f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Ольга Копилова: «У назві «Iнотеатр» криється його політика»

17.06.2016

23 травня минулого року в понтовому місті Одеса відкрився новий кінозал з претензійною назвою — «Інотеатр». Тим самим заявивши про свою несхожість на інші кіномайданчики міста. Мовляв, ми будемо показувати «інше» кіно. Яке саме, я і вирішила розпитати його директора Ольгу Копилову, яка зі своєю командою підводить попередні підсумки першого року роботи «Інотеатру».

Ірина Городійчук, «День»

ЯК УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ

— Ольго, ви за професією — економіст, спеціалізація «Міжнародні економічні відносини». Робота в банку з цінними паперами, викладання в університеті, наукові статті, аудити — все перераховане вище не має нічого спільного з кінематографом. Яким вітром вас занесло в ці прерії?

— Ідея створити свій кінотеатр прийшла абсолютно випадково. Минулої зими я приїхала в гості до родичів у Київ, і одного вечора ми вирішували, як провести час. Щоб і приємно було, і корисно. Вирішили піти в кіно. Переглянули афішу всіх кінозалів столиці, щось вартісне знайшли лише на Лівому березі. Їхати на околицю міста не хотілося — далеко, темно і холодно. У підсумку пішли навмання на якийсь новий фільм у кінотеатр, розташований неподалік будинку, і після перегляду довго не могли прийти до тями від здивування і розчарування. Стали обговорювати: де взагалі можна подивитися хороше кіно? У Києві хоча б є «Ліра»: там можна побачити і українську класику, і роботи молодих зухвалих кінематографістів. В Одесі ж в той момент ситуація була зовсім безнадійною — навіть кінотеатр U-Cinema на Одеській кіностудії, де показували цікаве авторське кіно, закрився. Саме про це я і згадала під час наших палких дискусій. І саме тоді на думку спала ідея: а чому б не орендувати цей кінозал, спробувати самій формувати політику кінопоказів в Одесі, де дуже багато людей, навіть серед моїх друзів, відчувають дефіцит у розумному і глибокому кіно? Ось так все і почалося! (Сміється.)

— Якими принципами відбору фільмів ви керувалися, формуючи політику «Інотеатру»?

— Зізнаюся чесно, це був рух навпомацки. Ми шукали чорну кішку в чорній кімнаті. У мене є друг ще зі школи — Кирило Ліпатов. Ми з ним багато років грали в «Що? Де? Коли?». Свого часу він був директором вільного простору «Циферблат», прообразу хабів, які сьогодні дуже популярні. Кирило влаштовував там концерти, проводив лекторії. І показував кіно. Але «Циферблат» закрився, і Ліпатов зайнявся журналістикою. Я знайшла його, розповіла про свої плани, заразила ідеєю — він погодився мені допомогти. Ми багато думали над концепцією «Інотеатру». Хотілося не тільки демонструвати фільми, нехай і хороші. Але проводити концерти, виставки, лекторії, влаштовувати постпереглядові обговорення картин.

Наскільки вдало все вийшло?.. Не можу сказати, що я цілком і повністю задоволена результатом. Цей кінозал не надто сприяє постпереглядовому обговоренню фільмів, наприклад. А перебудовувати, переробляти тут щось ми не можемо — приміщення орендується.

— Чим відкривалися рік тому?

— Ми хотіли, щоб фільм відкриття був знаковим. І планували показ драми «Юність» Паоло Соррентіно. Але картина виходила в італійський прокат тільки в середині травня, ми ж стартували 23-го, тому, природно, дістати іноземну копію за тиждень було нереально. Знайшли альтернативне рішення. Чому, слід сказати, я сьогодні дуже рада. Фільмом відкриття стала нова стрічка молодого українського режисера Вікторії Трофіменко «Брати. Остання сповідь». Спасибі продюсеру стрічки Максу Асадчему, що він довірив нам копію картини, яка ще не вийшла в прокат.

ПАРТНЕРИ І ПЛАНИ НА МАЙБУТНЄ

— На сайті «Інотеатру» я бачила, що у вас регулярно проводяться фестивалі фільмів різних країн світу — за цей рік глядачі змогли подивитися австрійське, нідерландське, французьке кіно тощо. З досвіду знаю, що дістати копії зарубіжних картин —завдання не з легких. З ким ви співпрацюєте?

— Як правило, такі покази організовуються з дистриб'юторами або кінофестивалями, що зарекомендували себе. Ми співпрацюємо з двома головними контрагентами — відомим кінодистриб’ютором «Артхаус Трафік» та Київським міжнародним кінофестивалем «Молодість», які надають «Інотеатру» копії фільмів, беруть на себе частину організаційних питань. Дуже задоволені співпрацею з ними, і нам приємно бути одеським майданчиком для показу нового кіно високого художнього рівня. Однак подібні кінофестивалі — не межа наших амбіцій. Ми зі своєю маленькою, але дуже професійною командою хочемо робити щось своє.

— «Дні грузинського кіно в Одесі», програма яких активно обговорюється на сайті «Інотеатру», — це «своє»?

— Абсолютно правильно. 26 травня Грузія святкує головне національне свято — День незалежності. До нього приурочені «Дні грузинського кіно», які пройдуть в «Інотеатрі» 27-29 травня. Ми зібрали дуже цікаву і сильну програму фільмів, її умовну назву «Кіно нової епохи». Це стрічки сучасних кінематографістів Грузії, зняті вже в XXI сторіччі. Одесити побачать роботи номінантів на найпрестижнішу кінопремію світу «Оскар—2015» — Георгі Овашвілі («Кукурудзяний острів» та «Інший берег») і Зази Урушадзе («Мандарини», «Опікун» і «Три будинки»). У програмі також картини: «Наречені» Тінатін Каджрішвілі, «Побачення наосліп» Левана Когуашвілі, «Сезон» Давида Борчхадзе. Для шанувальників документального жанру — один із фільмів серіалу «Окупація», епізод про грузино-абхазький військовий конфлікт. Не забули ми і про малюків — для них казка «Пригоди Ано та Вано» (режисери Леван Дабрундашвілі і Джаба Мелкадзе). Багато з цих стрічок також не обділені міжнародними і національними нагородами. Але головне навіть не в цьому. Українці, одесити, подивившись сучасне грузинське кіно, зможуть відчути неповторний колорит гордої і волелюбної Грузії, з якою Україну пов'язують дружні стосунки.

Інтерес до «Днів грузинського кіно» великий. Ми розуміємо це вже сьогодні, бо напередодні ретроспективи вирішили провести вікторину на знання кінематографа Грузії, переможці якої отримають безкоштовні абонементи на всі покази. Цікаво, що відповіді на запитання вікторини надсилають не лише жителі Одеси і області, а й інших регіонів України, навіть із Києва. (Сміється.)

— Це одноразова акція чи планується її продовження?

— Ні, звичайно. Уже в найближчі місяці плануємо проведення Днів хорватського, сербського, польського, естонського кіно. Кінематограф цих країн мало відомий в Україні, а там є прекрасні зразки сучасних артхаусних та мейнстрімівських фільмів.

Більше того, Дні національного кіно — не єдиний напрям, який розвиває «Інотеатр». Як я вже сказала, кінозал відкрився показом нового українського фільму. Сьогодні багато розмов про те, що вітчизняного кіно не існує. Це неправда. Безпрецедентний фестивальний тріумф «Племені» Мирослава Слабошпицького, прокатний успіх «Поводиря» Олеся Саніна, повні зали під час показів короткометражних картин молодих режисерів свідчать про те, що чутки про смерть вітчизняного кінематографа сильно перебільшені. Просто треба зробити так, щоб глядач побачив своє кіно. І не тільки зняте сьогодні або вчора, а й класику, якою Україна може по праву пишатися. Тому ми регулярно влаштовуємо ретроспективні покази фільмів відомих українських режисерів. Вже пройшли ретроспективи Кіри Муратової, Леоніда Осики, Романа Балаяна. Інтерес до подібних проектів великий. У молоді в тому числі. Адже багато хто з них відкриває знакові для країни картини вперше.

До речі, інформація для тих, кому цікаво: в червні ми плануємо черговий ретроспективний показ відразу двох воістину видатних українських кінематографістів — режисера Юрія Іллєнка та актора, режисера Івана Миколайчука. Рішення зробити спільну ретроспективу обумовлено кількома причинами. По-перше, Юрій Іллєнко та Іван Миколайчук — культові представники самобутньої школи «українського поетичного кіно», яку знають у всьому світі. По-друге, вони багато працювали разом і їхні фільмографії неодноразово перетинаються — «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Мріяти і жити», «Лісова пісня. Мавка», « Легенда про княгиню Ольгу». По-третє, і Юрій Іллєнко, і Іван Миколайчук — люди одного покоління, однодумці, друзі, і навіть дата 15 червня меморіально об'єднала їх. 15 червня 1941 року народився Іван Миколайчук, і цього ж дня в 2010-му пішов із життя Юрій Іллєнко, якому 9 травня нинішнього року виповнилося б 80 років. Тому слідкуйте за програмою — вона буде насиченою.

РАДОЩІ Й ПРИКРОЩІ

— У січні нинішнього року я була членом журі Першого міжнародного дитячого кінофестивалю NEXT. Його відмінною рисою від собі подібних, «фішкою», скажімо так, було рішення проводити форум двічі на рік. У дні різдвяних канікул і в кінці навчального року, 1 червня, приурочивши свято до Дня захисту дітей. NEXT взяв старт успішно, і вчора на Одеській кіностудії відкрився Другий дитячий кіномарафон. Однак бренду «Інотеатр» серед організаторів немає. Ви розчарувалися в цьому проекті?

— Питання дуже складне і дуже глибоке. Почнемо з того, що спочатку засновником дитячого кінофестивалю NEXT був тільки «Інотеатр» — в цьому можна переконатися, подивившись початковий варіант «Положення про фестиваль». Були партнери — Одеська кіностудія, Національний центр Довженка, Державне агентство України з питань кіно, Департамент культури і туризму Одеської міськради, Міжнародна асоціація розвитку і підтримки української культури тощо. Згодом формулювання «засновники — співзасновники» обігрувалося і спотворювалося, але ніхто не звертав на це особливої уваги. Нам було необхідно в дуже короткі терміни зробити свято для дітей, і ми не думали в той момент — хто головний, хто другорядний. Так, була ідея робити фест двічіна рік. Мені, щоправда, здавалося, що 1 червня — дата початку не дуже правильна. Хоча б тому, що саме цими днями проходить «Чілдрен кінофест», який організовує «Артхаус Трафік». Їхній фестиваль вже має трирічну історію, у нього своя аудиторія. Особисто мені здається, що робити річний кінофорум було б краще в останніх числах серпня, коли діти з'їжджаються з канікул, або в перших числах вересня. Тоді можна було б зайняти свою нішу.

Рішення Одеської кіностудії проводити Другий міжнародний дитячий кінофестиваль NEXT без участі «Інотеатру» було для мене досить несподіваною звісткою. І не дуже приємною, маю сказати. Подивимося, що з цього вийде. Головне, щоб свято виправдало очікування дітей, не засмутило їх.

— Підведемо підсумки. Що ви вважаєте своїм головним досягненням за рік роботи «Інотеатру»? Що із задуманого «на березі» реалізувати не вдалося?

— Безперечний успіх нашої роботи — те, що кінотеатр знають. Більше того, знають в обличчя людей, які займаються цим проектом. Вже нікому не треба пояснювати, що таке «Інотеатр». Наші глядачі стежать за його афішою в інтернеті. Після показів щиро дякують за фільми, які ми показуємо. Це, звичайно, радує.

Трохи засмучує, що «завис» концертний напрям. У нас успішно пройшли виступи молодих музичних колективів. Artokrats виконували свою коронну програму — твори Арво Пярта, Філіпа Гласса, Генрі Перселя, а SwannwayEnsemble — електронну неокласику Нільса Фрама. Вразила актуальністю вистава «Гессе. Притчі» київського Нового драматичного театру на Печерську. Ці проекти також мали свого адресного глядача. З об'єктивних причин цей сегмент нашої діяльності тимчасово заморожений, але за першої нагоди ми його відродимо. Сьогодні ж робимо акцент на демонстрації артхаусного кіно і українських фільмів. І отримуємо справжнє задоволення, розуміючи, що в «Інотеатрі» збираються люди, які говорять з таким же акцентом. (Сміється.)

І ТРОХИ ПРО ОСОБИСТЕ...

— І все-таки, Ольго, мене мучить думка: як же сильно молода приваблива жінка — викладач вишу, економіст високої кваліфікації, мама 9-річної дочки — повинна любити артхаусне кіно, щоб увесь вільний час проводити в кінотеатрі? Чи у вашому випадку «Інотеатр» — лише черговий життєвий бар'єр, який ви вирішили подолати? Відкрийте завісу: які фільми ви дивитеся вдома, коли все-таки видається така можливість?

— (Сміється.) Залежить від настрою. Якщо я вичавлена, як лимон, фізично і емоційно, застрягну на якійсь попсі, щоб просто відключити мізки. На щось більш серйозне в такі моменти немає сил. А в принципі дуже люблю інтелектуальне, складне, заплутане кіно. Коли не виходить прорахувати результат. Оскільки я з 14 років граю в «Що? Де? Коли?», можу проаналізувати «багатоходівки», обрахувати, як події накладаються одна на одну... Але якщо сюжет захоплює тебе цілком, і як би ти не намагався вгадати його черговий виток, усі твої домисли розсипаються на порох, це — просто чудово! Прекрасна гімнастика для розуму!

Ірина Городійчук, «День», 27 травня 2016 року, №91—92

10 грудня, понеділок, Червоний зал

10 грудня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД» (І серія)

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»