f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Наріман Алієв: Мій дім став мені чужим

24.02.2016

Наріман Алієв – 23-річний кримськотатарський режисер, короткометражна стрічка якого "Sensiz" ("Без тебе") була показана на 66-му МКФ у Берліні. Сьогодні він живе в Києві і, серед іншого, разом з іншими молодими кіношниками громадської організації "Сучасне українське кіно" займається популяризацією українського кінематографа.

Його красива, зворушлива 15-хвилинна картина, знята у Криму, розповідає про двох братів, які поспішають на день народження третього. Режисер наголошує: це кримськотатарське кіно. Національна ідентичність для нього вкрай важлива. І саме про те, як живуть кримські татари, у тому після анексії Криму Росією, він розповів у розмові з кореспонденткою DW Катериною Крижановською.

– Нарімане, скажу зразу, що мені дуже сподобався Ваш фільм і, зокрема, його тема – сімейна, братська любов. У кінематографі її тематизують куди рідше, ніж, скажімо, взаємини між чоловіком і жінкою. Чому Ви за неї взялися?

– Я ріс разом із братом, і ми завжди один одного розуміли, що б не відбувалося. 23 лютого буде шість років, як його не стало: він розбився в автокатастрофі. Це перевернуло все, до цього я не стикався зі смертю і втратою близьких.

Довгий час я не хотів нічого про це знімати. Минуло п'ять років, до того моменту я вже відзняв дві роботи в Криму. Після 2014 року біль від втрати посилилася в рази, тому що і сам дім став більш недоступним, чужим, далеким. І у мене з'явилося чітке відчуття, що або я зараз щось зроблю у Криму, або я цього не зроблю вже ніколи. До цього моменту у мене вже було бажання згадати про брата. Я вирушив влітку до Криму, просто з камерою, без сценарію, без нічого. Ми з моїм двоюрідним братом, який грав у фільмі роль старшого брата, довго їздили, шукали місця. І буквально за два дні до зйомок у мене народився сюжет.

– Ви сказали, що у Вас з'явилося відчуття, що дім став далеким. В чому це проявляється?

– Tам стало незатишно. Ти розумієш, що тобі там не раді – у глобальному сенсі. Ти не можеш сказати, що думаєш. Для творчої людини свобода слова – це основне, а вона там взагалі відсутня. На інтуїтивному рівні те, що я вважав своїм домом, практично зникло. Звичайно, будівлі там, як і раніше, стоять, люди живі, але все заморозилося в якомусь незрозумілому стані, все аморфно. Ті, хто має якусь ціль, просто виїхали.

Обмежуються права кримських татар, мого народу, який, висловивши свою незгоду з тим, що стало з Кримом, повісив на себе червону ганчірку. Ми виступили одним великим блоком і цього не заперечуємо. Але якщо, умовно кажучи, будь-якому українцеві або росіянину, незгодному з тим, що сталося, легко асимілюватися і не показувати цього, то нас у будь-якому випадку видно: що називається, на всіх радарах світимося.

– А це дійсно був один великий блок? Ви відчували цю згуртованість?

– Звичайно. Кримські татари змогли виступити одним блоком, тому що у нас був і є Меджліс (виконавчий орган національного з'їзду кримських татар, який намагаються заборонити. – Ред.). Він може об'єднувати навколо себе, консолідувати уми. Ні в українців, ні у росіян у Криму такого не було – вони завжди були порізно і слухали тих, кого призначать. А кримські татари змогли 20 років існувати у Криму і в якійсь формі розвиватися тільки тому, що розуміли, що тільки разом вони зможуть чогось добитися.

Сьогодні Меджліс всіляко намагаються знищити, розчавити. Можуть приходити з обшуками у кожен дім, просто видирати людей поодинці. І нас вже ніхто не може захистити, бо ми не можемо об'єднатися, у нас більше немає точки опори. А консолідація – це найголовніше, особливо для такого маленького народу.

Багато хто взагалі не розумів, хто ми такі, думали, що наша батьківщина – Татарстан, що ми турки... Скажімо, у Криму я навчався в російськомовній школі. Українські школи там можна було на пальцях перерахувати, з кримськотатарськими – узагалі піти в мінус. Там теж був присутній негласний расизм. Якось моя вчителька розповідала про християнське пояснення походження людини, а потім сказала: "А ось у мусульман вона з'являється з піску", – і почала сміятися. Мені було років 11, і я не міг зрозуміти її глузування: тобто з ребра Адама – логічно, а з глини – ні? І таких дрібниць був мільйон.

Але незважаючи ні на що, за будь-якої влади ми могли відстоювати свою думку. Нехай нам не допомагали, але нам і не заважали, і цього було досить, щоб розвиватися, не давати померти нашій культурі і традиціям.

– На жаль, історія Вашого народу не передбачає легких запитань. Ви народилися вже у Криму. Але яку роль відіграє у Вашій родині тема депортації кримських татар?

– Всі пережили депортацію. Мої батьки не народилися в Криму, але перебралися туди за першої ж можливості, залишивши все, що було у них в Узбекистані: роботу, гроші, квартиру... Моєму батькові було майже 40, мамі – 33. Вони не знали, що таке Крим, вони ніколи його не бачили. Але вони все своє життя жили з відчуттям, що це їхня батьківщина. Тому коли зараз запитують, чому кримські татари не виїжджають, відповідь така – занадто багато було докладено зусиль, щоб повернутися до Криму. І поки нас не будуть розстрілювати, ніхто звідти сам не поїде. Зараз виїжджають тільки люди, які відкрито висловлюють свою думку і яких можуть утискати.

– Це, звичайно, дуже страшно, коли людям доводиться залишати дім, не тому, що вони цього хочуть, а тому що так безпечніше...

– Вся справа у відчутті батьківщини. Київ – це місце, де я можу працювати, знаходити якісь контакти, розвиватися. Але це для мене не дім, хоч я там сім років живу. Тому мені здається, що коли все "устаканиться", Крим не залишать напризволяще. Люди, які виїхали, повернуться.

– Наївне питання, звичайно, але Ви вірите в те, що це станеться?

– Я не можу в це не вірити. Якби мої батьки не вірили, що зможуть повернутися, то нічого б не сталося. Може бути, це буде завтра, може, через десять або двадцять років. Але як тільки втратиться віра в це – втратиться все.

– А як, за Вашою оцінкою, до кримських татар ставляться сьогодні в Україні?

– Мене одна українська журналістка запитала, чи стали кримські татари отримувати більше уваги з боку України. У відповідь я попросив її назвати трьох кримськотатарських виконавців. Вона замовкла. Ось і все: можуть говорити про якісь політичні речі, але ні розвитку культури, ні інформаційної підтримки, щоб донести до людей, хто ми такі, чим ми живемо, чим займаємося, – нічого цього немає. Якби у нас не було консолідації, якби ми не стояли один за одного, навряд чи б наш народ взагалі існував.

Катерина Крижановська, DW, 19 лютого 2016 року

Оренда кінозалів Будинку кіна

До уваги членів НСКУ та відвідувачів Будинку кіно!

До уваги членів НСКУ та відвідувачів Будинку кіно! У зв’язку з розпорядженням Київської міської державної адміністрації щодо протидії поширенню коронавірусу, всі творчі заходи Будинку кіно з 12 березня 2020 р. переносяться на інші терміни. Стежте за інформацією.