f y
Національна спілка кінематографістів України

Інтерв’ю

Андрей Рус і Станіслав Битюцький. Як кінокритики про документальне говорили

21.02.2016

Румунський кінокритик, теоретик кіно Андрей Рус у березні 2015 року був членом журі DOCU/КОРОТКО Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. У своїй розмові з головним редактором видання «Cineticle» Станіславом Битюцьким він розповів про своє бачення кінокритики, документального кіно, а також зауважив свій улюблений жанр кінощоденника.

Розкажіть, будь ласка, про вашу роботу кінокритиком.

Я упорядковую журнал про кіно Film Menu, який виходить щодвамісяці. Його спонсорує кафедра кіно в Бухаресті. Цей журнал створюють зовсім молоді кінокритики. Останні шість років він був платформою для просування нової генерації румунських аналітиків кіно, що, як на мене, є дуже важливою деталлю. Уже кілька років це видання – єдиний у Румунії друкований журнал про кіно. Його особливістю є ще й те, що він ніколи не був комерційним: це чорно-біле видання з великою кількістю тексту, всі інші матеріали доволі довгі, як правило більші, ніж на чотири сторінки. Ми багато пишемо про невідомий кінематограф, автори не отримують плати за свої матеріали, і журнал ми також поширюємо безкоштовно. 

Які у вас є пріоритети в писанні?

Мені більше подобається писати розлогі статті, ніж короткі огляди чи замітки, бо я люблю подискутувати, а більший обсяг дозволяє мені вибудувати складніші ідеї. Оскільки ж я упорядник журналу, то можу собі виділити стільки простору для статті, скільки мені потрібно. І в цьому немає жодних зловживань, бо те саме я можу зробити для будь-кого з авторів Film Menu. 

Яке місце кінокритика займає в сучасній Румунії?

Таке ж місце, як і в будь-якій іншій країні: вона покликана обговорювати нові й старі ідеї про кіно, що врешті може і, в кращому випадку, повинно таки вплинути на підходи режисерів до середовища. 

У вашому блозі є огляди документальних фільмів. Яка головна відмінність між писанням про ігрове кіно і документальне?

Для мене часто неважлива ця відмінність між документальним і художнім кіно. Я завжди був великим шанувальником кінощоденників, а вони, як правило, частково документальні, а частково – художні, тож я звик не розмежовувати їх. Також, пишучи про якийсь фільм, я ніколи не виходжу з того, документальний він чи художній. На мою думку, існують набагато цікавіші речі, які можна сказати про кіно, крім цього аспекту. 

Що для вас є прикладом хорошого документального фільму?

Хороший фільм примушує мене самому цікавитися проблемою, яку він порушує, в той час як погане кіно претендує на вичерпність і закриває тему. Таку однозначність я завжди сприймаю як обман. 

Зараз більшість документальних фільмів не надто відрізняються від звичайних телесюжетів. Телебачення і документалістика – друзі чи вороги?

Як на мене, це залежить від свідомої настанови режисера і продюсера. Мені справді важко пригадати зараз дійсно хорошу телевізійну документальну програму, але я припускаю, що така все ж повинна бути, чи не так? 

З іншого боку, зараз великих змін зазнає і артхаусна документалістика. З’являється більше маніпуляцій, фантазій. Як, наприклад, у фільмі «Останній раз, коли я бачив Макао» Родрігеша і Да Мата або «Redemption» Мігеля Гомеса. Чи можемо ми говорити про формування нового тренду?

Я не вважаю, що це конче новий тренд, оскільки ще в першому визначенні документального кіно, сформульованому Джоном Грірсоном у 30-х (чи в кінці 20-х) років, йшлося про «творчий підхід до реальності», а це включає і маніпуляції, і фантазії. Мені сподобався «Останній раз, коли я бачив Макао», а от стрічка Гомеса – не дуже. Та найулюбленішим моїм режисером є Кріс Маркер. Він завжди знімав такі фільми і почав це робити ще в 50-х. Інший чудовий режисер, який знімав художні документальні стрічки, – Йоріс Івенс. Він також був великим митцем. 

Які ви наразі помічаєте тенденції в сучасній документалістиці?

Прагнення до різноманітності й стирання чіткої межі між «документальним» і «художнім». 

Чи має документалістика уникати редагування надмірної балаканини чи інших некоректних матеріалів, зокрема набридливих кліше чи архаїзмів?

Ні, якщо це не шкодить цим прийомам і  сприяє їхньому творчому використанню. Загалом я не радикально налаштований щодо цього, я б нічого не прибирав. 

Чи здатне документальне кіно щось змінити сьогодні? Воно має більше можливостей для таких змін, ніж ігрове?

Проблема в тому, що для багатьох дійсно існує чітке розмежування між документалістикою і художнім кіно, що, на мою думку, як правило, грає не на користь першого. Саме тому я вважаю, що так звані «художні фільми» зазвичай більш привабливі для публіки, й напевно, через те, що їх дивляться більше людей, вони здатні активніше впливати на суспільну думку та погляди на життя. На мою думку, хороше кіно лише трохи виконує функцію документування реальності й може також сприйматися як охудожнений конструкт. Тож якщо ми припинимо говорити про документалістику так, наче точно знаємо, що це таке, тоді, можливо, ми отримаємо з цього щось корисне. Як, наприклад, відхід від упередження, яке примушує аудиторію асоціювати документалістику лише з отриманням нової інформації про світ, а художнє кіно – з розвагою і/або емоціями. Фільми – це і те, й інше одночасно, і навіть більше. 

Станіслав Битюцький, Docudays UA, 23 березня 2015 року

14 грудня, п’ятниця, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО І ФУТБОЛ» «Футбол в зарубіжному ігровому кіно»

15 грудня, субота, Синій зал Визначна актриса театру і кіно МАЛЬВІНА ШВІДЛЕР

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»