f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Іван Кравчишин про комедію, цензуру та Спілберга

10.03.2016

У п’ятницю, 4 березня 2016 року в коломийському кінотеатрі “Стрічка” відбувся показ української комедії “Політ золотої мушки”. Презентували цей фільм-притчу сам режисер Іван Кравчишин, його донька Софійка – головна героїня, актори коломийського драматичного тетру, що зіграли в цьому фільмі. Подаємо бесіду Ірини Магас і Марії Баняс із режисером.

Скажіть, будь ласка, чому саме коломийські актори, не іншого міста чи може обласного центру, а саме така маленька, кажуть, провінційна Коломия?

Я би не сказав, що Коломия – це провінційне містечко, я би сказав, що Київ і Париж – провінційні містечка.

Питання в чому? Питання в тому, наскільки ми є щирі і відверті, і в нас є молоко свіжіше, воно ще пахне травою з полонини. Я думаю, що ми набагато ближчі до натуральності, ніж ті, які сидять в Києві і в Парижі власне.

Вони їдять пластмасу, і хай вони собі там тішаться, як дурний цвичком, якимись собі там досягненнями, але є питання того, що ви назад собі не запхаєте замість нігтя кусок пластмаси, чи шкіри не витягнете, як є в фільмах поставлено, це є натуральність. От питання натуральності в Коломиї більш щиріше і правдивіше, бо є відкритість емоції актора, тому в Коломиї я їх шукав, тому в Франківську, тому в таких західноукраїнських містах і містечках я хотів знайти оту емоцію, оту правдиву мову живу, яка є тут, на Західній Україні. Бо я сам західняк, із Західної України, з Галичини, власне.

Мені хотілося зняти кіно для нас, для Галичини і про нас. Мені не хотілося висміюватися або робити якимись недолугими людей, які тут живуть. Питання ходить про те, що ці люди є самодостатніми, а раз вони самодостатні, вони є вже завершені, вони є абсолютні. Те, що вони комусь не подобаються, те, що вони живуть на своєму рівні, це не означає, що вони є дальшими чи ближчими до неба, вони є самі собою. А ті люди, котрі сіпаються між небом і землею, котрі не можуть визначити своє місце, власне, то їхня проблєма.

Скажіть, будь ласка, чому фільм власне гумористичний, а не драматичний чи якийсь інший за напрямом?

Розумієте, по-перше, можна було зробити драму, трошки завести в дію взаємостосунків батька і доньки. Коли батько сильніше натискає, робить з неї там хлопця і це вже соціальна дуже велика драма, це була би фестивальна історія. Я би тоді дуже багато відсік глядача. Бо люди і так бачать отого складного, важкого матеріалу.

Я не говорю, що треба висміювати, я не говорю, що треба хіхікати і сміятися, бо це є фільм-притча, але в легкій формі, ми спеціально задумували так. Це набагато складніше ніж драматичні твори, тому що в фільмі-притчі гепнув когось по голові – всі почали плакати. Вже відразу висновок – по голові бити не можна! А вдарити по голові в комедії – всі починають сміятися. Як сказати, що по голові бити не можна? Розумієте? Тому це дуже складно в комедії сказати якусь дуже серйозну річ.

Це так як у Шекспіра, Гамлет виходить на сцену, витягує серце з грудей і починає читає монолог “Бути чи не бути”, трагедія, так? Гамлет виходить на сцену, витягає вилку з-за пазухи, гатить собі в зад і починає читати монолог “Бути чи не бути”. Комедія, бачите, вже смієтеся. Але зміст ніхто не залишав – “Бути чи не бути”. Він говорить ті ж самі слова. Тож це дуже складне питання. Я впевнений, що глядач сприйме. Просто майстерність актора, щоб не зробити хохму з цього, вона на декілька порядків вища, ніж в драмі.

Як сприймає сім’я  Вашу роботу, мабуть, постійні роз’їзди?

А вони разом зі мною, бачите, вона разом зі мною (показує на доньку. – Авт.), ми живемо в кіно, і це наша площина отака, в якій ми перебуваємо всі разом.

Тож постійно їздите ви і сім’я з вами, так?

Так, так, от, бачите, ми навіть їдемо в Слов’янськ в Донецьку область, там знімати, тож так само будемо, їдемо з дружиною туди, може й малу візьмемо з собою. Ми увесь час разом, тому що ми кіно – це не можна сказати, що це з 9 до 6, кіно – це eвесь час, ти як зайшов туда, це вже назавжди, воно тебе не відпустить. Так не можна сказати, от як там в фільмі про барона Мюнхаузена: з 10 до 11 там подвиг і так дальше, так не буває, ти постійно є в творчому процесі, ти постійно є в стані того, що ти шукаєщ, шукаєш, шукаєш, знаходиш, знаходиш, знаходиш.

Що призвело до того, що Ви потрапили в кіно, може щось з дитинства?

Ну, якщо я скажу, що впав на голову – це буде смішно, якщо скажу, що мої батьки незрячі, то це буде трагедія, що вони незрячі, а я хотів побачити. Тобто є масса речей, які складаються довкола, і потім воно тебе підсуває до того стану, коли ти маєш щось творити. Неважливо, що ти робиш, чи ти є кухарем, чи ти є шлюсарем, чи мастиш хліб смальцем, головне – як щиро ти це робиш, оце саме основне. Мені вдається знімати кіно, але я абсолютно не чую ніякої різниці між собою і тим дядьком, у якого я смачну їм їжу, чи тим дядьком, котрий видоїв корову і дав мені парного молока, чи, вибачте за слово, вбивцею, котрий професійно вбиває – це є питання щирості, не половинчастості. От саме найбільше зло у нас – це половинчастість, ми боїмося бути щирими. Ми мімікруємо, ми когось мавпуємо, ми когось намагаємося скопіювати, натягнути на себе чужі шати, але ми забуваємо бути собою, бути щирими.

Як ви гадаєте, кіно має зараз великий вплив на світ?

Воно має, воно мало і буде мати шалений вплив.

А чи є зараз сильна цензура?

Цензура? Гроші. Гроші – це найбільша цензура. Зараз, слава Богу, з’явився Інтернет, який крошить цю цензуру грошей. Думаю, спеціально для цього і був придуманий Інтернет, щоби трошки вийти з цієї опіки грошей. Тому що гроші наробили вже не стільки зла, скільки вони залізли в голови кожного, ну, вони й були, але кіно дуже сильно монетизувалось, а зараз воно виходить з цього поділу.

Спочатку кіно було таким творчим, там було дуже багато таких цікавих речей, знахідок, а потім воно так монетизувалось, комерціалізувалось, що просто нереально було створити щось своє. Зараз всі думають – підуть на це глядачі чи не підуть. Яка різниця! Будь щирим! І не думай про глядача!

Напевно, людина має мати багато коштів, щоб так робити?

Зараз не треба багато коштів, треба хорошу ідею і бути щирим. Звісно, що, якщо ти хочеш бути Спілбергом і щоб в тебе на кріслі було написано “Спілберг”, щоб в тебе в титрах було написано “Спілберг”, щоб в тебе на машині було написано “Спілберг”, то це інше кіно.

Кажуть, що коли Спілберг прокидається, має звичку щоранку писати як мінімум 10 сторінок тексту. Чи є у вас якась така звичка?

Я, по-перше, не вірю, що так можна, нема йому що робити, лиш 10 сторінок тексту писати, та в нього пальці зітруться. Це журналісти, які хочуть прикрасили, щоб читач ту качку під тим соусом з’їв, чи пекінську чи коломийську, вони придумують такі всякі небилиці. Це навіть фізично за цілий день написати дуже важко.

Таке саме, як Цезар вмів робити 5 справ одночасно, та це така брехня, що просто нереально, ану запхайте собі в писок дві ложки. Зможете? Та не зможете, можна тільки одну ложку впхати, то як це робити 5 справ?! Ну от фізіологічно як це можна зробити, але ми придумали історію надлюдини: Цезар робить 5 справ відразу! Не вірте в надлюдей – вірте в себе!

Чи є якісь забобони? Чого не можна робити на знімальному майданчику, бо інакше буде зле?

Є. Є такі питання, як насіння не їсти, але, знову ж таки, це все з практичної точки зору, і не можна, щоб сценарій впав і ще щось.

От уявляєте – кожен буде жерти насіння на майданчику, а як цього позбавитись, щоб не їли? Треба їх налякати чимось. Якщо їж на майданчику – у тебе не вийде роль. І всі відразу забобонні, от і чистий спокій.

Як заставити нормально відноситися до своїх робочих процесів – якщо впаде сценарій, він більше не зніметься. І вже всі носяться з сценарієм, всі дуже уважні. Для цього придумують всі такі качки. Людині легше боятися, ніж не боятися.

Де проходили зйомки “Польоту золотої мушки”?

Знімали у Верховинському районі і знімали в Добромилі в Львівській області, ми дуже довго вибирали, були і у Закарпатській області в Ужгородському районі, у Міжгірському, Рахівському районі, у Великоберезнянському районі, в Самбірському, у Верховинському і у Косівському районах. Вибрали Верховину, бо там гори так відкриті. Там була така дуже гарна ситуація саме з гуцулами, там божевільні гуцули, які нам допомагали. Нам дуже повезло, нам Бозя поміг.

Наприклад, нам казали люди, які знімали інший фільм, що, холєра, такі напасні люди, що просто спасу нема, обдирають, ціну не можуть собі скласти і так дальше. Нам, навпаки, все допомагали, все приносили, годували дуже смачно, нас возили. Я би гріх мав, якби сказав, що було зле.

Є такий прекрасний чоловік, називається Дмитро Сенітович, він в мене був постановником. Він живе в селі Ходак у Верховинському районі. Та якби не ці чорти, як їх інакше можна назвати, бо вони чорти, у них все горіло в руках, я би не побудував 16 об’єктів.

Все було просто несамовито красиво, і таких людей навколо мене було дуже багато

Чи завжди актори слухали чи бували суперечки між Вами і акторами?

А я з ними не сперечався, я просто напросто доводив ситуацію до того, поки не було так, як мені було потрібно, але щоб вони це зрозуміли.

Бо це як пружина, ти повинен постійно її тримати, якщо відпустив то вона гоп і ввійде. Треба зробити так, щоб цієї пружини не було, щоб людина сама керувала цією пружиною, тоді є цікаво. А коли кожен має свою пружину, тоді виходить оця красива гармонія, оце от кіно. Тому мені здається, що акторам, які працювали, створили умови, щоб вони були самі собою і фактура, яку вони несуть, якою Бозя нагородив, вона якнайяскравіше була представлена.

От, наприклад, матінку другу грала актриса коломийського театру. Яка вона виразна! Ми спеціально придумували ракурс, щоб оцей от вираз обличчя і оце здивування, котре ви зараз побачите, щоб вона розвернулась і сказала “Слава Йсусу Христу”. І це далі просто випадає в осад, тому що така виразність, вона може бути тільки в людей, які є щирі, вони є непересічні, вони не бояться самі собою бути.

А коли актор хоче сподобатися – він хоче бути схожим там на Брандо чи на Софі Лорен. Для чого мені та Софі Лорен два рази?! Воно мені треба? Мені треба ту актрису, яка є неповторна. От так от.

Розмовляли Ірина Магас та Марія Баняс, Коломия, 8 березня 2016 року