f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Катерина Горностай: «В Україні немає ні схем, ні правил, як робити кіно, – тому можливі чудеса»

07.05.2016

Подаємо бесіду Поліни Драч, «Студвей» із українським кінорежисером Катериною Горностай.

Катерина Горностай – тріумфатор провідних вітчизняних кінофестивалів. Її фільми отримували нагороди Docudays UA, львівського кінофестивалю Wiz-Art, Одеського міжнародного кінофестивалю та Київського МКФ «Молодість».

Біолог-режисер, або вибір професії

Починалося все, як у більшості, зі звичайного захоплення фотографією. У батька був старий «ФЭД-3» (радянський фотоапарат, який випускали в 1961-1979 рр. – «Студвей»), згодом, на барахолці, я купила ще старіший «Зеніт» за сто гривень, але він не дуже справний був – часто рвав плівку. Потім з’явився цифровий фотоапарат, в якому була функція зйомки відео, якість, щоправда, була гіршою, ніж зараз у звичайному телефоні. Попри це почала постійно знімати.

Спочатку я вступила на біологічний факультет до Києво-Могилянської академії й була третя в рейтингу… з самого низу. Я – гуманітарій, – матеріал давався важко. Все одно вдячна, що навчалась там: мені подобається наука – вона конкретна, дає відповіді. Нещодавно гортала старий підручник із біології – там повно життєвих, абсолютно прикладних речей. Біологія вміє прояснювати життєві труднощі: згадуєш, що поганий настрій – лише хімічний баланс в організмі, і це зменшує напругу. Називаєш проблему – завдяки цьому вона частково вирішується. В певному сенсі, те саме робить і кіно.

Про школу Марини Разбєжкіної й Михайла Угарова

На магістратурі я вивчала журналістику. Моя дипломна робота була присвячена документалістиці. Саме тоді дізналася, хто така Марина Разбєжкіна. Проте ідея вступити до її школи документального кіно й театру виникла трохи згодом. Я подалася до Москви (це було ще до війни). Не знаю, чи змогла б я навчатися там зараз… Маю на увазі навіть не погане ставлення до росіян (його я не поділяю), а нову міграційну політику; я була там нелегально, без реєстрації. Навчання тривало 14 місяців – короткий, але надзвичайно потужний курс.

Документалістика – перша сходинка

Я підтримую думку мого наставника Марини Разбєжкіної, що молодим режисерам варто починати з документального, а не художнього кіно. Чому? Спочатку потрібно навчитися вловлювати драматургію життя реальної людини, щоб побачити, з чого це життя складається, а згодом – знаходити йому форму в документальному кіно.

Також можна створювати інше життя в ігровому (художньому – «Студвей»), де реальність формується штучно. Там потрібна наполегливість, упертість та сила підкорити собі обставини, а також вирватися з полону зображень-кліше. Ми, як молоді недосвідчені автори, схильні несвідомо використовувати штампи. Найголовніше – знайти унікальний спосіб розказати про вже давно розтиражовані речі.

Кіно про Майдан і покази в Росії

Я повернулася до Києва вже під час Майдану. Поки навчалась у Росії – не передчувала, що в Україні станеться революція. Але коли вона почалася – жити там стало набагато важче. На Майдані я багато й безцільно знімала, тому коли друзі з Docudays UA дали клич щодо створення колективного кіно про події на Майдані – одразу долучилася.

У результаті – створили перше кіно про революцію: альманах «Євромайдан. Чорновий монтаж», куди увійшли дві мої новели, – «Зуби Леніна» та «Мирний протест Маші». Ми не мали на меті щось аналізувати – вийшов фільм-реакція, погляд із середини, подекуди – про невимовний біль. Можливо, саме тому наш альманах і досі подобається мені найбільше з усіх фільмів на цю тему.

В РФ «Євромайдан. Чорновий монтаж» показували на АртДокФесті й сприйняли його скоріше прихильно, бо цей фестиваль – альтернативний майданчик – туди приходять люди, які справді переймаються подіями в Україні та світі. Їм важливо було побачити щось відмінне від відеострімів та офіційних новин. Я дуже рада, що цей показ відбувся.

У часи Майдану, згодом – війни, чим би ти не займався, – все одно знаходився в контексті цих подій. Шкода було закидати в архів увесь відеоматеріал, що сформувався того року, – так і з’явився фільм «Скрізь Майдан». Я спробувала показати своє життя та життя близьких мені людей, що знаходилися переважно в тилу, але жили війною. У фільмі порушена хронологія, але найголовніше в кіно – не передача інформації та фактів, а трансляція чуттєвого досвіду.

Про неминучість невдач і страх перед ними

Найгірший спогад із показів пов’язаний з моїм курсовим фільмом «Між нами». Це дуже особистий фільм. А тепер – ще й найважчий, бо кожного разу як дивлюсь його – повертаюсь у той дуже важкий для мене період. На фестивалі «Молодість» у 2013 році був його перший «домашній» показ. Синя зала кінотеатру «Київ», мій фільм раптово обривається посередині показу, починається наступний… Панікую, техніки розгублені, ставлять один за одним інші фільми. Я випадково захопила жорсткий диск зі своїм – його знову запустили в кінці блоку… Але люди все одно залишали залу. Це був «супердосвід». Із плином часу вчуся ставитись до таких ситуацій простіше.

Про перспективи і чудеса українського кіно

Ми дійсно можемо говорити про істотні зрушення в українському кіно. Відбувся Майдан. Потім почалася війна. Це матеріальні, глобальні зміни – як у особистій, так і в загальній реальності.

Одна річ – вивчати конфлікт Палестини та Ізраїлю, війну в Сирії, читати про трагедію в Сомалі, зовсім інша – бачити це у своїй країні. Враз усе стає реальністю, з якою треба терміново щось робити. Документалістика – хороший спосіб пережити й осягнути буремні події.

Україна на сьогодні в ТОПі країн, кіно яких з нетерпінням чекають. Я свідома того, що бути українським режисером зараз набагато вигідніше (дуже не люблю це слово), ніж, наприклад, німецьким. У Німеччині більше хороших режисерів, але, за правилами ринку, фестивалі віддаватимуть перевагу дещо слабшим, проте з «цікавіших» країн, щоб сформувати різноманітну (географічно та тематично) програму. Та хочеться, щоб твої фільми обирали через те, що вони хороші, а не через ринкову кон’юнктуру. Зараз ми мусимо швидко вчитися робити класне кіно.

Є відчуття, що в нашому кінематографі все тільки починається, індустрія лише зароджується. Старші колеги напевно не погодяться з цією думкою. У нас не існує інфраструктури з добре налагодженими «схемами» виробництва кіно – саме тому в українському кінопроцесі може трапитися дуже багато «чудес», які неможливі деінде.

Деколи українські режисери заглядаються на ці «схеми», повторюють світові тенденції, мотивуючи це бажанням створити щось популярне. Але це поняття викривлене. Адже популярним стане не те, що зроблено відповідно до закордонного шаблону, а те, що щире.

Молодим режисерам я б порадила знімати. Просто знімати. Головне – щось близьке саме для них. Хочете написати сценарій – подумайте, що турбує вас у власному житті. Записуйте, ведіть щоденник, фіксуйте реальність й осмислюйте кожен день!

Поліна Драч, «Студвей», 17 березня 2016 року

18 лютого, понеділок, Синій зал Цикл «Наші співвітчизники у світовому кіно» ДЖОРДЖ МОНТГОМЕРІ / ЛЕЦ (1916-2000) Художній фільм «ДРУЖИНИ ОРКЕСТРАНТІВ»

19 лютого, вівторок, Синій зал Посольство Аргентинської республіки в Україні представляє художній фільм "НЕ ДОЧЕКАЄТЕСЬ!"

20 лютого, середа, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ Художній фільм «Кілер з гарантією»