f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Людмила Єфіменко: Я іноді казала, що Юрій Іллєнко – людина з епохи Відродження

25.07.2016

Цього року — 80-річчя від дня народження творця «Криниці для спраглих», «Тіней забутих предків» і «Молитви за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, який уже майже шість років в іншосвітах. У різних джерелах можна зустріти дві дати появи на світ обдарованого митця...

Тетяна Олійник, «Україна молода»

Благословенний історією про Івана Сірка

Батьки Юрія Іллєнка запізнилися з реєстрацією своєї дитини, і його батько змушений був розповісти в загсі легенду про найвідважнішого з усіх відважних козаків — Івана Сірка. Це сталося через те, що він працював у Дніпропетровську і не зміг вчасно вирватися до дружини, яка народила дитину в Черкасах. Тож коли нарешті батьки принесли немовля до дніпропетровського ЗАГСу, працівниця цієї установи сплеснула в долоні: «Платіть штраф! Не може бути, що цій дитині три тижні! Зізнавайтеся, скільки ви прогавили часу!» Герасим Савелійович за словом у кишеню не поліз, а спитав завідуючу: «А ви знаєте історію про Івана Сірка?» Та заперечно похитала головою. «Та він же родом із Січеславщини, із цих місць! Так от, коли він народився, то у нього вже були зуби і важив він під шість кілограмів. На столику стояла таця з пиріжками для породіллі, то немовля вхопило пиріжок і з’їло. Тож і у нас такий народився...»

Так у біографії Юрія Іллєнка з’явилося дві дати народження: фактична, 9 травня, і та, за якою його зареєстрували, — 18 липня. До слова, про другу дату Юрій Герасимович постійно забував і зазвичай запитував у дружини, коли в офіційних місцях потрібно було вказати дату народження, наприклад, у готелях: «Людо, а коли я народився?» Ті, хто це чув, здивовано поглядали на незвичайного елегантного чоловіка... До речі, у травні цього року одному з найлегендарніших творців українського поетичного кіно, письменнику, сценаристу, геніальному операторові минуло б 80 років. Та шість років його вже немає з нами... Ми розмовляємо про Юрія Іллєнка з його дружиною, народною артисткою України Людмилою Єфіменко в затишній кав’ярні в центрі Києва.

Спочатку Параджанов назвав його яничаром

— Юрій Іллєнко творив геніальні фільми, яким у світі влаштовували овації — «Білий птах із чорною ознакою», «Вечір на Івана Купала», «Криниця для спраглих», а в рідній Україні ті фільми забороняли... Пані Людмило, тому що в них — український дух?

— Влада забороняла його фільми, щоб не пробуджувався в українцях національний дух, щоб люди так і жили з приспаними генами, щоб були не українцями, а «хохлами».

— А хто Юрію Герасимовичу пробудив свідомість, адже він фактично виріс у Москві, куди батьки переїхали, коли він був дитиною?

— Юра казав, що його друге народження відбулося в Карпатах на зйомках фільму «Тіні забутих предків», куди його як оператора запросив Сергій Параджанов. Там він побачив національні костюми, українські звичаї, почув мову — все це було таким живим... Юра був такий вражений побаченим.

А знайомство з Іваном Миколайчуком, який був неначе «вмонтований» у свої Карпати, в ці костюми, в цю мову, в цю музику, в ці пісні! Тоді він сказав: «Боже мій, а що ж я? Забув свою мову, свої корені, свою культуру?» І він це все почав повертати. Параджанов спочатку назвав його яничаром. Перший місяць вони з ним на ножах були, практично не розмовляли. «Який ти українець, який ти Іллєнко? — кричав він йому. — Ні мови, ні звичаїв не знаєш!» Після зйомок цього фільму він уже не повернувся в Москву, хоча там було багато запрошень — і як оператору, і як актору...

— Ви ще дівчинкою були, коли в Україні з’явились «Тіні забутих предків» — перший фільм Юрія Іллєнка...

— Так. Нас зі школи водили на відкриття кінотеатру імені Довженка, де показували «Сон», в якому Миколайчук зіграв Тараса Шевченка. Тоді весь наш клас був у захватi від Миколайчука, а всі мої однокласниці закохалися в нього. Пізніше, у дев’ятому і десятому класах, хоч я «офіційно» збиралась на бухгалтерський облік в Інститут народного господарства, у мене з’явилися таємні думки про акторство. Я неймовірно любила кіно. Ця любов виникла завдяки місцю проживання: ми жили на вулиці Артема, наш будинок був навпроти кінотеатру «Київська Русь», який тоді називався «Комунаром». Я мало не щодня туди бігала...

Коли виросла, познайомилась зі студентами театрального інституту. Ми багато розмовляли про кіно, і якось я сказала: «У нас в Україні з режисерами не дуже...» А друзі заперечили мені: «Що ти таке кажеш! Ти знаєш, які у нас режисери — Параджанов, Іллєнко!..» Я їх запитую: «А хто такий Іллєнко?» «Це той режисер, який зняв фільм «Вечір на Івана Купала», — відповідають вони, — але цей фільм майже заборонили».

Відтоді його ім’я закарбувалося в моїй пам’яті. До речі, цей фільм я побачила, коли ми з Юрою познайомилися і у нас був роман. На студії Довженка він замовив маленький зал і запросив людей, які не бачили цей фільм. До появи «Молитви за гетьмана Мазепу» ця картина була для мене найулюбленішою з усіх Юриних фільмів. Та в часи, коли він щойно був знятий, усе було зроблено для того, щоб його «поховати». В ті часи на студію Довженка приїздив директор Венеціанського фестивалю і умовляв Юрія Іллєнка, щоб він дав цей фільм на фестиваль. Він обіцяв за нього «Золотого Лева», але з України фільм не випустили.

«Даю тобі сто доларів, заробиш — віддаси тисячу»

— Відомо, що приблизно у той же час Іллєнка запрошували і в Голлівуд. Це правда?

— Так, його запрошували двічі. Перший раз — після операторської роботи в «Тінях забутих предків». Але він про це не знав, бо наш КДБ відповів представникам Голлівуду, що режисера Іллєнка неможливо знайти — мовляв, він на зйомках далеко в горах... А вдруге його запросили туди після нагороди за «Білого птаха з чорною ознакою» на фестивалі в Бєлграді. Туди приїхав американський космонавт Ніл Армстронг, відомий як той, хто вперше ступив на Місяць. Там саме показували цей фільм. Космонавт разом iз послом американського посольства в Югославії підійшли до Юри. Космонавт потиснув йому руку, обійняв, а посол вручив запрошення на роботу в Голлівуд. Це було на початку 70-х років. Юра не знав, як належало б вчинити у цій ситуації. Тоді знайомий югославський продюсер сказав йому: «Сідай на пароплав! Година — і ти в Італії. Зайдеш в бар, ніхто тебе не випустить. Даю тобі сто доларів у борг, заробиш — віддаси тисячу. Прибудеш в Італію, йди з цим запрошенням в амбасаду. Можеш вважати, що ти вже в Америці». Юра дуже довго думав над тією пропозицією, навіть на пароплав пішов, але встиг звідти вийти, поки той не рушив. У голові була одна думка: «А як же брати? Та їм і їхнім сім’ям перекриють усе...»

— На ваш погляд, він правильно вчинив?

— Абсолютно. Бо якби поїхав туди, то ніколи б не став тим Юрієм Іллєнком. А причина — українська земля, яку він дуже любив. Не думаю, що в Америці він зробив би бодай один свій диво-фільм, як це йому вдалося в Україні.

Скарби режисера — у «чорній скриньці»

— Один із фільмів Юрія Іллєнка називається «Всупереч всьому». Чи не про себе він так сказав, бо жив всупереч всьому і при цьому не втрачав любові до життя?

— До речі, оцими словами — «Всупереч всьому» — вітаються між собою чорногорці. Так, Юра стільки перепон подолав, стільки разів йому «викручували руки», але він усе одно робив те, що хотів, те, про що мріяв. Може, не на всі сто відсотків, але його внесок у розвиток України поки що недооцінений. Ось нещодавно мене вразили слова Івана Драча на відкритті виставки, присвяченій 80-річчю Юрія Іллєнка і 75-річчю Івана Миколайчука, яка зараз проходить у Лаврі, в музеї кіно- і театрального мистецтва. Так от, Іван Федорович сказав: «Для мене після того, як я прочитав його «Доповідну апостолу Петру», Юрій Іллєнко — письменник номер один в Україні».

— Схоже, в рідній країні ще не настав час Юрія Іллєнка, якщо його книга «Доповідна апостолу Петру», його «Молитва за гетьмана Мазепу», про яку так багато говорили, так і лишаються невідомими для більшості українців. Цікаво, що сказав Юрій Іллєнко, коли закінчив знімати фільм про Мазепу?

— На нього тоді пішов такий вал брехні, критики, образ. При цьому були дуже схвальні відгуки від дуже компетентних людей, але ті висловлювання не доходили до народу, а от весь цей бруд виливався. Я тоді дуже переживала, і Юра мене попросив: «Заспокойся. Головне, що ми це зробили. Як це сприймають — це проблеми тих людей. А прийде час, і все стане на свої місця».

— Своїми творами — фільмами, книжками, картинами — Юрій Іллєнко утверджував мрію про свою Україну. Яка то мала бути країна, якби ідеї Іллєнка по-справжньому реалізувалися?

— Не так легко досягти тієї висоти, з якої він усе бачив, і зрозуміти, про яку країну він мріяв. Але, здається, наші сини зараз абсолютно продовжують його. Старший Пилип втілює Юрине бажання відродити українське кіномистецтво, аби воно мало світовий рівень. А молодший Андрій продовжує батька як громадський діяч, прагне втілити його мрію про нову Україну.

— На жаль, Юрій Іллєнко не зміг зняти усіх фільмів, про які мріяв...

— Так. Написав сорок два сценарії, а зняв лише сім із них. Зараз триває робота над документальним фільмом про Юрія Іллєнка, і я переглядаю його архіви. Більшість із них — у чорній шафі, яка стоїть у його кабінеті. Він про неї так і казав: «Це — чорна скринька моїх сценаріїв». Найбільшою його мрією був фільм «Агн», сценарій до якого він вважав найкращим з усього, що написав. Це мав би бути фільм про друге пришестя Христа в Київ, в Україну. Він написав його в 1993 році, а потім почав шукати кошти на зйомки. Росія давала гроші, Франція... А от Україні потрібно було підтримати свого режисера. Цього не сталося. Юра дуже переживав. Останні два роки більше часу ми жили в Прохорівці, на дачі під Каневом, і я часом казала йому: «Як прикро, що ти «Агна» не зняв». Він заспокоював мене: «Та нічого, в наступному житті зніму».

Людина з епохи Відродження

— Пан Юрій вірив у перевтілення?

— Так. Він вірив у те, що душі потрібно багато перевтілень, щоб стати досконалою. Дивовижний той факт iз його життя, що він неймовірно гарно знав старий Париж. Коли вперше туди потрапив, то у нього було враження, що він там усе знає, що він там був. Французька мова давалася йому неймовірно легко.

— Схоже, Юрієві Іллєнку була відкрита якась таємниця світу цього. І, може, не одна...

— Я іноді казала, що він — людина з епохи Відродження. Йому Бог стільки талантів дав, але він їх відпрацьовував, не сидів склавши руки: якщо не знімав, то писав, якщо не писав, то малював, якщо не малював, то будував, якщо не будував, то саджав дерева. А яким вихователем він був!

— В одному інтерв’ю Юрій Герасимович висловлювався про те, що в повноцінній сім’ї мають жити декілька поколінь. Вважав це дуже важливим для повноцінного виховання та й життя загалом. Він навіть iз тещею з’їхався, коли всі зазвичай роблять навпаки...

— Я пам’ятаю його слова про те, що «слава ніколи тебе вдома не зустріне, кар’єра не приголубить, а гроші не витруть сльози»... Вихованню наших дітей він віддавав усього себе, не визнавав дитячих садочків. Старший син Пилип був увесь час із нами на знімальних майданчиках. А Андрія Юра завжди брав iз собою в поїздки, бо вже кіно не знімав, а його запрошували на різні міжнародні фестивалі.

— Кажуть, що шлюби бувають різні: одні даються людині як нагорода за благочестиве життя в минулому, інші — як випробування... Яким був для вас шлюб із цією надзвичайною людиною?

— Я б хотіла говорити не про шлюб, а про кохання. Коли в житті зустрічаєш людину, про яку навіть не доводилось мріяти, це щось дивовижне. Вперше я побачила його на студії Довженка. «Боже, який красень!» — подумала. Хода незалежної людини, очей не можна було відірвати! Через деякий час ми познайомилися. У перший рік свого життя з Юрою я літала. При цьому спротив мого оточення був неймовірний. Стільки подруг перестали спілкуватись зі мною, бо вважали, що я вчинила якийсь гріх... А нам було так гарно вдвох, це було неймовірне кохання. Я дуже його люблю.

Досьє «УМ»

Народився 9 травня 1936 року в м. Черкаси.

У 1946 році разом із батьками і братами переїхав до Москви, куди батько завербувався на роботу.

У 1960 році закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії. Дипломна робота у фільмі «Прощавайте, голуби!» отримала нагороди на світових кінофестивалях у Празі і Локарно — за кращу операторську роботу.

У 1964 році — оператор фільму «Тіні забутих предків», за який отримав більше 100 різних нагород на різних міжнародних фестивалях як оператор.

У 1966 році як режисер дебютував у фільмі «Криниця для спраглих», який був заборонений на 22 роки.

У 1967 році зняв фільм «Вечір на Івана Купала», який було заборонено на 18 років.

У 1971 році — фільм «Білий птах із чорною ознакою», який було заборонено.

У 1981 році — фільм «Лісова пісня», у 1984-му — «Легенда про княгиню Ольгу», головні ролі в яких зіграла Людмила Єфіменко.

У 1989 році — фільм «Лебедине озеро. Зона» за оповіданнями Сергія Параджанова, за який отримав два призи на Каннському кінофестивалі.

У 2001 році знято фільм «Молитва за гетьмана Мазепу», який було заборонено для показу в Росії.

Помер 15 червня 2010 року в селі Прохорівка на Черкащині, де й похований.

Тетяна Олійник, «Україна молода», 26 травня 2016 року

10 грудня, понеділок, Червоний зал

10 грудня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД» (І серія)

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»