f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Валентин Опалєв: Російсько-української копродукції не буде

30.04.2016

Засновник та генпродюсер продакшну «Київтелефільм» – про повернення на український ринок та вихід на міжнародний.

Галина Петренко, «Детектор медіа»

Розпочати це інтерв'ю «Детектор медіа» планував із розмови про ситуацію довкола серіалу «Не зарікайся» (наша зустріч із Валентином Опалєвим відбувалася у проміжку часу між рішенням голови Держкіно Пилипа Іллєнка розпустити Експертну раду з питань розповсюдження і демонстрування фільмів та оголошенням Нацрадою попередження телеканалу «Україна»). Проте з'ясувалося, що питання, щодо якого два тижні кипіли пристрасті в певних колах, насправді не так вже й широко розійшлося в професійному продюсерському світі. А наша розмова з засновником та генпродюсером «Київтелефільму» закрутилася довкола українського серіального ринку, перспектив російсько-української копродукції та можливостей продажу українських серіалів у інші країни.

— Валентине Олеговичу, як вам зараз працюється? Судячи з вашої реакції на мою розповідь про ситуацію довкола «Не зарікайся», вас ці пристрасті щасливо оминають.

— Можливо, це тому, що я намагаюся ніколи ні з ким не конфліктувати. Але мені й немає через що: ну роблю я своє кіно, співвідношення ціни та якості в мене поки складалося відносно виграшним порівняно з іншими.

Активно вийти в публічне поле можна буде тоді, коли в мене накопичиться якась кількість нових проектів. Ми щойно закінчили три українські проекти, недорогі — за ціну виробництва, прийняту нині на українському ринку, та призначені виключно для нього. Це кримінальні серіали — «Одинак» з Олексієм Горбуновим, «Кримінальна Одеса» та «Команда» — всі для каналу «2+2». Зйомки закінчилися, тепер триває постпродакшн. Я можу сказати, що за продукт абсолютно не соромно, він ані крапельки не гірший за будь-який російський цього жанру (тобто все те, що йшло на НТВ), хоча ціна вдесятеро менша.

Свого часу ми довго дискутували з керівниками каналів: вони, на жаль, не вірять, що можна за ціну ринкових українських закупок робити якісний, конкурентоспроможний продукт. Нині середня закупівельна ціна години праймового серіалу, яку можуть собі дозволити телеканали, — близько 750 тис. грн. Це приблизно $30 тис. Наскільки я знаю, заробляють вони тепер набагато менше — від 250 тис. грн. на годину: інвестори дотують канали. За проекти такого самого типу в Росії до падіння рубля телеканали платили $200–220 тис. за серію. Нині в рублях ціни такими й залишилися.

До кризи та падіння курсу в Україні закупівельні ціни телеканалів доходили до $40 тис., іноді й до $50 тисяч…

— Я колись спробувала порахувати витрати СТБ на «Швидку допомогу» — вийшло по $100 тис. за серію.

— Деякі канали йшли на копродакшн. Це нормальна бізнес-модель. Вони показували продукт у себе й продавали його за кордон. Я як продюсер разом зі StarLightMedia свого часу зробив 8-серійний проект «Наречений», який коштував у виробництві $180 тис. за серію і дав рентабельність 27%. Тоді ринкова ціна в Україні була $50 тис., а в Росію ми його продали за $200–240 тис. Звісно, українські продакшни й канали були зацікавлені в такому розвитку подій, тому що це було вигідно. Тому вони й могли інвестувати по $100 тис., щоби продати в треті країни й заробити.

Я нині розробив достатньо амбітний проект: оскільки я розумію, що з Росією виникає ціла низка політичних та економічних проблем, хочу робити його для Європи. Але в цьому разі він, по-хорошому, має коштувати $1 млн. за серію. Це, звісно, складно, але я намагатимуся. Це тепер єдиний вихід: інтегруватися з ЄС, США. Й тоді йтиметься про абсолютно інші гроші, навіть не російські.

Перший французький канал (TF1. — Г.П.) мовить і на Францію, й на Канаду, й платить від $1 млн. за епізод. Я вже не кажу про американські телеканали, де ціна доходить до $20 млн. Причому не обов’язково домовлятися з якимось національним каналом — є ж платформи типу Netflix, нішеві канали — в них теж дуже висока ціна.

Для Росії ми все одно завжди були периферією — саме так вони до нас ставилися. Але, тим не менше, брали наш продукт, бо він був хорошої якості. Й багато виробленого українськими продакшнами вигравало в Росії за рейтингами порівняно з російським продуктом. І в ціні вигравало.

А виробляли ми багато: на українські продакшни припадала ледве не третина російського серіального контенту. В певні дні на одному з російських каналів мої серіали займали шість годин ефіру. А знімав далеко не я один.

— Якою буде доля російсько-української копродукції?

— Це залежить не від мене, а від політичних настроїв (сміється. — Г.П.). Але я думаю, що копродукції в принципі не буде. Вона й тепер неможлива. Єдиний можливий варіант — продукція українських продакшнів, які знімають українське кіно для українських каналів із подальшою реалізацією в треті країни, не виключаючи Росію, якщо це якісна мелодрама.

Але для того, щоби серіал можна було продати в треті країни, потрібно залучати хороших акторів. Припустімо, якщо мені вдасться зняти той міжнародний проект, про який я казав, то я хотів би запросити туди Жана Рено. В інший аналогічний проект у мене закладений Роберт де Ніро. Я кажу «закладений», бо не знаю, чи вийде в мене. Якщо вийти на міжнародний ринок, то можна буде виробляти продукцію за $1 млн., яку український ринок купуватиме за $30 тис. Може, я фантазую?

— Ні, не фантазуєте. Таку саму цифру — $1 млн. — я чула від Владислава Ряшина (голови ради директорів і засновника групи компаній Star Media. — Г.П.), який називав її для серіалу «Мата Харі». Він казав, що знімає його англійською мовою з затребуваними на міжнародному ринку акторами.

— Так, він уже зняв, тепер монтує. Безумовно, він дуже розраховує на цей проект. Оскільки ми з Владом партнери, я знаю про це — не глибоко, але володію загальною інформацією.

Це теж напрям роботи. Ми разом його обговорювали, думали над ним. Кожен розумний виробник нині намагається думати про це.

Але ось чому я сказав про Жана Рено: в певні проекти, призначені для реалізації в треті країни, я вважаю припустимим запрошувати, зокрема, й російських акторів. А також польських, молдавських — будь-яких, які підходили б під конкретний проект.

Наразі я, наприклад, розробляю одну мелодраму, але не можу знайти виконавицю головної ролі в Україні. Що я маю робити? І як розцінювати запрошення російських акторів до українських серіалів: це патріотично чи ні? Чи запрошувати їх за умови, що вони дадуть розписку, що клянуть свою батьківщину?..

— … Або вони можуть увійти до «чорного списку».

— Коли?

— У будь-який момент.

— Звісно, будь-який громадянин Росії в будь-який момент може потрапити в нас до «чорного списку» — особливо якщо це людина публічна. Отже, виходить: не брати російських акторів. Або брати тих, кого знаєш і хто точно не увійде до «чорних списків», хто любить нашу країну та є вихідцем звідси. В Росії третина хоч трохи популярних акторів — вихідці з України, включно з Гошею Куценком, який зі Львова. Так історично склалося: колись це була одна країна, й усі збиралися в столиці. Всі намагалися там навчатися й залишитися працювати.

— У вас же дві компанії: «Київтелефільм» і «Мостелефільм»?

— Уже радше тільки «Київтелефільм». Можливо, ще рано про це казати, але я буду виходити з «Мостелефільму». Працюватиму тут. Компанію «Мостелефільм» я створив, щоб отримувати замовлення від російських каналів. І я їх отримував — я, взагалі-то, був одним із лідерів виробництва «мильних» серіалів. Я зробив їх більше двадцяти, загальна кількість серій — більше 5 тис.

Я побудував в Україні серйозну знімальну базу. Отримував на московську компанію замовлення, скеровував їх сюди й тут виробляв.

Тепер це стало практично неможливо, та й довгі проекти себе вже віджили. Й російська криза… У 2015 році російські телеканали не зробили практично жодного замовлення на серіали, вони жили старими запасами. В 2016 році вони поки лише формують пакет замовлень для нового виробництва. Його запуск є, але за інвесторською схемою.

— Замовлень у Росії немає у вас чи в усіх українських продакшнів?

— Взагалі ні в кого — і в російських продакшнів також. Поки що вони живуть старими запасами, які були накопичені на 1,5–2 роки наперед. Але вони вже закінчуються. Прем’єр небагато, й то це проекти, які замовлялися до 2015 року.

Просто процес виробництва тривалий. Я там один проект ще навіть не закінчив.

— Виходить, і Ряшин сюди повернеться?

— Не знаю. Це треба в Ряшина запитати…

Коли російські телеканали нарешті вийдуть на нові замовлення, то ціна буде іншою. Нині, враховуючи курс рубля й ціну в рублях, вони можуть платити вже не $200 тис., а $100 тис. Але за ці $100 тис. можна зняти, як за $200 тис., тому що вони платять рублями. Враховуючи кризу, підсіли, наприклад, гонорари акторів.

Потім вони почнуть замовляти, але я думаю, що першими отримають замовлення ті, хто ближче до годівнички. Навряд чи це будуть наші продакшни. З іншого боку, якщо українські продюсери запропонують якісніший, цікавіший і дешевший матеріал, то я не думаю, що в них не візьмуть — хіба з якихось політичних причин.

— Чи допоможе українським продакшнам, якщо Україна введе рібейти? Я говорила з одним вашим колегою, який сказав, що багатьом учасникам нашого ринку вони не допоможуть, тому що далеко не всі наші продакшни цікаві іноземним колегам як партнери. Їм цікаві компанії рівня Film.ua, які вже довший час просувають себе на міжнародному ринку й вибудували виробничі процеси.

— Безумовно, правильно, якщо в держави є такі можливості.

Іноземний ринок відрізняється від російського чи українського тим, що якщо хтось запропонує достойний продукт, він, ринок, його побачить. Але наразі, на жаль, не можуть запропонувати. Поки що наш ринок не дотягує до європейського рівня.

— Чи брали ви колись участь у конкурсах на державне фінансування?

— Ні.

— І не будете?

— І не буду. Не планую, принаймні. В Росії це взагалі брудно й гидко, тому що пов’язано з відкатами. А в Україні я навіть не цікавився. В нас є держпідтримка?

— Цього року є 265,5 млн. грн.

— Звісно, якщо в держави є можливість підтримувати кіновиробників, це велике щастя. І якщо це робиться чесно — щастя подвійне.

Мені здається, яке б дешеве кіно не зняти, наш прокат його не виправдає.

— Чи бачите ви загрозу для незалежних продакшнів у тому, що телегрупи почали розвивати власне серіальне виробництво?

— Звісно, це дуже ускладнює продакшнам роботу. Потрібно перемогти в конкуренції з внутрішніми продакшнами. А це дуже складно, тому що своя сорочка завжди ближча до тіла. Продакшн Тетяни Гнєдаш кілька років випускає стабільний за цифрами продукт — колись я сидів у цій ніші, а тепер вона це робить.

Але кожен продакшн має обмежені можливості. Якщо телеканалу потрібно хоча б дві години серіального прайму й дві передпрайму з понеділка по четвер, то на рік це 800 годин. Тобто один продакшн навряд чи забезпечить повний обсяг, тим більше стабільної якості та різних жанрів. Якась ніша залишиться. Можливо, якийсь канал і зуміє повністю себе забезпечити. Але все одно вони потроху щось у когось замовляють. Втім, продакшнам усе одно буде складно.

— А з чим пов’язано, що телегрупи так активно зайнялися внутрішнім серіальним виробництвом?

— Вони вважають, що це вигідніше.

— Вони кажуть, що тепер найдешевше — замовляти в невеликих локальних продакшнів, але власне виробництво дозволяє їм формувати бібліотеку й мати повні права на цей контент.

— Бачите: вони сподіваються на цьому заробляти так само, як ми казали вище, — постаратися зняти відносно дорогий якісний продукт, показати його в себе й заробити за рахунок третіх країн. Вони виходять із того, щоб внутрішній продакшн окупався як бізнес-проект.

Невеликі локальні продакшни вигідніші фінансово, тому що в них мінімальна маржа.

— Скільки максимально годин на рік ви можете виробити?

— У 2014 році в мене разом із «мильними» проектами було 800 годин: 500 годин передпрайму і 300 прайму.

— Наскільки менше тепер?

— Тепер? Порівняно з тим, що було, взагалі нічого немає. Нині ж криза. Три проекти, які щойно зробив, — це 64 серії. І в Росії лишилося ще трохи більше ста серій — це попереднє замовлення, яке потрібно було дозняти.

— Який у вас виробіток за знімальний день? І за рахунок чого ви здешевлюєте виробництво?

— В мене є власна технологія — напевне, завдяки тому самому «милу». В «милі» виробіток — близько 30 хвилин. Російські виробники не розуміють таких цифр. Навіть деякі актори ставлять умову: «Ми знімаємося не більше п’яти хвилин на день виробітку». З такими я не працюю. А виробіток — це результат технології.

— Ця технологія у вас уже давно чи ви доробили її тепер, у зв’язку з необхідністю економити?

— Давно. «Мило» я виробляю давно, більше десяти років. Але з «милом» у мене теж вийшла цікава ситуація. Згідно з латиноамериканською технологією, якої мене пробували навчити, потрібно використовувати ПТС, а в мене її не було. І грошей для її придбання теж не було, тому, поки мене намагалися навчити, я вигадав свою технологію. І в результаті вийшло набагато якісніше.

Класичне «мило» знімається без четвертої стінки, як напівтеатральна постановка. По-іншому не можна. Немає зворотної точки, є лише бокові точки — це як ситком. Тому в «милі» частіше сидять, а не ходять. А я пішов у кінотехнологію, де в мене були зворотні точки, були окремо зняті крупні плани.

Для праймових серіалів це просто правильна побудова технологічного процесу. Те, що я тепер зняв, не гірше якості НТВ. А може, навіть краще завдяки харизмі Горбунова.

— Мені доводилося чути, що незабаром Горбунова затруть, як Безрукова в Росії. Чи відчуваєте ви нестачу акторів?

— Так, гостру нестачу. Одні й ті самі обличчя починають миготіти всюди, в усіх серіалах, і це погано для глядачів: вони починають плутатися, де і що відбувається.

В мене в одному з тривалих проектів було 4,5 тис. акторів. Ми запрошували їх із Криму, Миколаєва, Одеси, Львова, Харкова — де є які театри, звідусіль звозили зніматися. Київських акторів реально малувато. Іноді потрібно зібрати 150 різних типажів, і деякі знайти неможливо. Доводиться підігравати, а це вже гірше.

Але ані ми з вами, ані вони не винуваті в тому, що так склалося історично: всі, хто мали можливість, їхали в центр, який був у Москві. Потрібен час, поки виросте нове покоління. Додайте 1990-ті — це більше десяти років повного провалу. Це те саме покоління, яке тепер мало би грати ролі середнього віку, і його не вистачає. Але нічого, впораємося.

Фото – Олексій Темченко

Галина Петренко, «Детектор медіа», 29 квітня 2016 року

18 лютого, понеділок, Синій зал Цикл «Наші співвітчизники у світовому кіно» ДЖОРДЖ МОНТГОМЕРІ / ЛЕЦ (1916-2000) Художній фільм «ДРУЖИНИ ОРКЕСТРАНТІВ»

19 лютого, вівторок, Синій зал Посольство Аргентинської республіки в Україні представляє художній фільм "НЕ ДОЧЕКАЄТЕСЬ!"

20 лютого, середа, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ Художній фільм «Кілер з гарантією»