f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Сніжана Потапчук про фільм «Поверни мені ім’я»: Ми показуємо війну, яка негарна, неромантична

29.02.2016

27 лютого 2016 року на телеканалі "UΛ:Перший" відбулася прем'єра документального фільму "Поверни мені ім’я" про тих, хто їде у зону конфлікту повернути додому зниклих безвісти військових, щоб замість порядкового номера загиблий знову міг мати свою історію, родину, ім’я. 

Напередодні показу режисер фільму Сніжана Потапчук розповіла "UΛ:Першому" про пошуковців, які роблять свою справу не заради слави, про війну, яка має різні боки та історії, які не лишать байдужим нікого.

Сніжана Потапчук: Фільм "Поверни мені ім’я" – це продовження проекту "Я – війна". Ми й далі досліджуємо людину на війні і війну всередині людини. Перша стрічка була присвячена солдату, який іде захищати, друга – медику, який іде рятувати, а третій фільм – це розповідь про тих, хто йде на війну, щоб повертати. Це особливі люди, які не беруть зброї чи скальпелі у руки – пошуковці. Для них важливо зовсім інше – вони повертають імена солдатам, їдуть в зону АТО без зброї, без бронежилетів, заїжджають на окуповану територію і повертають наших зниклих безвісти військових.

Цей фільм – про специфіку роботи пошуковців, про їхні відчуття, бо на таке піде не кожен. Людина з вулиці не зможе просто поїхати на розкопки: навіть якщо витримає фізично, морально – навряд чи вдасться. Пошуковці – це люди, у яких дуже жорстка внутрішня стійкість і чітка мотивація. Такі от чоловіки з великої літери й жінки, які допомагають їм долати психологічні проблеми і триматися в одній команді. Їхня робота – це ще один зі штрихів війни, про який люди повинні знати. Пошуковці – це волонтери, і їдуть у зону АТО, щоб виконати найважче завдання – відшукати й повернути батькам їхнього сина, повернути солдатові ім’я.

Щоб табличка з номером стала іменем, вони працюють на окупованій території, в Іловайську, Савур-Могилі, Дебальцевому, на 32-му блокпості та інших місцях, де були бої. Там хлопці проводять ексгумацію, виїжджаючи спеціальними експедиціями. Тепер, коли минуло півтора року, доводиться працювати уже з лопатами. Тіла загиблих не на поверхні, як правило, вони уже прикопані. Тобто їхня робота – розпитати місцевих мешканців, знайти потрібну інформацію, а потім уже виїхати на місце.

Люди, які роблять цю справу, заслуговують, щоб увійти в історію. Чесно кажучи, ми зі знімальною групою дійшли до того, що отримали дозвіл у Генеральному штабі Збройних Сил, щоб заїхати на окуповану територію разом із пошуковою експедицією і знімати. Нам вдалося переконати Генштаб: документаліст теж повинен бути присутній під час пошуку та ексгумації загиблих військових. Нам дали такий дозвіл, але тут уже я вирішила спинитися. Ми самі побували в полоні і неодноразово у дуже слизьких ситуаціях, де кожне слово, неправильний жест чи погляд можуть стати приводом, що тебе або когось поруч із тобою можуть позбавити життя. Зваживши все, ми вирішили цього разу не їхати на окуповану територію, щоби не підставляти пошуковців.

У них величезний професійний досвід за спиною, вони ексгумують тіла і фрагменти воїнів Першої і Другої світових воєн. Наші герої – доволі відомі у колах пошуковців люди. Вони – як спецназ, який дуже довго готують. Ми не хотіли перекреслювати всю їхню роботу. Можна уявити ситуацію: ми заїжджаємо на окуповану територію, один блокпост проїжджаємо, але навіть якщо є домовленість – на іншому можуть виникнути різні непередбачувані ситуації, і камера може стати причиною того, що вся пошукова експедиція потрапить у підвал. Тому ми зупинились і не поїхали. Хоча мені як документалісту, звісно ж, дуже хотілося зафільмувати роботу пошуковців.

Пошуковці самі говорять: "Ми з мертвими не воюємо". Окрім 212 тіл наших військових, вони повернули 70 загиблих ополченців. Більшості нашим хлопцям завдяки ДНК-експертизі вдалося повернути імена. Решта – поховані у Запоріжжі та Дніпропетровську як поки що тимчасово невстановлені. Але ми сподіваємося, що й вони незабаром повернуться додому і їх вшанують належним, гідним Героя чином. Пошуки, звісно ж, тривають до сьогодні. Коли пошуковці знаходять тіло, обов’язково описують усе, що при ньому, бо кожна деталь може допомогти повернути ім’я. У фільмі є лист, який написали дочка і дружина військовому, там слова "Тату, ми тебе чекаємо і любимо", ми взяли його у фільм. Ніхто на війні не робот, усі – живі люди.

Фільм побудований на унікальній хроніці – відео нам дали пошуковці. Зокрема Павло Нетьосов надав кадри, які знімав у Іловайську і Савур-Могилі під час експедицій восени 2015 року.

Їхня робота не закінчується тоді, коли завершуються зйомки фільму, все це – не на камеру. От у чому ще цінність – знайти людей, які не є медійними обличчями і просто засукавши рукави роблять свою справу. Ми записали інтерв’ю з тими волонтерами, які на камеру взагалі ніколи не говорили. Їм неважливо, покажуть їх чи ні, їхня скромність проявляється у професіоналізмі. Вони щодня – доки ми розмовляємо, зробили фільм і готуємо ще один – сідають у машину і їдуть добувати інформацію, знову шукати. Вони цим живуть, як самі розповідають: "Результати – це вже наше повітря". Я вважаю, у них дуже благородна справа.

У голові слайдами пролітали фрагменти війни, обличчя загиблих друзів, запах крові, коли я ввечері дивилася відеохроніку і фотографії, які мені передав Паша. І я вирішила не робити фільм, бо психологічно дуже тяжко стикатися з війною знову і знову. У мене й досі у телефоні номери загиблих хлопців… А потім зустріла маму одного з військових, який загинув у Іловайську, і вона мені розповіла, як шукала свого сина. Спробуйте зрозуміти горе мами, якій сказали: "Ми не знаємо, де ваша дитина". Вона готова була сама ходити по цих посадках і шукати, а тут розповіла мені, що тільки завдяки пошуковцям їй вдалося повернути свого сина додому. Тоді я зрозуміла, що ні – мені потрібно переступити свої емоції, але зробити фільм, щоб люди знали – є ті, хто готовий ризикувати своїм життям, заходити на окуповану територію, знаходити спільну мову з усіма – поза політикою.

Герої фільму – волонтери-пошуковці гуманітарної місії "Чорний тюльпан" та Військово-історичного музею України "Евакуація–200". Ці дві групи на сьогоднішній день єдині, хто шукає, ексгумує й повертає додому тіла зниклих безвісти наших хлопців. Анатолій Золотарьов, Сергій Тарасенко, Петро Найдюк, Андрій Ігнатенко, Олександр Русін і решта хлопців не ховають своїх облич. Жінок на окуповану територію вони не беруть, але Оксана Толкачова описує тіла і все, що повертається з ними на базу, психологічно допомагає хлопцям. З нею ми познайомилися, коли знімали фільм про Корюківську трагедію ще 2013 року, вона сама з цього міста у Чернігівській області. Усі пошуковці один одного знають ще з розкопок Першої і Другої світових воєн. У них є свої організації пошуку. Із військово-історичного музею ми спілкувалися з Валентином Ващуком, Вадимом Маштабеєм, Леонідом Бондарем. І звісно ж, Павло Нетьосов дав нам увесь свій відеоархів, фрагменти з якого з’являються протягом усього фільму.

Про це мало говорять, але саме так починається фільм: після Іловайська для того, щоб забрати загиблих хлопців, була сформована група, яку очолив полковник Ігор Палагнюк. Кілька офіцерів, полтавські медики, кілька звільнених із полону солдат зібралися і поїхали в Іловайськ. Тоді вони забрали 188 тіл, але потім інша сторона заборонила в’їзд на окуповану ними територію саме військовим. Тоді й звернулися до пошуковців.

Ми записували інтерв’ю між експедиціями пошуковців – по гарячих слідах, як тільки вони приїжджали, коли це все ще в їхній пам’яті. Було кілька редакцій фільму – ми з оператором Світланою Коваль, звукорежисером Сергієм Ачиняном, графічним дизайнером Юрієм Анісімовим зробили один варіант, потім – інший. Він змінювався не глобально, але ми його тричі редагували, чи можна той чи інший фрагмент показувати, чи не рано ще, може, глядач ще не готовий. Водій знімальної групи Юрій Кузьменко також натерпівся.

Ми показуємо війну, яка негарна, неромантична. Смерть і стан загиблих – це некрасиво. Це важко – зробити фільм таким, щоб людина не перемкнула на другому кадрі, бо страшно, а лишилася дивитися далі. Ми вирішили, що більш жорсткий фільм робитимемо, коли за кілька років у пам’яті людей почнуть затихати емоції, щоб знову нагадати і викликати реакцію на розуміння того, що хлопці йшли і гинули за великі ідеї Незалежності України, заради нас із вами. Варто розуміти, що ми назавжди у боргу перед тими, хто віддав своє життя за нас. І це не пафосні слова – це реальність. У фільмі пошуковці відкривають нам свою душу і діляться своїми враженнями та переживаннями, вони не соромляться, не ховають емоцій – у фільмі по щоці у чоловіка тече сльоза. Це говорить про те, що він не просто як професіонал їде у експедицію. Він їде туди перш за все як небайдужий.

"UΛ:Перший", 26 лютого 2016 року

10 грудня, понеділок, Червоний зал

10 грудня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД» (І серія)

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»