f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Геннадій Кофман: «Знаю приклади, коли перегляд фільму змінював життя глядачів»

21.02.2016

Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA відкрив у різних містах України близько сотні кіноклубів, у яких правозахисники, педагоги, студенти, громадські діячі, бібліотекарі та працівники пенітенціарної системи показують фестивальні стрічки і проводять дискусії про загальнолюдські цінності.

Важливим досягненням для проекту є відкриття кіноклубів на Сході України. В умовах війни Docudays UA намагається знайти можливість показувати документальні фільми, паралельно розказуючи місцевому населенню про права людини. Кіноклуби працюють у Краматорську, Маріуполі, Сєвєродонецьку, Бердянську, Новопскові, Лисичанську, Дружківці, Костянтинівці... Діяльність подібних кіноклубів розвинена у багатьох країнах.

Про особливості українського аналогу та міжнародний досвід такої роботи розповідає програмний директор Docudays UA Геннадій Кофман.

Тетяна Мала, Docudays UA

Звідки з’явилася ідея створення кіноклубів Docudays UA?

Досвід кіноклубів (часом кажуть: кіноклубного руху) є досить розвиненим у багатьох країнах і, мабуть, веде свій початок від того моменту, коли кіно стало мистецтвом і з’явилися його палкі шанувальники. У більшості країн існують найрізноманітніші кіноклуби, які можуть об’єднати шанувальників різних жанрів, наприклад, арт-хаусного кіно, інтелектуального кіно, або творчості окремого режисера. Зрештою, уніфікувати кіноклуби неможливо. У часи, коли ми всі жили без Інтернету, і коли не можна було навіть уявити можливість скопіювати файл із фільмом до свого комп’ютера, такі кіноклуби були єдиним шансом подивитися свій улюблений фільм. Не менш важливим компонентом феномену кіноклубів є можливість спілкування після фільму. Один із партнерів фестивалю Docudays UA – кіноклуб «Сходження» у Запоріжжі працює вже понад 35 років. Серед його учасників є люди, яких у 1970-х звільняли з роботи лише за те, що вони організовували в цьому клубі покази фільмів Тарковського. Та й сама назва цього кіноклубу відсилає до назви фільму Лариси Шепітько (радянський художній фільм, що оповідає про двох білоруських партизанів, які потрапили до рук поліцаїв. – Прим. авт.).

Принцип кінофестивалю Docudays UA передбачає, що фільми з програми демонструються протягом дуже обмеженого часу. Це може бути 1–2 покази у Києві, стільки ж у тому чи іншому регіоні. І було дуже шкода, що багато чудових фільмів більше не мають шансу зустрітися з українським глядачем, адже в нашій країні практично відсутня система показів документального кіно, не надто прагнуть демонструвати такі фільми і телеканали.

З кожним роком фестиваль отримував дедалі більше запитів від партнерів з регіонів із проханням показати той чи інший фільм з минулих програм. Особливо потребували такої можливості громадські, правозахисні організації, навчальні заклади. Адже багато фільмів, окрім високої художньої та естетичної якості, ще й мають великий потенціал для обговорення найактуальніших проблем. Але кожен показ вимагає дозволу від авторів та продюсерів. Так і виникла ідея зібрати і випустити колекції найкращих фільмів фестивалів минулих років.

А для того, щоб ці фільми знайшли свою аудиторію, мають існувати певні «осередки», тобто місця, де можуть зустрітися глядачі та фільми. Зрозуміло, що найкращою моделлю могли стати кіноклуби у тих організаціях, які хочуть і можуть використовувати ці фільми у своїй повсякденній роботі (як уже було сказано, це і громадські й правозахисні організації, і університети, і школи). Окремий проект ми реалізували спільно із закладами пенітенціарної системи. Там ці фільми особливо потрібні, а також у цій системі працюють люди, які розуміють важливість діалогу з аудиторією мовою кіно.

У чому ж унікальність таких кіноклубів?

Останнім часом дедалі актуальнішою є тема медіаосвіти, а надто – її складової частини – медіаграмотності. Тобто вміння «читати» і критично аналізувати інформацію, що надходить із різноманітних джерел. Кіно – не виняток. І останні події в Україні показали, наскільки легко кіно може маніпулювати свідомістю людей, виліплювати з них слухняну масу. Цей пропагандистський потенціал кіно ще майже століття тому добре розумів Ленін, коли писав: «…поки народ безграмотний, для нас найважливішим мистецтвом є цирк і кіно». Саме тому одним із важливих завдань наших клубів є формування розумного, вдумливого глядача.

Важливим елементом роботи такого клубу є діалог з аудиторією після фільму. Тому покази і обговорення ведуться модераторами кіноклубу, для яких проводяться щорічні семінари, тренінги. Ці люди мають розуміти і принципи аналізу художнього твору під час роботи з аудиторією, і мати належні знання про права людини.

До того ж, для всіх фільмів кіноклубної колекції експерти розробляють методичні посібники, де можна знайти рекомендації щодо того, як краще організувати обговорення, є посилання на додаткові матеріали за темою. Усім кіноклубам Docudays UA надається підтримка щодо можливості запросити на засідання клубу та обговорення найкращих експертів з тих проблем, які піднято у фільмах.

Чи існують аналоги такого проекту у світі?

Я знайомий із роботою кіноклубів, організованих фестивалями у різних країнах світу. Найцікавіший досвід, на мою думку, у празького кінофестивалю One World («Єдиний світ»). Там кіноклуби створюють в університетах та старших класах шкіл. Зазвичай ці клуби працюють з ініціативи самих учнів. Кінофестиваль проводить для лідерів цих клубів щорічні зустрічі, навчання. А оскільки фестиваль One World має цілу мережу у різних країнах, такі клуби працюють і в Словаччині, і в Німеччині… Лідери цих клубів періодично зустрічаються, обмінюються досвідом. У нас подібна модель не може бути втілена шляхом повного копіювання. Передусім тому, що в українській системі освіти хоча й декларують учнівське та студентське самоврядування, але дуже часто все це має дуже декоративний характер, і студентам без допомоги «дорослих» буде дуже непросто взаємодіяти з адміністрацією своїх навчальних закладів.

У Варшаві мережа кіноклубів працює з університетами. Це не дуже велика мережа, яка надає можливість демонструвати фільми онлайн під час засідань клубу. Оскільки наші клуби працюють у різних куточках України, і далеко не скрізь якість Інтернету є належною, у своїй роботі ми спираємось на копії фільмів на DVD.

Ще один цікавий досвід мають наші колеги з кінофестивалю «Флаэртиана» у Пермі, Росія. Там уже багато років працює проект «Вуз-Флаэртиана». Студенти пермських вищих навчальних закладів мають можливість відібрати фільми з колекції фестивалю, розробити певну концепцію такої добірки фільмів і провести такий собі міні-фестиваль у своєму університеті. Крім того, вони пишуть різноманітні роботи, есеї, присвячені фільмам. Далі спеціальне журі визначає найкращий вузівський фестиваль, та найцікавішу студентську роботу про фільм.

Як щодо міжнародної співпраці і обміну досвідом з цими кіноклубами?

Ми запрошували Аделлу Скалову, керівника проектів кіноклубів фестивалю One World, Мацея Новіцкого, директора кінофестивалю Watch Docs у Варшаві, і представницю фестивалю «Флаэртиана» Ольгу, і вони проводили майстер-класи для наших партнерів під час кінофестивалю Docudays UA у Києві.

Мабуть, настане час, коли наші кіноклуби будуть дружити із багатьма кіноклубами світу так само, як сьогодні це відбувається в наших європейських друзів. Я вважаю, що сьогодні для цього існують дві основні перешкоди: візовий режим, і те, що сьогодні поїздка до будь-якої європейської країни для наших кіноклубників – вельми дороге задоволення. На відміну від європейців, яким достатньо лише близько години витратити на мандрівку поїздом, машиною, а то й велосипедом.

Цього року має вийти друком друге видання підручника «Як організувати і провести фестиваль про права людини», який готує штаб-квартира міжнародної мережі правозахисних кінофестивалів у Амстердамі. Й у цьому посібнику є досвід фестивалю Docudays UA, і перш за все, унікальний досвід проведення Мандрівного фестивалю в регіонах України. Річ у тім, що ніде у світі не існує такої кількості партнерів в регіонах, як у фестивалю Docudays UA, та й кількість населених пунктів, в яких відбувається Мандрівний фестиваль, – 240 по всій Україні, – видається просто фантастичною. Сьогодні в країні працюють понад 70 кіноклубів. Зрештою, не виключено, що на момент виходу цього інтерв’ю їх буде уже значно більше. Охочих відкрити такі кіноклуби дуже багато. Мене завжди вражає, якою цікавою і неповторною є робота у кожному клубі. І я знаю численні приклади, коли перегляд фільму буквально змінював життя глядачів. Зазвичай, на краще. 

Тетяна МалаDocudays UA, 10 червня 2015 року

19 грудня, середа, Червоний зал ВЕЧІР З НАГОДИ 90-РІЧЧЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ КІНОСТУДІЇ ІМЕНІ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА

19 грудня, середа, Малий зал «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО» Художній фільм «Вимирання динозаврів»

20 грудня, четвер, Синій зал ПАМ’ЯТІ КІНОРЕЖИСЕРА КІРИ МУРАТОВОЇ (1935-2018)