєї землі, мови, ментальності. В Італії на зйомках чула схвальні слова на свою адресу від Ліни Бернарді — актриси, яка знімалась у Фелліні. Ми з нею прекрасно спілкувалися: вона — італійською, я — українською. Якось вона взяла один епізод із фільму і говорить: «Зараз я покажу, як це було би на різних італійських діалектах». Ми, не розуміючи слів, усе розуміли саме ментально.

Європа для мене — це свобода вибору свого проживання. Що для мене Україна? Чому поляки вистояли при тоталітарному режимі, чому Солідарність перемогла? У них був дуже важливий фактор, якого в нас немає: це мова. Ми маємо боротьбу за цілісність своєї країни, у нас є непохитне бажання, щоб не було війни, і воно є в Одесі, Маріуполі, Тернополі — скрізь. Але нас, на жаль, культурологічно не об’єднує мова. Проте сказати, що людина, яка розмовляє російською в Одесі, не так любить цю країну, не так бажає миру, як, приміром, мій земляк із Закарпаття... Звинувачувати людину, яка не вміє говорити і не мислить українською, я не маю права, тому що знаю багато людей на фронті, волонтерів, які розмовляють тільки російською, але це патріоти України. Для мене дуже важко зрозуміти, з чого починається «українськість», тому що в будь-якій іншій ситуації можна було би сказати: із мови, з першого слова, яке належить тільки цій країні. Я переконана, що це дійсно надзвичайно важливо, але це не є єдиним і основним фактором.

Ельвіра Загурська, «День», 2 серпня 2016 року, №136

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»

10 листопада, неділя, Синій зал Світова флешмоб-прем’єра документального фільму «Я-Мобер» (Реж. А. Дем’яненко, Д. Томашпольський)

11 листопада, понеділок, Синій зал ЗІРКИ СВІТОВОГО КІНО: «Графиня із Гонконґу» (реж. Ч. Чаплін)