f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Українські продюсери «Зими в огні»: «Оскар» нашому фільму буде визнанням України

28.02.2016

Продюсери українського номінанта на «Оскар» – про реакцію західної публіки на кінохроніку Майдану.

Надія Заварова, Cultprostir

Українські сопродюсери «Зими в огні», Ліна Клебанова та Костянтин Ігнатчук, з перших днів революції були на Майдані: багато в чому завдяки стрімам і трансляціям, ініційованим тоді волонтерами каналів «Спільнобачення» і UkrStream.TV, Україна і світ дізнавалися про те, що відбувається на головній київській площі.

Революція стала невід'ємною частиною їхнього особистого і професійного досвіду, найсильнішим потрясінням і переживанням, тому не дивно, що в один прекрасний день вони вирішили показати всьому світу хроніку подій, поділитися із глядачами своїм Майданом.

28 лютого стане відомо, чи отримає картина «Зима у вогні: Боротьба України за свободу» «Оскар», але головна перемога відбулася тоді, коли фільм став завойовувати широку світову аудиторію.

Чим привернув до себе продюсерів Netflix український документальний фільм, чи радіють українські колеги оскарівській номінації «Зими в огні», як революційні кадри потрапили на очі улюбленого монтажера Девіда Фінчера – про все це творці «Зими в огні» розповіли Cultprostir. А десь над бульваром Сансет тепле каліфорнійське сонце зігріло дівчинку в віночку, ковзнуло по щитах беркутівців, і Голлівуд занурився в сон, мріючи про «Оскара»: давно банери українських фільмів не гостювали так довго на Фабриці Мрій.

Готуючись до нашої бесіди, я дізналася, що існують дві версії «Зими в огні». Розкажіть, будь ласка, як таке можливо?

К. І.: Фактично, це не дві версії. Це один і той же фільм. Просто був перший, чорновий варіант монтажу, хоча ми довели його до кінця, до екранної версії, і він більше відображав наше бачення подій, скажімо так, бачення української групи, яка працювала над ним. Адже ми були на Майдані, варилися в цьому, все це пережили, і, відповідно, деякі речі були для нас абсолютно зрозумілими. А для західного глядача вимагали пояснень.

Наведіть приклад того, що було незрозуміло для західної публіки.

Л. К.: Коли ми змонтували фільм і він повинен був потрапити на фестиваль у Торонто, представники кінофоруму сказали: «Ми не розуміємо, хто такі тітушки, чому у вас каструлі на головах, чому дзвонять дзвони Михайлівського собору».

Я вже не кажу про те, якою далекою була західна публіка від політичних проблем України. А оскільки ми знімали фільм в основному для того, щоб світ дізнався про Майдан і зрозумів його причини, ми, частково наступивши на горло власній пісні, перемонтували картину, дуже сильно спростили її, ввели певні роз'яснювальні елементи. Вони, звичайно, вплинули на стилістику стрічки, вона відійшла від артівського сприйняття ситуації до радше інформування про неї.

Але ми вважали, що саме такий фільм необхідно зробити, тому для перемонтажу картини з Британії була запрошена дуже сильна група фахівців, яку очолив знаменитий режисер монтажу Енґус Волл, який отримав премію «Оскар» за монтаж фільмів Девіда Фінчера «Соціальна мережа» і «Дівчина з татуюванням дракона» і ще працював над документальною картиною «Площа Тахрір».

Як ви оцінюєте роботу Волла в «Зимі в огні»?

Л. К.: Як мені здається, це абсолютно блискучий монтаж. Енґус, будучи представником західного світу, людиною, не зануреною в події на Майдані, зумів поглянути на все, що відбувається в кадрі, трохи збоку, побачити Майдан в іншому ракурсі, завдяки чому картина віднайшла нове обличчя.

Як ви думаєте: йому, людині, далекій від українських реалій і революцій, вдалося передати емоцію, атмосферу Майдану?

Л. К.: Уже під час перегляду першого драфту картини фахівцям було зрозуміло: це об'ємний, глибокий матеріал. Відразу можна було побачити масштаб, відчути ступінь батальності. Енґус приголомшливо працював. У нас же було близько півтори тисячі годин хроніки, і він скрупульозно розбирався в матеріалі, розписав його по днях. І головне – він відчував динаміку і нерв, а для монтажера це найважливіше. У матеріалі було багато трагічних, важких моментів. Ми намагалися не перенаситити ними картину, тому що все-таки вона розрахована на широкого глядача, на західну публіку, а добивати її трагедійністю не хотілося. Натомість прагнули розповісти про ситуацію в цілому, і монтаж був нашою лексикою. Думаю, в Енґуса могла б бути і власна номінація на «Оскар» за монтаж.

К. І.: Ми з самого початку хотіли зробити хроніку Майдану. Для цього взяли свої кадри UkrStream.TV, незалежних стрімерів, операторів, матеріали радіо «Свобода», «Спільнобачення», «Еспрессо ТБ», «5 каналу», архіву прес-центру Майдану. Ми не прагнули створити, знайти нові смисли або висловити якісь теорії – хотіли тільки відібрати з усього матеріалу те, що відображає суть і хронологію подій.

Ви казали, що повинні були внести певні зміни в фільм, щоб зробити його зрозумілим західній публіці. А що для вас було дуже важливо зберегти? Від чого ви б ніколи не відмовилися?

Л. К.: Для нас важливо було зуміти передати емоційний стан Майдану. Більше того, розповісти глядачам про погляд на події громадянського Майдану. Адже в картині практично немає політиків. Всі хлопці, яких ми інтерв'ювали, пройшли Майдан і пропустили його через себе. У кадрі – їхнє емоційне ставлення до революції. Це справжня, щира реакція на події. Інформаційна складова – додаток до цієї живої емоції.

К. І.: Дуже важливим було те, щоб західний глядач, який перебуває поза нашим контекстом, зрозумів причинно-наслідкові зв'язки Майдану. На Заході ж була дуже активна проросійська пропаганда: говорили, що це змова, все на Майдані куплено. Ми хотіли на конкретних прикладах і персонажах показати, що це була революція людей.

Пригадуєте, на барикаді, яка виходила на Європейську площу, висів банер: «Зрозумійте: нас дістало!» І це була загальна емоція. Ми хотіли її передати. Показати, що у громадян не було іншого вибору: або підкоритися і стати рабами, або йти до кінця. Ніхто не хотів вмирати і йти під кулі, але Рубікон було перейдено.

А коли, на ваш погляд, було перейдено Рубікон?

К. І.: Тоді, коли влада побила студентів.

Л. К.: Ще для нас дуже важливо було розповісти, чому ж це, власне, Революція Гідності; показати, як звичайні люди з нашого повсякдення – не фанатики, не борці – вийшли і ризикували життям заради збереження почуття власної гідності.

Як вам здається, західний глядач вас зрозумів?

Л. К.: Думаю, так. У Вашинґтоні, коли ми показували фільм конгресменам, одна з глядачок сказала: «Ми живемо в цьому щодня, і тому втратили здатність відчувати всю значущість свободи. Ваш фільм нагадав нам, як це життєво важливо. І стало ясно, за що Україна віддає життя».

Тобто завдяки вашому фільму свобода і почуття власної гідності знайшли для американців екранне втілення і стали майже відчутними на дотик?

Л. К.: Так, вони звикли до свободи, через що не відчувають до кінця її цінність.

К. І.: Вони з цим народилися, живуть із цим і не уявляють, як може бути інакше.

Чи змінилося ваше уявлення про свободу після Майдану?

К. І.: Я можу сказати про себе і своїх друзів. Уявлення і відчуття не змінилися, тому що ми і до Майдану відчували себе вільними людьми. Саме тому Майдан і стався. Люди відчули, що закручуються гайки, ситуація погіршується, і вирішили протистояти цьому.

Як ви ставитеся до сьогоднішньої, постмайданівської ситуації в Україні?

К. І.: Звичайно, після Майдану все не стало рожево-казковим. Звісно, це дуже складний процес, всюди багато корупції, перешкод, складнощів. Але навіть, незважаючи на всі сьогоднішні голоси про те, що даремно був Майдан, скажу: зовсім не дарма. Країна змінюється. Влада все ж починає розуміти, що повинна реагувати на думку людей. І про це теж наш фільм.

Л. К.: Ще до Майдану ми відчували, що країна занурена в болото. А під час революції ми побачили багато світлих людей, і це вселило надію. Адже ми на Майдані з першого дня, і відчували, що в кожному живе внутрішня свобода, яку просто неможливо зрадити або цинічно побити, як це зробила влада.

І навколо з'явилося багато людей зі схожими відчуттями. Ця єдність збереглася досі. Почуття, що ти не один, що є люди, які поділяють твоє світосприйняття, – все це згодом переросло і у волонтерський рух, в рух реформаторів.

Стало ясно: гідність – це відчуття не однієї людини, а нації. І це те, на що сьогодні може опертися самоідентифікація України – на почуття власної гідності.

Розкажіть про вашу роботу і стріми на Майдані.

Л. К.: "Спільнобачення" виникло ще до революції як громадський телепроект, і ми вийшли транслювати в найпершу ж ніч. Ми поставили камеру, сигнал йшов з комп'ютера, накритого плівкою. Трансляція велася цілодобово – і, до речі, не тільки заради інформаційного потоку, а й для безпеки всіх, хто там був. Потім наші хлопці-стрімери ходили по периметру Майдану, по барикадах. Трохи пізніше ми побачили, що ще ведуться стріми, але вже із позначкою «Укрстрім»: там вже працював Костя.

К. І.: Ми підключилися до трансляції трохи пізніше, буквально на пару днів. Тоді стрімерський рух так швидко поширювався, тому що інформації катастрофічно не вистачало. Ми транслювали в прямий ефір все, що відбувається – цікаво і важливо було показувати все в режимі реального часу. Досвід таких трансляцій ми отримали, коли працювали на «5 каналі» в дні Помаранчевої революції.

У 2004-му Роман Скрипін сказав: «Ми усвідомили, що не можемо виключати камери, тому що від цього залежить безпека людей на Майдані». І власне в 2013-му ми зрозуміли це теж.

І коли на наступний ранок після побиття студентів я дивився у вікно готелю «Україна», де у нас стояла камера, і побачив, як комунальники змивають кров, у мене волосся заворушилися. Колеги отримали запис, подивилися, а там: темні тіні, нічого не можна було розібрати. Ми зрозуміли, що повинні не просто показувати, а робити це в гарній якості: взяли тоді планку транслювати в HD якості: дуже нам в цьому допоміг Олексій Кашпур; роздавали безкоштовно сигнал, який брали телеканали всього світу: BBC, CNN, ERURONEWS, німецькі телеканали, російський канал «Дождь». Для нас завжди була важлива об'єктивна фіксація всього, що відбувається, без коментарів.

Як у картини з'явився режисер Євген Афінеєвський?

Л. К.: Женя був на Майдані, але там ми з ним не перетиналися. Вийшли на нього і зустрілися, тільки коли шукали шляхи на Захід. Тоді я говорила західним продюсерам: грошей у нас немає, апаратури мізер, і ось-ось почнуть розбирати барикади, ми втратимо натуру, треба знімати негайно. Пам'ятаю: проговорили з Женею години три по скайпу, і через два дні він уже був у Києві і ми вийшли знімати інтерв'ю. Це були березень–квітень 2014 року.

К. І.: А потім майже три місяці ми практично жили в монтажній.

Як ви вмовляли стрімерів віддати вам матеріал для фільму?

Л. К.: Ми прекрасно знали всіх, хто був і знімав на Майдані. І нас всі знали: була величезна довіра одне до одного. Коли ми сказали, що хочемо зробити повнометражне кіно, всі погодилися брати участь. Тобто це була крауд-сорсингова ініціатива: все робилося просто для того, щоб бути реалізованим, зробленим. Для творчого процесу України це унікальна ситуація. Як і той факт, що з погляду об'єднання в картині професійного й аматорського відеоматеріалу – це унікальний проект. Прикметно, що його дарує світу не Німеччина, не Англія, не США – найбільш креативні в кіно товариші – а це робить Україна.

К. І.: Хочу додати: найважливіше, що це, в першу чергу, український фільм, створений українськими авторами, творчою групою, стрімерами, волонтерами. Британці та американці допомогли передати цю історію світу, але створили її ми, українці. Тому хочу згадати моїх колег: Павла Пелешка, Юрка Іванишина, які знімали з нами і працювали над фільмом – зараз вони в АТО, куди пішли добровольцями.

Л. К.: До речі, хлопці пішли на фронт з власною апаратурою, з якою знімали на Майдані. А Галя Садомцева, ще один наш співпродюсер, досі ходить з осколком. Її поранили, коли почали стріляти на Грушевського по журналістах і медиках: поруч із нею розірвалася граната.

Ви підтримуєте зв'язок із хлопцями? Як на них вплинув фронт?

К. І.: Ті, хто перебуває на фронті, більш радикально сприймають все, що тут відбувається. Але вони залишилися прекрасними, добрими, чуйними людьми. Хлопці не випали з життя, у них є нові ідеї, творчі задуми, проекти.

Л. К.: Це питання радше їм слід поставити. Нам складно про це міркувати. Звичайно, хлопці змінилися. У них, як у всіх нас, був дуже важкий емоційний період. Потім, звичайно, пройшов процес адаптації.

У фільмі на мене сильне враження справив епізод, де дівчина-медик каже, що через великий потік тяжкопоранених їй доводиться приймати рішення, кому припинити надавати допомогу, кого визнати мертвим, щоб встигнути врятувати іншого. А які сцени особливо вражають західну публіку?

Л. К.: Емоційно на них більше впливають епізоди, коли стріляють на Грушевського і коли у них на очах гинуть люди. Глядачі звикли до таких речей в художньому кіно, але не в документальному.

А які сцени вражають особисто вас?

Л. К.: Для мене поворотним моментом Майдану було побиття студентів. І цей епізод в картині незмінно змушує плакати, адже це була невиправдана, тупа жорстокість. До речі, реакція публіки в Америці й в Канаді однакова: глядачі плакали і зустрічали фільм оплесками, що означає: вони з нами солідаризувались – і це головна наша перемога.

К. І.: В основі сюжету – спогади учасників подій, що робить все виключно живим, щирим і емоційним. Для мене найважчим у роботі над фільмом була необхідність за монтажним столом весь час повертатися до пережитого. Щоразу це було потрясінням, і психологічно це дуже складно.

Л. К.: У нас теж багато спогадів. Я, наприклад, побилася на Майдані.

Дуже цікаво. Розкажіть, з ким і через що?

Л. К.: Ми знімали Ромку: він якраз розповідав, як робить коктейль Молотова. І тут поруч з'явилася дівчина і теж почала знімати. Я її раніше не бачила, тому запитала, для кого знімає. Відповідь була грубою і незрозумілою, і сама панночка здалася мені вкрай підозрілою. Це вже був тривожний час провокацій. Я відразу представила, як російський телеканал розповідає чергову історію про розіпнутих немовлят, а вона ще візьми та й скажи мені: «Відвали! Я працюю». На цьому мене переклинило, і я на неї накинулася. Нас розтягували афганці.

Дізналися після бійки, звідки дівчина?

Л. К.: Виявилося, вона наша, студентка з університету Карпенка-Карого.

Як у житті фільму з'явився Netflix?

Л. К.: Змонтувавши перші драфти, ми стали пропонувати картину великим студіям. Відгукнувся Netflix: їм формат нашого фільму особливо цікавий через те, що вони ведуть мовлення в Інтернеті.

Який вплив мав Netflix на долю й успіх «Зими в огні»?

Л. К.: Вплив цей величезний. Вони вклали дуже багато в промоушен. Без них була б неможлива успішна фестивальна доля картини.

Думаєте, номінації на «Оскар» без Netflix теж не було б?

Л. К.: Безперечно. Адже це індустрія, де успіх і визнання багато в чому залежать від маркетингу і піару, а все це Netflix забезпечили картині у повному обсязі. Наші постери і банери були всюди: в Нью-Йорку, Вашинґтоні, Лос-Анджелесі. Уявляєте: йдете по бульвару Сансет, а там наша дівчинка у віночку на банері «Зими в огні».

Завдяки Netflix у «Зими в огні» широка аудиторія – відомо, скільки людей вже подивилися фільм?

Л. К.: Чотири мільйони глядачів, які подивилися картину офіційно, і, звичайно, незліченні піратські скачування.

Чи є якийсь відгук на фільм в інтернет-аудиторії?

К. І.: Один глядач писав, що вирішив ввечері трохи подивитися фільм під коньячок, а на ранок збирався додивитися. Не вийшло, додивився до кінця. Особливо для тих, хто не переживав Майдан особисто, перегляд фільму – це шок, тому що можна читати, дивитися репортажі, але коли все зібрано і сконцентровано в одній картині – це справжній згусток емоцій.

Л. К.: Точно знаємо, що «Зиму в огні» подивився Азаров і навіть публічно висловився про картину.

Правда? І що ж сказав Азаров?

Л. К.: Що все було не так, а автори куплені.

Netflix, як будь-яка американська компанія, уважно стежить за дотриманням авторських прав. Як вирішується це питання у випадку з вашим фільмом, де маса безіменних авторів стрімів?

Л. К.: Всі стрімери «Спільнобачення» з першого дня знали, що працюють заради спільної справи, на громадських засадах. За час Майдану ми транслювали матеріал порядку трьохсот людей – імен багатьох із них ми навіть не знаємо. У тирах вказано 28 операторів – це ті, хто знімав з нами інтерв’ю, і ті, кого ми змогли ідентифікувати і згадати.

А як справи з вашими авторськими правами?

Л. К.: Ми відмовилися від авторських прав, щоб дати картині життя на заході. Всі права на фільм передано Netflix.

Тобто Netflix можуть, якщо захочуть, перемонтувати картину?

Л. К.: Можуть, але не стали. До слова, якби вони спробували змінити основну ідею фільму і, наприклад, ввести в картину політиків, ми б були проти.

Вони намагалися внести подібні зміни?

Л. К.: Ні.

К. І.: Netflix – це комерційна структура. Їм не до політики. Якщо вони бачать, що матеріал хороший, навіщо вони будуть його переробляти? Ось вони і не стали.

Як оточення та колеги-кінематографісти відреагували на вашу оскарівську номінацію?

К. І.: Ми просто взяли на себе менеджерські функції, щоб дати картину світові, але це все одно спільна робота, тому люди вітають, радіють щиро, мені приємно, що вони вважають це своєю особистою перемогою.

Л. К.: Для колег ми в деякому сенсі вискочили, як чортик із табакерки, тому було здивування, цікавість. Вони порівнювали наш фільм з «Майданом» Лозниці. Але у Сергія фільм – це художнє висловлювання, а для нас це позиція громадянського Майдану, частиною якого ми були.

А ви, Костянтин, стали б порівнювати «Зиму в огні» та фільм Лозниці?

К. І.: У Лозниці авторський погляд на певні аспекти революції, він вибрав один ракурс. Ми з самого початку не робили фільм як художнє висловлювання. Нам було важливо зберегти хроніку і зробити її зрозумілою для глядача.

Повернемося до «Оскара» – як ви дізналися про номінацію?

К. І.: Я працював, коли стало відомо про номінацію: дізнався про неї з привітань колег і друзів.

Л. К.: Я теж.

Якою буде ваша реакція на перемогу в оскарівській гонці?

Л. К.: Те, що ми потрапимо в лонг-ліст, було в принципі зрозуміло, але номінація – це чудово, адже такого масштабу картина на документальному, хронікальному матеріалі не так часто з'являється. При цьому ми відчували політичний прихований сенс і розуміли, що номінація – це кілок у глотку російської пропагандистської машини. Номінація справила враження, адже це питання не тільки і не стільки художньої цінності фільму, але підтвердження визнання України і подій Майдану світом. Те саме можна буде сказати і про перемогу, якщо вона буде.

К. І.: Не можна переоцінювати художню цінність фільму. Все-таки це хроніка, знята і професіоналами, й аматорами. Просто вона, так би мовити, «грамотно упакована». Фільм бере подіями, своєю достовірністю. Якщо трапиться перемога, то це буде визнання майданівського шляху України.

Л. К.: Так, визнання України. І, до речі, в першу чергу – не політичне, а людське, тому що у випадку з «Оскаром» кіноакадеміки, як мені здається, не реагуватимуть на політичну ситуацію, вони будуть реагувати на людську історію, здатну викликати живі, сильні емоції.

Згадуючи вашу репліку про безпеку людей перед включеною камерою, хочу запитати: коли-небудь на Майдані вам хотілося вимкнути камеру?

К. І.: Ні. Ніколи. Більше того, це була принципова позиція. Це була безперервна трансляція, Майдан без купюр. І якщо згадати події 11 грудня, то не в останню чергу завдяки нашому ефіру багато людей прийшли на Майдан.

Л. К.: У нас була унікальна ситуація. Ми транслювалися через американський сервіс «Юстрім», і в один прекрасний день нам від них прийшов величезний рахунок на 200 тисяч доларів за послуги. А ми говоримо: «Хлопці, у нас революція!» Команда «Юстрім» навіть не очікувала, що її послуги можуть мати таке громадянське значення, і не стала вимагати оплати рахунків.

На той час ми вже робили стріми різними мовами – польською, італійською, німецькою. До нас приходили волонтери, допомагали перекласти матеріал, і він тут-таки йшов у мережу, в ефір. По всьому Майдану ходили наші стрімери з айфонами, до яких скотчем примотують акумулятор і модем – виходив пристрій для трансляції. По суті, Майдан створив цілий стрімерський рух, а трансляції стали невід'ємною частиною протестних демонстрацій в усьому світі. Наприклад, у Бразилії та Вірменії.

З кимось зі стрімерів, кому довелося знімати під час громадянських заворушень в цих країнах, ви ділилися досвідом?

Л. К.: Так, з нами зв'язувалися стрімери під час протестів у Вірменії. Ми склали інструкцію – залили в Інтернет ролики, як із підручних засобів зробити стрімерський пристрій, наш досвід їм дуже став у пригоді.

Знімаючи на Майдані, ви відчували, що рано чи пізно почнеться кровопролиття?

Л. К.: Я розуміла, що на певному етапі силова історія почнеться, але було дивно, що два місяці Майдан був мирним, чекав і зберігав толерантність і миролюбність.

К. І.: Для мене стало очевидним, що миром все не закінчиться, після подій на Грушевського, після того, як стали зникати активісти. Добром це завершитися не могло. Це було тільки питання часу і того, з якими силами підійде до цього кожна зі сторін.

Ми багато говоримо про сприйняття західного глядача, а чи створює ваш фільм цілісний образ Майдану для української публіки?

К. І.: Ті, хто був на Майдані, проживають фільм по-своєму: кадри накладаються на власні переживання і спогади. Ті ж, хто не поділяє ідеї Майдану, схильний до російської пропаганди, теж вельми жваво реагують, тому що жива емоція фільму не може не зачепити до глибини душі.

У противників Майдану змінюється позиція після перегляду «Зими в огні»?

К. І.: Принаймні вони замислюються, починають сумніватися, міркувати, аналізувати.

Чи вийде фільм в український прокат?

Л. К.: У прокат – ні. Навесні буде показ на «5 каналі».

Що Євген Афінеєвський привніс в картину?

К. І.: В першу чергу, свій людський і багатий професійний досвід. Мене вразило, як він спілкувався з людьми, у яких ми брали інтерв'ю: кожного міг вивести на відверту розмову, умів викликати у співрозмовника щиру емоцію.

Л. К.: Крім того, був безцінний погляд на фільм і Майдан західної людини, його глибоке розуміння західної публіки, особливостей її сприйняття. Женя дуже працездатний, він може по 12 годин брати інтерв'ю. І він завжди безмежно вірив у матеріал.

Як би ви представили «Зиму в огні» глядачеві, який ніколи не чув про Україну та Майдан?

Л. К.: Це фільм про гідність людей, про нову героїку. І після картини, коли звучить: «Слава Україні!», ви розумієте, чому у відповідь лунає: «Героям слава!»

К. І.: Це історія про гідність, про відвагу та історія про те, як народилася нація.

Бажаю вам не тільки «Оскара» і фестивальних перемог, але головне – широкої глядацької аудиторії.

К. І. та Л. К.: Дякуємо. Для нас це найважливіше.

Надія Заварова, Cultprostir, 11 лютого 2016 року

14 грудня, п’ятниця, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО І ФУТБОЛ» «Футбол в зарубіжному ігровому кіно»

15 грудня, субота, Синій зал Визначна актриса театру і кіно МАЛЬВІНА ШВІДЛЕР

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»